Автор: Філіп РОТ [Philip Roth]
Мова оригіналу: англійська
Перекладач: Наталія КЛИМЧУК
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:480
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Рік видання:2025
ISBN: 9786175530795

Світ малого Філіпа затишний і зрозумілий. Дбайливі та уважні батьки щосили намагаються дати синам те дитинство, якого не мали самі. Талановитий старший брат Сенді – завжди поруч, ним так легко захоплюватися й пишатися. У рідному, до дрібниць знайомому єврейському районі Ньюарка всі тяжко працюють, шанують одне одного, президента Рузвельта й Америку, яка прихистила старші покоління цих людей, а для наступних поколінь стала єдиною справжньою батьківщиною. Найбільший скарб у житті Філіпа – альбом з марками, найбільша небезпека – уявні привиди покійних родичів, якими фантазія вразливого хлоп’яти заселила вогкий підвал будиночка на дві з половиною родини. Та з початком великої війни у Європі цей погідний і безпечний світ починає нестримно просочуватися тривогою і невпевненістю. А згодом його затоплює всепоглинаючий страх.

Філіп Рот філігранно визначає точку зламу, у якій на страшному перехресті Другої світової війни доля світу могла б піти зовсім іншим шляхом, і пропонує рідкісну можливість спільно з його героями пережити ту версію історії, яка, на щастя, тоді – не справдилася. У виборах 1940-го року громадяни США надають перевагу супернику Ф.Д. Рузвельта – ізоляціоністу і прихильнику нацистських ідей Чарльзу Ліндбергу, після чого у Другій світовій війні США під орудою президента Ліндберга стають союзником Німеччини та Японії. Країна щільно наближається до розв’язання «єврейського питання» за прикладом гітлерівської Німеччини.

У своєму пророчому творі один з найвидатніших письменників Америки знову й знову повертається до проблем особистого, громадянського, політичного і морального вибору, авторитаризму, сліпої віри, ілюзорності безпеки у світі, де велика війна може одним кроком здолати океан саме тоді, коли суспільство докладає усіх сил, аби не помічати й не усвідомлювати загрози, відгородитися від «чужих» жахіть. Сьогодні застереження автора лунають з новою силою, а порушені ним питання набувають дедалі більшої гостроти.

У 1997 році Філіп Рот став переможцем Пулітцерівської премії за «Американську пастораль». У 1998 році у Білому Домі отримав Національну медаль мистецтв США, а в 2002 році був пошанований найвищою нагородою Американської академії мистецтв і літератури, Золотою медаллю за художню прозу — відзнаку, яку до нього отримали, зокрема, Дос Пассос, Вільям Фолкнер і Сол Беллоу. Рот — двічі лауреат Національної книжкової премії, Премії ПЕН імені Фолкнера та Національної премії товариства літературних критиків. У 2005 році «Змова проти Америки» отримала нагороду Товариства американських істориків за «видатний роман на американську тему 2003–2004 років».
ЗМІСТ
1. Голосуй за Ліндберга або голосуй за війну . . . . . . .9
2. Єврей-горлопан . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .62
3. Назирці за християнами . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .108
4. Обрубок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .154
5. Ще ніколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .190
6. Їхня країна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .250
7. Вінчеллівські погроми . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .288
8. Лихі часи. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .347
9. Безмежний страх . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .396
Постскриптум . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .434
Звернення до читача. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .434
Правдива хронологія життя
головних історичних осіб . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .436
Інші історичні постаті у творі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .461
Окремі документи. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .469
Про автора . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .479

1
Червень 1940 р.􀁢— жовтень 1940 р.

ГОЛОСУЙ ЗА ЛІНДБЕРГА
АБО ГОЛОСУЙ ЗА ВІЙНУ

Над цими спогадами панує страх, безмежний страх. Звісно, у кожному дитинстві є свої страхи, та мені й досі цікаво, чи ріс би я таким самим зацькованим хлоп’ям, якби Ліндберг не став президентом або якби я народився не в єврейській сім’ї.

