Горст Йорн Лієр
Зрадник

Роман

Пер. з норвезької Наталія Іваничук

Jørn Lier Horst

FORRÆDEREN

Київ : Нора-Друк, 2024. — 344 с. — серія «Морок».
Дизайн обкладинки: Іван Дубровський.

ISBN 978-966-688-135-2 (палітурка) ISBN 978-966-688-136-9 (epub)
Published by agreement with Salomonsson Agency
Copyright © Jørn Lier Horst, 2022.
© Наталія Іваничук, переклад українською, 2024.
© Нора-Друк, видання українською мовою, 2024.

Після злив, що тривали кілька тижнів, в одному з житлових районів Ларвіка зсув ґрунту поховав під собою десятки будинків. Інспектор поліції Вістінґ приєднується до рятувальної операції. До сходу сонця наступного дня всіх мешканців було знайдено, отже, обійшлося без жертв. І все ж через двадцять чотири години в зоні природного лиха знаходять мертве тіло. Експертиза встановлює, що смерть чоловіка настала за сорок вісім годин до зсуву. Розслідування дає підстави вважати, що мова йде про транскордонну злочинність. Вістінґові доручають очолити міжнародну слідчу групу, однак незабаром з’являються ознаки того, що в групі є зрадник…

Замовити книжку

1

Сині мигалки виринули в дзеркалі заднього огляду перед самим з’їздом з автостради. Вільям Вістінґ скинув газ. У темряві, через мокру від дощу задню шибку, контури авта було погано видно. Фургон швидко наближався. Пожежна. Фонтан води з-під коліс ударив у бік його автомобіля. Нільс Гаммер на пасажирському сидінні глянув у вікно. Кахикнув, але промовчав.
Пожежна прямувала в напрямку Ларвіка. Позаду вигулькнув іще один фургон. Вістінґ знову зменшив швидкість, щоб його пропустити. То була ще одна пожежна, а за нею — дві «швидкі». Мокре опале листя закружляло за ними вихором на дорожньому полотні.
Вістінґ вимкнув автомобільне радіо й глянув на годинник на панелі приладів. 23:42.
Гаммер випростався на сидінні, відчинив бардачок і дістав звідти поліцейську рацію. Саме вчасно, щоб отримати повідомлення. Одному з патрульних автомобілів загону «Браво» наказували їхати у південному керунку.
— Прийнято, — прохрипіла рація.
Обидва сиділи мовчки, очікуючи нових повідомлень, щоб зорієнтуватися, що сталося.
— Мабуть, ДТП, — припустив Гаммер. — Серйозна.
Вістінґ не спускав очей з дороги. Асфальт мокрий і чорний, видимість погана. Склоочисники миготіли на лобовому склі, однак упоратися з дощем не могли. Синє миготливе світло розмивалося попереду. Невдовзі пожежні й «швидкі» зникли з очей.
Від вигляду синіх мигалок завжди підвищувався пульс.
— Не до нас, — додав Гаммер. — Наша справа — крадіжка велосипедів.
Це найсерйозніше, що сталося, доки вони сиділи на семінарі. Зупинили двох румунів з вантажівкою, повною крадених велосипедів.
Гаммер сидів з рацією в руках. Обоє мовчали. Знали: якщо патрулів «Браво» послали на південь, то, вочевидь, трапилося щось серйозне, щось таке, що могло потребувати кримінального розслідування.
Ще одна пожежна наздогнала їх. Вістінґ загальмував і притиснувся до відбійника. Зустрічне таксі метнулося вбік. Повз них промчало бригадне пожежне авто. Від удару повітря автомобіль гойднуло.
— 9-8, 9-8, 9-8. Це — 1-1.
Вістінґ глянув на Гаммера, натиснув на газ і помчав за пожежною. Код «9-8» означав виклик усіх екіпажів. До нього нечасто вдавалися.
«Повідомлення з Мьоллебаккена, Ларвік. Щонайменше чотири будинки потрапили під зсув ґрунту. Прошу, щоб перший екіпаж, який прибуде на місце, негайно відрапортував. Доступні ресурси на каналі “два”. Кінець зв’язку від “1-1”».
Гаммер вилаявся і змінив канал.
— 1-1, це — цивільний Фокс-патруль на каналі «два», — повідомив він і назвав їхні прізвища. — Ми за три хвилини від місця пригоди, слідуємо за бригадним пожежним автом.
Вістінґ увімкнув мигалки. Дощ у синьому світлі здавався кольоровими голками.
Село Мьоллебаккен лежало приблизно посередині між Ларвіком і Ставерном. Будиночки збігали пологим схилом до фіорду. Він не міг уявити собі там потужного зсуву ґрунту.
Оператор присвоїв їм код «Фокс 4-1».
— Керівник операції на каналі «п’ять».
— Канал «п’ять», прийнято, кінець зв’язку, — підтвердив Гаммер.
