Час розкиданого каміння / Володимир Самойленко. Видавництво Ніка-Центр, 2015.

«Час розкиданого каміння» я читав без поспіху, обмірковуючі текст. Поясню чому. Передусім відчувається, що автор дуже начитаний і мислить широко: у романі багато культурних, історичних, філософських нашарувань, які не нав’язуються, а природно вплітаються в оповідь. Крім того, декілька планів і локацій подій: тут і дев’яності з їхнім хаосом та ілюзіями, і двотисячні з холоднішим, цинічнішим повітрям, і спроба осмислити, що з нами сталося між цими двома берегами часу.

Автор відповідно побудував структура роману ‒ паралельні лінії, спогади, внутрішні монологи, постійне ковзання між минулим і теперішнім. Це створює відчуття життя як мозаїки, де не все складається в чіткий візерунок, але саме в цьому й правда. Сильними є сцени роздумів, коли герой залишається наодинці з собою: тут текст звучить найбільш щиро й переконливо.

Водночас, як читачеві, мені трохи бракувало інтриги. Хотілося більшої напруги, динамічного конфлікту або несподіваних поворотів, які б тримали в постійному очікуванні. Але ж це не пригодницький роман, однак сюжет би тільки виграв від цього. Іноді роман більше нагадує розмисел, ніж історію, що мчить уперед. Але, можливо, це й є авторський свідомий вибір: не захопити, а змусити вдумуватися.

Загалом це книжка для тих, хто любить тексти «з підтекстом», хто не боїться пауз і роздумів. Вона не кричить, не намагається сподобатися будь-якою ціною, зате залишає після себе тихе, але тривале відлуння. І це, як на мене, її безсумнівна перевага.