Жінки. Чуттєва ода, написана у самому серці Каїра / Хамді Аль-Ґаззар ; пер. з фр. Г.Залевської. – Київ : Ніка-Центр, 2024. – 144 с. ISBN 978-966-521-804-3

(7)

ЛУЗА

Луза – це дружина Алімі, продавця фруктів. А ще мати Каріми. Луза…
Вона виходить із дому двічі на день: один раз перед сходом сонця, а другий – у сутінках під час молитви. Спускається високою сходинкою свого ґанку, тримаючи на голові три, чотири, іноді п’ять поставлених один на одного ящиків із фруктами. Опинившись на вулиці, вона рухається вперед, однією рукою піднімаючи поли своєї галабеї, а іншою підтримуючи останній ящик у стосі. Вона йде ні повільно, ні прудко – просто рухається вперед, ніби виконує дивний, спеціально для неї вигаданий танок. Глядячи на Лузу, і не скажеш, що вона згинається під важким тягарем, вона не шкандибає, як моя мати та більшість жінок її віку. Хода у неї відрізняється від ходи тулунських жіночок. До речі, тіло також. У Лузи жвавість молодої кобилки, що радісно вигарцьовує, поширюючи навколо себе аромат мандаринів, манго і помаранчевих ягід фізаліса у червоній чаші, коли вона прямує до свого маленького візочка на площі Тулуна, що поруч з крамницею мого батька.
Незалежно від того, стоять у неї на голові ящики чи ні, Луза завжди має веселу ходу, а округла дупця ніби танцює під строкатою галабеєю. Вона власноруч кладе свій вантаж на дерев’яний візок, не чекаючи мого батька, який поспішає їй на допомогу. Поправляє кольорову хустку на довгому, заплетеному і акуратно зібраному волоссі, а потім зітхає: «Красно дякую, який ти люб’язний».
«Допомагай тобі Аллах», – відповідає батько і повертається до майстерні. Вона ж стає за своїм візком, посміхаючись перехожим і покупцям, які охоче зупиняються біля неї. Взимку Луза продає апельсини й мандарини, а влітку – виноград і манго. Але приязність свою вона пропонує людям цілий рік.
У кварталі багато торочать про Лузу. Тут тільки й розмов, що про її спокусливі форми, про манеру триматися та гарну дупцю. Ці байки виростають з апетитів і бажань, що їх породжує тіло Лузи, але вони не мають нічого спільного з реальністю. Луза добре знає, чому вона така спокуслива, звідки походить цей приголомшливий ефект. Бо вона – Луза, «мигдалинка», і Лузою її робить не стільки вершково-біле обличчя, зелені очі, пишні та пружні груди, гармонійна будова тіла, скільки сідниці. Чудові сідниці, що змушують тремтіти чоловічі серця і приковують до себе погляди. І ця дупа, мабуть, найважчий вантаж, який їй доводиться тягати!
Відколи їй виповнилося чотирнадцять, Луза зрозуміла, що може викликати жадання чоловіків і хлопців по всьому Тулуну й околицях аж до цитаделі[1] на півночі та площі Саїди Зейнаб на півдні. Вони божеволіють від неї, але максимум, на який можуть розраховувати, – це пара-трійка жартів і люб’язних слів, не більше. Бо її гострий, підступний язик осаджує навіть «справжніх чоловіків», що носять довгі вуса й мають славу безцеремонних нахаб.
Компліменти, що зусібіч ллються на неї дощем, заздрість жінок, які відчувають свою недосконалість на тлі Лузи, захопленість підлітків і сором’язливі залицяння стар- шокласників, загравання зрілих чоловіків і мимохідь кинуті покупцями лестощі – ніщо її не тішить, ніщо не допомагає забути гіркоту особистого нещастя.
Алімі – то мугир, який абсолютно нехтує нею; досить сказати, що її чоловік любить танцювати жіночі танці. За десять років він ділив із нею ліжко разів двадцять хвилин по двадцять, а пити кинув лише тоді, коли вона народила хлопчика Саада, а через десять років – дівчинку Каріму.
– Ах спрага, спрага дощу земного, маленька чиста дівчино, віддаю тобі своє життя, вгамуй мою спрагу на десять років, приношу тобі в жертву сина свого, напої мене, хай не висохне душа моя, хай не горить у ній злий вогонь.
Бажання не дає їй заснути – ах, це бажання! І вже спозаранку вона сідає на ґанку свого будинку. Після короткочасного парування з чоловіком вона відчуває втому, а ще образу на життя і тих, хто ним насолоджується. Три секунди, і він заснув глибоким сном, наповнюючи вузьку кімнату дзвінким хропінням. Тоді зі стиснутим серцем вона йде на вулицю подихати свіжим повітрям.
На другому поверсі нашого будинку тихенько відчи- няється вікно спальні Фараджа і Батти. З’являється Батта з оголеними плечима і шиєю, з великим відром у руці. Вона хапається за ручку вікна, трохи поправляє червону нічну сорочку, роздивляється ліворуч, праворуч і виливає воду, якою вони з чоловіком обмивалися. Її погляд падає на Лузу, що сидить з опущеною головою. Обличчя спалахує, і Батта кидає їй отруйні слова:
– Не сумуй, колись й у тебе буде те, що маю я. Луза дивиться їй прямо в обличчя:
– Обережніше, сестро, можна й не витримати забагато зл…
Батта вибухає таким сміхом, від якого всі прокидаються від Тулуна аж до самої цитаделі:
– Все краще, ніж сохнути на ґанку. І вона знову голосно сміється.
Луза ладна вибухнути, але злість каменем застрягає в горлі і з неї виривається тільки крик.
Батта виливає ще одне відро води й цього разу цілить так, щоб забризкати Лузу. Та схоплюється на ноги, коли вода з обмивання Батти та Баттиного чоловіка бризкає на її чорну галабею, вибігає посеред вулиці та починає довгу промову, розкриваючи таємниці життя Батти, розповіда- ючи, що її батько, пекар Масуд, помер з голоду і що у них вдома навіть їжі немає.
Відчиняються вікна, прокидається молодь, потираючи заспані очі, а старі жінки, що страждають на безсоння, неймовірно радіють такому приводу розважитися.
Батта у чудовій формі, тіло утішене після ночі кохан- ня. Вона не хоче зіпсувати свій настрій відповідями Лузі, тому просто складає руки під пишними грудьми і, налягаючи на вікно, спостерігає за видовищем; слова і жести Лузи обіцяють надзвичайно розважальну виставу. Вона спостерігає так, ніби Луза ображає й проклинає іншу жінку, яку сама Батта недолюблює, і це приносить їй величезне задоволення!
Тепер Луза лягає додолу, посипаючи голову землею. Тоді Фарадж відтягує Батту від вікна: він бачить, як Луза роздирає собі щоки, бурмоче безглузді слова та поводиться, наче божевільна.
Фарадж підхоплює низ своєї нічної сорочки, мчить сходами вниз і мовчки хапає Лузу за спину і ноги, а та замов- кає, щойно побачивши його, і раптовим жестом притис- кує до своїх грудей. Зіщулившись у його обіймах, вона не пручається, не протестує, з її очей котяться пекучі сльози. Батта застигає на місці, обурено й тепер уже точно відсто- ронено дивлячись на них.
Фарадж уводить Лузу додому, де у спальні на першому поверсі спить Алімі. Хропіння стоїть таке, наче тут кричить віслюк. Він штовхає двері ногою, заходить разом з Лузою і обережно садовить її поруч з хропуном. Акуратно витирає її сльози і дарує їй щиру посмішку. Вона відчуває, як легке заціпеніння охоплює її тіло, потім робить глибокий вдих, наче хоче затримати у собі запах Фараджа; у нього широкі волохаті груди, до яких їй так хочеться притиснутись і від яких віє запахом ночі кохання з Баттою.
Вона пестить свої стегна під ковдрою; якби це він спав на ній, якби це він притиснув її до ліжка своєю вагою, якби то його тіло колихало її до втрати свідомості, якби це в його обіймах вона вивихалася змією, якби ж вона могла запропонувати йому всю ту красу, про яку мріють чоловіки від Тулуна до мечеті Саїди Зейнаби! Якби це він довбив її тіло «своїм довгим молотом», поки вона не закричить, не втра- тить відчуття реальності, не завиє так, що завивання це долетить аж до цитаделі та розбудить напівмертве тіло Алімі, тоді припинилося б це огидне пердіння та хропіння.
Фарадж прикладається губами до чола Лузи й ніжно цілує її. Яка краса! Яка грація! І яка нещаслива доля!
Він поправляє ковдру, якою вкритий Алімі, так, щоб її вистачило на Лузу; вона вгамовується, очі заплющені, дихання спокійне, і на порожевілому обличчі грає бла- женна усмішка. Вона поринула у сон, де Фарадж обсипає її поцілунками.
Фарадж чекає, поки не упевниться – вона спокійно спить, потім виходить з дому Алімі, робить знак жінкам, які все ще стовбичать на балконах в очікуванні наступного акту вистави, і повертається додому. Побачивши його сповнене суму обличчя, Батта мовчить; він думає, що якщо зараз вдарить її, вона почне кричати, і жінки таки дочекаються фіналу видовища, тому краще закінчити цю ніч без слів. Він простягається на ліжку, повертається до Батти спиною і засинає.
У цей ранковий час Луза спить глибоким сном, як ніколи раніше, принаймні я так думаю. Я зачиняю вікно, яке було прочинив, щоб побачити всі події. Але світанковий вітерець набрався такої сили, що його холоднуваті пориви долітають до мого ліжка навіть крізь зачинене вікно й вирують під ним, обдуваючи юнацьке тіло, яке помалу перетворюється на тіло чоловіка.

[1] Каїрська Цитадель Саладіна розташована на відрозі пагорба Мокаттам, неподалік від історичного центру міста. Могутню фортецю, що фактично домінує над містом, було зведено й укріплено єгипетським правителем Саладіном (Салах-аль-Діном) у період між 1176 та 1183 роками для захисту, в першу чергу, від хрестоносців. У теперішній час – великий музейний комплекс, одна з найвідвідуваніших туристами пам’яток Каїра.