Ластівка : роман / Наталія Чайковська — Київ : Нора-Друк, 2025. — 336 с.

ISBN 978-966-688-163-5 (палітурка)
ISBN 978-966-688-164-2 (EPUB)

Українці дуже добре розуміють, що таке втрата рідного дому. А що було робити, коли радянська влада вирішила стерти з лиця землі цілий населений пункт, а всіх мешканців переселити в іншу область за непокору і зрив колгоспних планів? У романі «Ластівка» Наталія Чайковська у притаманному їй стилі занурення в реальні події і відтворення найменших деталей розповідає історію однієї родини, що жила в селі Соб’ятин на Волині, від якого зараз лишилося старе кладовище та горбок землі, де колись стояла церква. Село, якого немає на карті, житиме доти, доки житиме пам’ять про нього…
УДК 821.161.2

© Чайковська Наталія, текст, 2025.
© Нора-Друк, 2025.

Замовити книжку

Передмова авторки

Моє дитинство минуло в селі Оконськ, що на Волині. В селі, яке відоме багатьом завдяки Оконським джерелам, гідрологічній пам’ятці природи місцевого значення. З дитинства я знала і не раз чула, що поруч з Оконськом колись було село Соб’ятин.
Було і не стало.
Не так давно мені спало на думку детально дослідити причину зникнення цього села, адже наразі його немає навіть на карті. Коли я взялася до пошуків, то інформації виявилося вкрай мало, а інтернет показував на карті лишень соб’ятинське кладовище.
Отож так почалися дослідження і мої мандри округою. Одного дня я таки потрапила на те кладовище, за що неймовірно вдячна Вікторові Харчуку, вчителеві Оконської школи, чия мама родом з Соб’ятина і пройшла той шлях, який випав на долю селян.
Від самого села, будинків, церкви, школи, колгоспу нічого не лишилось, а на місці, де стояла церква, зостався тільки горбочок землі.
Опинившись на території обгородженого кладовища, несміливо ступаючи і відчуваючи, як під ногами похрускують сухі соснові гілки, я впіймала себе на відчутті, ніби всередині щось пече.
Села немає вже більше сімдесяти років, а кладовище доглянуте, стоять дерев’яні й металеві хрести, а подекуди пам’ятники. Там поховані люди, які колись жили в селі, і вихідці з села, які померли в інших містах і селах, але заповіли рідним поховати їх саме там.
Події, описані в романі, відбулися насправді.
Персонажів я вигадала, аби не зачепити почуття людей.
Долею головної героїні Меланії мені хотілося передати життя соб’ятинських жінок. А трагічна доля Бориса перегукується з життям реального персонажа, на чиїй могилі я була. Те, як потерпала маленька Уляна, є прикладом того, як вчинки радянської влади відбивалися на дітях. Доля Василининої Анни взята зі спогадів очевидців, які розповідали, що подібне творилося насправді. А описи подій, які передували знищенню села, мали місце в реальному житті ― збори, вказівки радянської влади, боротьба з підпіллям, залякування, тиск і напади.
За допомогу в написанні книжки я щиро вдячна багатьом людям, які відгукнулися, з якими ми подовгу розмовляли по телефону. Вдячна, що вони не просто підтримали мене, а поділилися історіями своїх родин.
Це, зокрема, Світлана Столярчук, чия мама була родом із Соб’ятина і якій на той час було 7 років; Надія Бондар, яка досі пам’ятає розповіді рідних по материній лінії. І, звісно, Віктор Харчук, який поділився деталями про побут селян, допоміг із тими моментами, про які ніде не можна було знайти фактів, крокував поруч зі мною соб’ятинськими дорогами і прочитав чернетку цього роману.
Також стала в пригоді книжка Андрія Бондарчука «Обірване коріння нації. Волинська хрестоматія», в якій містяться розповіді очевидців, витяги з архівних документів, спогади про волинські села, зокрема Соб’ятин, знищені радянською владою.
Вдячна Елеонорі Сімоновій, директорові видавництва «НОРА-ДРУК», яка зацікавилася моєю ідеєю, з якою ми під час довгих телефонних розмов обговорювали багато важливих для твору думок.
Вдячна своїй родині, наділеній великим терпінням і розумінням того, що творчість для мене має велике значення.
На завершення скажу те, що часто повторюю: завдяки художній літературі ми маємо змогу дізнатися більше про історію України. І нехай ті історії і пишуться, і читаються важко, але кожен з нас знає ― доля України дуже важка.
А ця книжка є підтвердженням того, що все, принесене радянською владою на нашу землю, було лихим і чорним.
Так, від Соб’ятина нічого не лишилося. Ті люди, чиї рідні були родом звідти, досі пам’ятають короткі розповіді, бережуть у серці спомини.
Все, що лишилося від Соб’ятина, ― пам’ять.
І нехай ця книжка зазвучить голосами людей, покараних за непокору, і ще раз нагадає про них.
*