Коли в червні 1940-го гримнуло перше потрясіння — з’їзд Республіканської партії у Філадельфії висунув кандидатом у президенти всесвітньо відомого героїчного авіатора Чарльза О. Ліндберга, — моєму батькові, страховому аґенту з початковою шкільною освітою та заробітком трохи менше ніж п’ятдесят доларів на тиждень, яких вистачало на вчасну сплату найважливіших рахунків, але не набагато більше, виповнилося тридцять дев’ять. Матері — яка колись мріяла вступити до педагогічного коледжу, та не змогла за браком коштів, яка після закінчення школи жила з батьками й працювала секретаркою, яка завдяки вмінню спритно заощаджувати принесену щоп’ятниці батькову зарплату і не менш спритно вести господарство вберегла нас від усвідомлення бідності за найтемніших часів Великої депресії, — було тридцять шість. Моєму братові Сенді, семикласнику з дивовижним для його віку хистом до малювання, виповнилося дванадцять, а я, третьокласник, який на пів року обігнав свою шкільну програму, — а також тільки-но почав колекціонувати марки, як і мільйони інших дітей надихнувшись прикладом головного філателіста країни, президента Рузвельта — мав сім років.

Ми жили у квартирі на другому поверсі будиночка на дві з половиною родини, на обсадженій деревами вулиці дерев’яних каркасних будинків з однаковими гостроверхими ґанками з червоної цегли і з крихітними двориками спереду, закутими зусібіч низеньким живоплотом. Район Віквейк звели на фермерських земельних наділах незабудованої південно-західної околиці Ньюарка відразу після Першої світової війни — якихось шість вуличок, царствено названих іменами переможних командувачів військово-морського флоту доби Іспано-американської війни, і місцевий кінотеатр «Рузвельт», що отримав свою назву на честь шестиюрідного брата ФДР (* ФДР — Франклін Делано Рузвельт, американський політик та державний діяч, адвокат, 32-й Президент США в 1933—1945 роках від Демократичної партії. Шестиюрідний брат ФДР Теодор Рузвельт (1858–1919) — 26-й президент США) — і заодно двадцять шостого президента країни — Теодора Рузвельта.
Наша вулиця, Самміт-авеню, розташувалася в районі на гребені такого самого пагорба, як і решта в портовому місті, котре мало де здіймається на сотню футів над рівнем солончаку з його припливами та відпливами на півночі й сході міста та глибокою затокою на схід від аеропорту, яка оминає нафтові резервуари півострова Байонн, там зливається з Нью-Йоркською затокою, омиває статую Свободи і впадає в Атлантику. Дивлячись на захід з дальнього вікна нашої спальні, ми іноді могли сягнути зором ген аж до темної лісосмуги Вачунзьких гір — розташованого в низині гірського кряжа, отороченого розкішними маєтками та заможними, негусто заселеними околицями, найдальшого краю відомого нам світу на відстані десь за вісім миль від нашого дому. За квартал південніше простяглося робітниче містечко Гіллсайд, де переважно жили люди не єврейського походження. Межа з Гіллсайдом була початком округу Юніон, цілком інакшого Нью-Джерсі.

У 1940-му ми були щасливою родиною. Мої батьки, товариські гостинні люди, добирали друзів з-поміж офісних колег батька та з кола жінок, які разом з мамою допомагали організовувати Батьківсько-вчительський комітет у новозбудованій школі на Ченселлор-авеню, де вчилися ми з братом. Усі вони були євреями. Чоловіки нашого району або мали власну справу — хазяйнували у місцевій цукерні, у гастрономі, ювелірній крамничці, магазинах одягу, меблів, авторемонтній майстерні або кулінарії, тримали крихітні ремісничі майстерні вздовж маршруту Ньюарк-Ірвінґтон, заробляли на життя послугами сантехніка, електрика, маляра чи кочегара — або ж працювали пішими торговими аґентами, як мій батько, і щодня обходили міські вулиці та людські домівки зі своїм крамом та з його продажу отримували комісійні. Єврейського походження лікарі, адвокати й успішні комерсанти-власники великих магазинів у центрі міста жили у власних окремих будинках на вулицях, що розбігалися від східного схилу пагорба Ченселлор-авеню, ближче до трави й дерев Віквейкського парку — трьохсот акрів доглянутої землі з озером для прогулянок на човнах, полем для гольфу і треком для кінних перегонів, що відгороджували район Віквейк від промислових підприємств та портових складів, розтягнутих уздовж автотраси-27 й віадуку Пенсильванської залізниці на сході, від аеропорту, який бурхливо розвивався ще далі на схід, а ще східніше, на самісінькому краєчку Америки — від складів й корабельних доків затоки Ньюарк, де розвантажували судна з усього світу. На західному кінці нашого району, де не було парків і де жили ми, з-поміж мешканців іноді траплявся випадковий учитель або аптекар, але загалом серед наших найближчих сусідів було дуже мало освічених фахівців, вже не кажучи про заможні родини підприємців та фабрикантів. Чоловіки працювали по п’ятдесят, шістдесят, навіть по сімдесят чи й більше годин на тиждень; жінки майже без допомоги техніки, що полегшувала б їхню працю, проводили за роботою весь час — прали білизну, прасували сорочки, церували шкарпетки, перелицьовували комірці, пришивали ґудзики, обробляли від молі вовняні речі, натирали до блиску меблі, замітали й мили підлоги, вимивали вікна, відчищали мийки, ванни, туалети й кухонні плитки, чистили порохотягами килимки, піклувалися про хворих, закуповували харчі, куховарили, годували родину, прибирали в шафах та шухлядах, наглядали за малярськими
роботами й хатніми ремонтами, готували все потрібне для релігійних обрядів, сплачували рахунки й вели облік у сімейних книгах доходів та видатків і водночас дбали про здоров’я, одяг, гігієну, навчання, поживне харчування, поведінку, дні народження, дисципліну й духовність дітей. Кілька жінок трудилися разом зі своїми чоловіками у сімейних крамничках на сусідніх вулицях, а після уроків та по суботах їм підсобляли старші діти, які розносили замовлення, наглядали за товарами й прибирали.

