Автор: Оріана ФАЛЛАЧІ
Мова оригіналу: італійська
Перекладач: Любов КОТЛЯР
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:112
Формат: 84х108/32
Жанр: Новели
Рік видання:2025
ISBN: 9786175530931

Глибоко особистий і філософський монолог, у формі листа жінки до своєї ненародженої дитини. Авторка, журналістка й майбутня мати, розглядається про вагітність і розвиток діалогу з малюком, розмірковуючи над сенсом життя, відповідальністю, вибором і страхом.

Через внутрішню боротьбу героїні, Фаллачі порушує важливі теми:

право жінки на материнство і самореалізацію;
етичні дилеми навколо абортів;
конфлікт між кар’єрою та сім’єю;
суспільні очікування від жінки.
Це не просто розповідь про вагітність — це роздуми про життя, свободу, любов, біль і ті рішення, які формують наше буття.

Твір залишається актуальним і сьогодні — він торкає серце й змушує думати, незалежно від того, чи ви батьки, діти, або просто шукаєте сенс в особистих виборах.

‘Боротися — це набагато краще, ніж перемагати; подорожувати — набагато цікавіше, ніж доїхати до місця’

‘Я не знаю страшнішого дітовбивства, ніж війна. Війна — це масове дітовбивство, відкладене на двадцять років’

‘Біль — це сіль життя, і без нього ми не були б людьми’

20

Я не з тих, кого можна легко налякати виглядом крові. Життя жінки — це школа крові: щомісяця ми самі собі пропонуємо цю неприємну виставу. Та коли я побачила оту крихітну плямку на простирадлі, у мене потемніло в очах, а ноги самі собою підкосилися. Мене охопила паніка, потім відчай, я проклинала саму себе. Звинувачувала себе в усіх гріхах стосовно тебе, адже ти не могла захищатися, не могла протестувати — така малесенька і беззахисна, на милості всіх моїх вередувань, усіх моїх вчинків. Вона навіть не була червоною, та плямка. Була рожевою, блідо-рожевою. Але і її вистачило, щоб передати мені твоє повідомлення, оголосити, що тобі, можливо, приходить кінець. Я вхопила простирадло й побігла. Лікар повівся зі мною несподівано чемно. Прийняв мене попри пізню годину, наказав заспокоїтися: ти не помирала, ти не відокремлювалася, ти лише страждала і все, йшлося лише про загрозу і все, цілковитий спокій одразу б виправив ситуацію. Якщо він буде цілковитим. Якщо я не вставатиму з ліжка навіть для того, щоб сходити в туалет. А тому мені буде краще лягти до лікарні.

Ми — в лікарні. Сумна, непримітна палата в цьому сумному світі. Ми тут уже тиждень, протягом якого я майже постійно спала під дією заспокійливих. Тепер їх відмінили, але так іще гірше, бо я не знаю, яким чином зайняти час, що марно стікає. Я попросила газети, а мені їх не принесли. Я попросила телевізор, а мені відмовили. Я попросила телефон, а він не працює. Моя подруга не приходить, твій батько — теж, мовчання мене пригнічує і розчавлює. Почуваючись бранкою одягненої в біле звірюки, яка приходить час від часу, щоб вколоти мені дозу лютеїну, я не можу навіть передати тобі хоча б часточку ніжності. Однак роздуми, що тривалий час приховувалися, марно придушувалися, виповзають на поверхню моєї свідомості і кричать мені такі речі, про які я навіть не здогадувалася, що на них здатна. Чому я повинна терпіти таку агонію? Чому, заради чого? Тому що вчинила хтозна-який злочин, коли обійняла чоловіка? Заради клітини, яка потім перетворилася на дві, потім на чотири, на вісім, і так до нескінченності, — і все це без мого бажання, без мого наказу?! Чи заради життя? Авжеж, життя. Але що воно за життя, заради якого ти, яка хоч уже й існуєш, але ще не живеш, важиш більше за мене, яка існує і вже живе?! Що це за повага до тебе, якщо вона відбирає повагу до мене?! Що це в тебе за право таке існувати, яке нехтує моїм правом існувати?! Немає в тобі людяності… Людяність! А ти хоч людина взагалі? Невже справді достатньо бульбашки яйцеклітини і сперматозоїда завбільшки в п’ять мікронів, щоб створити людину? Людина — це я, бо я думаю, розмовляю, сміюся, плачу, дію у світі, який вирує і розвивається. А ти всього-на-всього — лялечка із плоті, яка не думає, не говорить, не сміється, не плаче і діє лише заради того, щоб створити саму себе. Те, що я бачу в тобі, не є тобою, — це я! Я наділила тебе свідо містю, я спілкувалася з тобою, однак твоя свідомість — це моя свідомість, а наш діалог — це монолог, мій власний! Годі цієї комедії, цього марення! Ніхто не стає людиною за правом природи, ще до народження. Людиною стаєш потім, коли народжуєшся, тому що спілкуєшся з іншими, тому що допомагаєш іншим, тому що мати або інша жінка чи чоловік — не має значення, хто! — навчає тебе їсти, ходити, говорити, думати, поводитись, як годиться людям. Єдине, що нас пов’язує, моя любонько, — це пуповина. І ми з тобою — ніяка не пара. Ми — переслідувач і переслідуваний. Ти — на місці переслідувача, а я — на місці переслідуваної… Ти проникла в мене як злодійка, крадеш моє лоно, мою кров, дихання. А тепер хочеш украсти ще й усе моє існування цілком. Я тобі цього не дозволю. І якщо вже дійшло до того, що я викладаю тобі всю оцю святу правду, знаєш, до якого висновку я приходжу? Не бачу, чому я повинна мати дитину. Я ніколи не вміла поводитися з малими дітьми. Мені ніколи не вдавалося з ними ладнати. Коли наближаюся до них з усмішкою, вони репетують так, ніби я їх лупцюю. Ремесло матері мене не приваблює. У мене інші обов’язки в житті. У мене є робота, яка мені до вподоби і якою я хочу займатися. У мене є майбутнє, від якого я не збираюсь відмовлятися. Ті, хто пробачає бідній жінці, яка не хоче мати інших дітей, ті, хто пробачає зґвалтованій дівчині, яка не хоче народжувати, повинні пробачити й мені. Бути бідною, бути зґвалтованою — не єдині причини для виправдання. Я вийду з цієї лікарні й вирушу в свою подорож. І нехай буде, що буде. Якщо зможеш народитися, то народишся. А як не зможеш, то помреш. Я тебе не вбиватиму, щоб було ясно; я просто відмовляюся тобі допомагати у здійсненні твоєї тиранії до самого кінця і…