1951 рік

Праворуч від вхідних дверей висіло дзеркало в затертій дерев’яній рамі. Запилюжене, в лівому кутку тріснуте й трохи надщерблене. Зроблене прадідовими руками. Давнє, таких уже не робили. Покрите дрібним пилом, який надавав йому сіруватого відтінку; здавалося, ніби всипане сріблястими мерехтливими цятками. Дзеркало як доказ того, що у неї колись було інше життя. Самотніше, одноманітніше й тихше, але пронизане бабиною любов’ю.
Злегка, ніби боячись, Меланія провела рукою по шершавій рамі. З роками вона місцями всохлась, а у верхньому куті тріснула.
Заплющила очі, вдихаючи запах минулого, але не відчула нічого. Дерево не пахло. Було холодним.
Чи можуть предмети забувати? Чи мають вони пам’ять?
Всміхнулася сама до себе. Про що тільки не думає, аби не піддатися дрімоті.
― Мамо, ― почувся пискливий голос Уляни.
Меланія не поворухнулася. Стояла босими ногами на дерев’яній підлозі, відчувала, як гладенькі дошки віддають прохолодою, й миттю пригадала своє здивування, коли вперше увійшла в цей дім і звернула увагу саме на підлогу. Здивувалася, бо дерев’яними дошками не в усіх хатах була застелена підлога, у більшості досі була глиняна.
Довга нічна сорочка лоскотала п’яти, а жінка прислухалася до нічної тиші, яка заповзала в дім крізь відчинене вікно.
Вона любила довгі нічні сорочки ― такі, які вільно спадають, не тиснуть і мають простий крій. Любила легку тканину, але не любила мережива. Якщо воно траплялося на сорочках, відпорювала. Вважала зайвим. Таким, яке псує відчуття легкості.
Ніч була тиха, оповита думками, спокоєм і насичена краплями туги.
Ніч, яка силоміць занурювала її в думки, а Меланія затято гнала сон ― боялася заснути. Зараз була така сама ніч ― безлика пора, яку треба пережити й діждати світанку, адже перші промені сонця дають надію, за яку вона вхопиться й триматиметься доти, доки знову на село не впадуть сутінки й не огорнуть скорботою весь світ.
― Я хочу пити, ― не вгавала Уляна.
Меланія пригладила рукою світле кучеряве волосся, стиха зітхнула й потягнулася по алюмінієвий ківш. Відро з водою стояло на ослоні, а ківш висів на цвяхові. Зачерпнула води, яку витягнула з колодязя пізно ввечері, й понесла дитині. Напившись, Уляна розвернулася обличчям до побіленої стіни й заснула.
В кімнаті було душно. Серпневі дні видалися спекотними, а нічна прохолода не встигала остудити будинок. Руки від поту ставали липкими, а волосся приставало до мокрої потилиці, ніби приклеєне.
Меланія поправила простирадло, яке клала про всяк випадок біля Уляни, а тоді на пальчиках прокралася до Олесиного ліжка. Дитина міцно спала, посапувала й кумкала, як мале жабеня. Перевіривши, чи не сповзло простирадло на підлогу, Меланія вийшла з кімнати.
Рипіння вхідних дверей прогриміло на всю хату. Вона стрепенулася й прислухалася, розбудити дітей не хотілося. Стала в дверях, а дзвінка тиша шепотіла, що всі сплять, лишень вона ― нічна примара, яка чекала на світанок ― скрадалася навшпиньки, мов утікачка, яка боїться, що її впіймають.
Ступивши на вимощений з глини поріг, жінка глибоко вдихнула й пішла до лавки, що заховалася за гіллям вишні.
Тиха ніч. На перший погляд безтурботна й усамітнена пора доби. Меланія задерла голову до неба, рясно всіяного миготливими дрібними зірками, обперлася на товстий стовбур вишні, а набряклі ноги закинула на лавку. Знала, що до ранку не засне. Вже котру ніч поспіль не могла спати. А може, не так не могла, як боялася, бо ті сни, ті примарні видіння, ті рвані клапті минулого знову на неї напосідали.
Зі сном почалися проблеми, коли перші тривожні видіння змушували її прокинутися посеред ночі ― мокру чи то від поту, чи від сліз, спантеличену й розгублену, з тремтінням у руках і ритмічним стукотом у скронях. Від однієї думки, що знову доведеться прожити подібні миті, смикалась, а на чолі рясно виступали холодні краплі. Хоча розуміла: без сну довго не протягне, звалиться з ніг. Та нічого з цим зробити не могла.
― Вам щось болить? ― того ранку запитала Олеся.
― Ні, ― коротко відповіла.
Здогадувалася, що дитина помітила темні синці під очима й збляклий колір обличчя.