Він перемкнувся на інший канал. Уже звідусіль сипалися повідомлення від надзвичайних служб. Рекомендації для безпечних місць збору, описи самого зсуву, вказівки про встановлення огороджень і прожекторів.
— Гермуд мешкає у Мьоллебаккені, — озвався Гаммер. — Біля самої води.
— Батько Сіссель? — перепитав Вістінґ.
Він чув, як Гаммер, прицмокуючи, облизав губи, наче вони пересохнули.
— Ми були там на вечері в неділю, — кивнув він. — 7 жовтня. Її мамі виповнилося сімдесят.
Вістінґ зосередився на їзді. Думав, чи сам знав когось, хто там мешкав. На думку спав лише торговець мистецькими творами, імені якого він не пригадував.
— У нас є якийсь інструмент? — запитав він.
Гаммер завертівся на сидінні, озирнувся назад і ствердно кивнув.
Більшість службових автомобілів мали в багажнику ящики з необхідним обладнанням, передбачені здебільшого для ДТП: засоби для надання першої невідкладної допомоги, сигнальні лампи, кишенькові ліхтарики, рятувальні линви, трохи інструментів, вогнегасник і вовняні пледи.
— Ваш час прибуття? — поцікавився керівник операції.
Вістінґ знову глянув на годинник на панелі приладів. 23.47.
— За дві хвилини.
— Прийнято. Я хочу, щоб ви облаштували пункт надання медичної допомоги на східному боці й організували місце збору, куди можна було б зносити поранених і тіла загиблих.
Гаммер підтвердив отримання повідомлення.
Вістінґ задумався. Пункт надання медичної допомоги й місце збору. Це були оперативні поняття, які він колись вивчав, але ніколи не втілював на практиці.
Він звернув з головної дороги. Струму не було. Чорні будинки ледь виднілися у темряві.
Бригадний пожежний автомобіль загальмував нижче перед ними. Вістінґ теж пригальмував. За кількасот метрів далі мерехтіли сині мигалки, освітлюючи нічне небо.
Пожежна рушила далі. Вістінґ звернув ліворуч, до фіорду, ввімкнув усі світла. Дощ летів навскоси, струмені розбризкувалися на асфальті. Фари вихопили з темряви чоловіка з кишеньковим ліхтариком, який біг у тому ж напрямку, що й вони. На порозі одного з будинків стояла літня жінка з пледом на плечах і дивилася їм услід.
Машина «швидкої допомоги» перегородила їм шлях. Біля неї скупчився гурт людей. Троє чоловіків і двоє жінок, окрім екіпажу «швидкої».
Вістінґ з’їхав на узбіччя, потягнувся по куртку на задньому сидінні й вийшов з авта. Серед шуму дощу й вітру чути було окремі вигуки.
Кілька місцевих роззяв відступили набік, щоб пропустити його з Гаммером. Вістінґ затягнув «блискавку» на куртці й пройшов між натовпом. Усього за кілька метрів асфальтована дорога обривалася. Попереду зяяла діра десь шістдесят метрів у діаметрі.
Вістінґ підступив іще крок до провалля. Підійшов Гаммер з двома ліхтариками, простягнув йому один. Зсув, здавалося, сповз природним нахилом і затягнув за собою в яму все на своєму шляху. Під ногами був начеб твердий ґрунт, і Вістінґ відважився ступити ще крок, став на невеликій кам’яній брилі праворуч від дороги. Світло ліхтариків не сягало самого дна, але він бачив багнюку, каміння, глину й рештки будівлі. Розтрощений дах і стіни. Поховані під зсувом автомобілі. Поміж усім пробив собі русло впертий потічок.
За п’ятдесят метрів вище, праворуч від них, на даху пожежного автомобіля загорівся прожектор. У яскравому світлі стало видно масштаби катастрофи. Засипало, явно, більше, ніж чотири будинки, швидше десяток. Сорок людей, якщо на ту мить усі були вдома. Гаммер схопився за дерево й нахилився до краю зсуву.
— Будинок Гермуда вцілів! — крикнув він зі стриманим полегшенням.
Вістінґ подивився у той бік, куди показував Гаммер, і зрозумів, що той мав на увазі дім по інший бік зсуву, майже біля самої води. Прожектори пожежників не всюди добре досягали, але було видно, що вал ґрунту спинився під стіною будинку.
Гаммер відступив від краю. Сирени численних автомобілів рятувальних служб завивали то тихше, то голосніше, що ближче вони під’їжджали. Вістінґ помітив якийсь рух унизу язика зсуву, відразу праворуч, де вони з Гаммером стояли, і посвітив ліхтариком. На перевернуте догори колесами авто видряпувався собака. Інших ознак життя не було…