Саме робота, а не релігія була тією характерною ознакою, за якою я розрізняв наших сусідів. Ніхто в районі не мав бороди, не одягавсь у старосвітські убори давніх часів і не носив на голові кіпи ні на вулицях, ні в тих домівках, якими я день у день валандався з друзями дитинства. Дорослі зовні вже дотримувалися релігійних обрядів не так, як раніше, або й взагалі не дотримувалися їх всерйоз, тож крім старих крамарів на кшталт кравця та кошерного різника — а ще хворих чи немічних дідусів та бабусь, які з необхідності жили при дорослих нащадках — заледве чи хтось по сусідству розмовляв з акцентом. До 1940 року єврейські батьки та їхні діти на південно-західному кутку найбільшого міста у Нью-Джерсі говорили між собою американською англійською, що звучанням більше скидалася на мову в Алтуні чи Бінгемтоні, аніж на діалекти, що ними, як усім відомо, розмовляють наші єврейські кревні у п’яти районах по той бік Гудзону. Трафаретний напис івритом був на вітрині різника й на одвірках маленьких синагог по сусідству, але більше ніде (окрім цвинтаря) людське око не ризикувало зачепитися за абетку з молитовника на противагу знайомим літерам рідної мови, якою послуговувалися практично всі для втілення усіх мислимих задумів, благородних чи ницих. У газетному кіоску перед цукернею на розі вулиці покупці просили «Рейсінґ Форм» вдесятеро частіше, ніж щоденну газету мовою їдиш «Форвертц».

Ізраїлю ще не існувало, шість мільйонів європейських євреїв ще були живі, а чому Палестина (яка була підмандатною територією Великої Британії від часу ліквідації переможними союзниками у 1918 році останніх віддалених провінцій небіжчиці Османської імперії) мала таке велике значення для людей довкола мене, являло для мене загадку. Коли незнайомець, котрий і справді мав бороду і котрого жодного разу не бачили з непокритою головою, раз на кілька місяців щойно вечоріло приходив і каліченою англійською просив про офіру на заснування національної батьківщини для євреїв, я не розумів, що він робить на наших сходах, хоча й був кмітливою дитиною. Батьки давали мені або Сенді кілька монет кинути в його скриньку для пожертв, і я щоразу вважав цю щедрість лише виявом доброти задля того, аби не вразити почуття бідного дідуся, а той з року в рік, здавалося, так і не міг второпати, що у нас вже є батьківщина, де живе три покоління. Я присягав на вірність прапорові нашої вітчизни щоранку в школі. Я співав пісні про її дивовижі з однокласниками на шкільних зборах. Я радісно відзначав її національні свята й не замислювався над тим, чому мене так захоплюють феєрверки Четвертого липня, чи індичка на День подяки, а чи подвійні бейсбольні матчі на День пам’яті. Нашою батьківщиною була Америка. А потім республіканці висунули Ліндберга кандидатом у президенти, і все змінилося.