Якби ж вона могла пояснити їй і собі причину тієї недуги.
Сиділа довго, огорнута прохолодною пітьмою. Легкий нічний вітер, жадібний на рвучкі подуви, скупо торкався тіла. Нічна сорочка час від часу мляво колихалась, але важко звисала донизу.
Меланія злилася з нічною тишею. Безлюдний і порожній час, коли село спало. Тішилася хвилинами спокою.
Листя на вишні затріпотіло ― ледь-ледь, ніби з острахом.
Прислухалася, чи не кукурікають півні, сповіщаючи про близький світанок, заплющувала очі, а коли відчувала, що накочується дрімота, розплющувала.
Не спи, наказувала собі.
Щосили намагалась ухопитися за якусь думку, жадала втримати її, аби розум почав працювати. Згадувала бабу, хату на хуторі, потім подумки планувала наступний день.
Однак, як би не старалася, задрімала.
Меланії знову наснився сон.
Бігла.
Знову вві сні бігла.
Швидко, прорізуючи повітря, яке шмагало по шкірі. Розганяла вітер. Бігла і кричала ― пронизливо, голосно, на все село.
Крик рвався з грудей. Бачила людей, огорнених у темні сутінки, людей, які хотіли спинити її, але вона виривалася, відкидаючи їхні руки, схожі на кайдани.
― Що сталося? ― чула твердий голос.
Мала відповісти. Мусила щось сказати.
Однак, окрім крику й вовчого виття, яке рвалося з її грудей, не здатна була видати бодай якесь слово.
Бігла селом, наче втікала.
Від себе. Від побаченого. Від страху, який здушив горло.
Бігла скутими ватяними ногами.
Вуста ― пересохлі, безкровні ― то зціплювалися, то розтулялися, й тоді з грудей рвався крик.
Лякала людей. Лякала себе.
Але інакше не могла.
Руки ― два недолугі вітрила ― тримала перед собою. Боялася наштовхнутись на перепону, страшилася впасти, забитися й не мати змоги підвестися. Махала руками ― жваво, нестямно. Махала так, ніби розганяла те видиво з-перед очей.
Гнала геть, а воно не зникало.
Переслідувало, наздоганяло й не збиралося відпускати її.
Навіть уві сні чула свій голос ― дикий крик, який лунав звідусюди, ― перед нею, позаду, зусібіч. Після того вереску вона охрипла. Тоді охрипла. Говорити не могла, гострі пазурі залишали рани в горлі, сікли серпом, жадали крові, завдаючи нестерпного болю.
Коли її зупинили, ніяк не вдавалося дібрати слів, аби звести докупи розкидані по світу думки. Ніяк не могла пересилити себе, аби розтулити вуста й озватися, бо ті вуста знову міцно зціпилися, наче слова можна назавжди замкнути за важкими замками.
Після побаченого тієї клятої ночі вона довго мовчала.
А що можна було сказати, коли її життя розлетілося на гострі друзки й щомиті кожен гостряк впинався в тіло?
Вона не реагувала на звернення сусідів, на крик дітей. Падала в глибоку чорну діру, яка радо її стрічала.
Щодня, попри те, що час минав, згадувала той вечір.
А останнім часом події зухвало проникли в її сни й відтворювалися щоночі. Щоночі одне й те саме.
Коли прокинулася від тієї мари, здалося, ніби повернулась у минуле. Бо бігла точнісінько так само, як тоді, коли побачила Борисові ноги, які не діставали до підлоги сільради. Не вистачило якихось двадцяти сантиметрів ― рятівних сантиметрів, ― аби торкнутися дерев’яних дощок, які протерлися від човгання чобіт.
Стрепенулася. Вхопилася руками за лаву. На чолі виступили краплі поту ― холодного, як вода з криниці. Стало душно, у грудях пришвидшено билося серце, наче наступної миті могло вискочити.
Не плакала.
І не кричала.
На цей раз усе минуло тихо. Ото тільки закусила нижню губу так сильно, що прокусила шкіру. В роті відчувався металевий присмак, губа щеміла й кровила. Провела рукою, витираючи рота, й відчула липкість на пальцях.
Опустила босі ноги на землю, яку скропила вранішня роса. Поправила нічну сорочку й пошкандибала до хати. Стала посеред кімнати, повернувшись обличчям до образів, які висіли в кутку, перехрестилася й прочитала «Отче наш». Доки вуста шепотіли слова молитви, серцебиття заспокоїлось і дихати стало не так важко.
Втомлено опустилася на ослін, притулилася спиною до стіни й подумала, що минуле її ніколи не відпустить.
Минуле ― як вівтар, на який вона щоразу жертовно клала часточку себе.

Замовити книжку