Коен Воррен А. Така ж держава, як усі інші. Стисла історія міжнародних відносин США / Воррен А. Коен ; пер. з англ. П. Дениска. – Київ : Ніка-Центр, 2023. – 296 с. ISBN 978-966-521-795-4.

Дослідження американського історика Воррена А. Коена висвітлює міжнародні відносини США від кінця XVIII століття й до завершення президентства Барака Обами. Автор аналізує зміни в зовнішній політиці американської держави впродовж її історії, взаємозв’язок внутрішньої політики і зовнішньої, вплив американських президентів і високих посадовців на особливості зовнішньої політики США, відносини американської держави з різними країнами світу, її участь у подіях за кордоном і роль у системі міжнародних відносин. Велику увагу приділено ХХ століттю, насиченому значною кількістю перипетій у міжнародних відносинах.
Для широкого кола читачів.

ЗМІСТ

Передмова до українського видання 9
Вступ 11
Подяки 13
1 Створення держави 15
2 Небездоганний союз 20
3 Зростання імперської держави 29
4 Громадянська війна 37
5 Нова імперія 42
6 Тедді Рузвельт і велика боротьба за владу 57
7 Зробити світ безпечним для демократії 63
8 Світове лідерство 73
9 Франклін Рузвельт веде країну до війни 91
10 Початок холодної війни 105
11 Корейська війна як вирішальна мить 120
12 Нові лідери й нові арени 133
13 За крок від ядерної війни 151
14 В’єтнам і урок із самовпевненості великої держави 163
15 У пошуках послаблення напруги у відносинах 182
16 Рейґанів сюрприз. На сцену виходить Горбачов 202
17 Новий світовий лад 219
18 Піднесення і крах Вулканів 251
19 Обіцянки Обами 275
Підсумкові думки 286
Про автора 291
Покажчик імен 292

ПЕРЕДМОВА ДО УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ

Цю книжку я написав 2017 року, невдовзі після того, як Дональда Трампа обрали президентом Сполучених Штатів. Його управління зов¬нішньою політикою виявилося навіть гіршим за мої найпесимістичніші очікування. Він не знав минулого американської держави, ігнорував поради своїх радників із питань національної безпеки, байдуже ставився до ідеалів, яких прагнула більшість американців, не дорожив альянсами з європейськими й азійськими країнами, важливими для національних інтересів Сполучених Штатів. Керуючись мотивами, яких я не розумів і досі не розумію, Трамп вірив словам Владіміра Путіна, а не повідом¬ленням співробітників американської розвідки. Найгірше ж випало на долю українців, адже Трамп намагався шантажувати українську владу, погрожуючи припинити важливу військову допомогу, якщо українські можновладці не слугуватимуть його політичним потребам усередині США. За ці дії Палата представників згодом оголосила Трампу імпічмент, однак Сенат не підтримав обвинувачення.
Я відчув неабияке полегшення, коли на президентських виборах 2020 року Трампа переміг Джо Байден. Не маючи надто високої думки про Байдена, я знав, що він добре обізнаний у царині зовнішньої політики, що він наблизить до себе радників, яких я поважав, і що докладе всіх зусиль, щоби знову переконати світ: американський уряд високо цінує свої альянси. Я пишався Байденовою відповіддю на російську агресію проти України, його готовністю спрямувати мільярди доларів на її оборону, його успішним згуртуванням NATO, тим, як він позбувся страху спровокувати ядерну війну з Росією. Утім, варто зазначити, що всередині Сполучених Штатів Байден має незначну підтримку й вона, мабуть, слабне.
У минулому американці не надто цікавилися міжнародними відносинами. Від Європи й Азії їхню країну відокремлювали два величезних океани, на півночі США межували з Канадою, на півдні – з Мексикою, й обидві ці країни не становили загрози, тож більшість американців не зважала на зовнішній світ, зосереджуючись на внутрішніх справах. Звісно, дві світові війни й холодна війна стали явним винятком, бо тоді міжнародних відносин було годі уникнути. Схоже, що нині головні клопоти американців – це інфляція і злочинність, а не війна в Украї¬ні, можлива війна в Тайванській протоці чи ядерна зброя в Північній Кореї. До того ж Трамп знову є кандидатом на посаду президента. Він досі не відчуває симпатії до України й захоплюється Путіним. Чимало Трампових прихильників, які домінують у Республіканській партії, стверджують, що американська допомога Україні надмірна. Деякі з них, повторюючи давно відомий рефрен «спершу Америка», вважають, що Сполучені Штати не повинні встрягати у війну між Росією і Україною, бо результат війни не має стосунку до національних інтересів США. Може так статися, що 2025 року Трамп і республіканці знову матимуть цілковитий контроль над управлінням американською державою.
Сполучені Штати схожі на всі інші держави, а американці такі ж, як і інші народи, бо вони так само вчиняють і правильно, і неправильно й так само керуються тим, що вважають своїми інтересами. Як я демонструю в цій книжці, американці вельми часто зраджували свої ідеали і в себе на батьківщині, і за кордоном. Та коли їхні ідеали й інтереси збігаються, як у випадку допомоги Україні, тоді американці перетворюються на велику силу, що чинить добро. Сподіваюся, що Сполучені Штати й американський народ і надалі протидіятимуть російській агресії, аж поки не буде здобуто свободу України.

5 червня 2023 року
Воррен А. Коен

ПІДСУМКОВІ ДУМКИ

У свої вісімдесят із лишком років я часто міркую про те, як мені пощастило народитися громадянином Сполучених Штатів Америки. У дитинстві я зростав із думкою про чотири свободи, обіцяні Франкліном Делано Рузвельтом (свободу слова й віросповідання, свободу від страху й від нужди), і про лідерство США у війні проти нацистського гноблення і японського мілітаризму. Подорослішавши й прочитавши Декларацію незалежності, я збагнув, що вона була амбітною. Утім, як я пояснював 1965 року в Тайбеї у своїй промові на честь Дня незалежності США, я вірив, що майже кожне покоління досягає поступу в здійсненні рівності для всіх, обіцяної в Декларації незалежності. Уже дорослого, особливо коли я досліджував нашу історію, мене спантеличувало усвідомлення того, як часто моя улюблена країна та її народ не узгоджувалися з моєю думкою про їхню винятковість і на батьківщині, і за кордоном.
У своїй країні ми, безперечно, були винні в расизмі й нетерпимості. Корінні американці й афроамериканці потерпали від жахіть, різанини й рабства, що їх ми без вагання засуджували в інших країнах світу. Ми порушували врочисті угоди, укладені з корінними американцями, захоплювали їхню землю, загонили їх у резервації, де їхнім мукам не було кінця-краю. Після того як рабство скасували, афроамериканці стикнулися з лінчуваннями й лихом сегрегації, які значною мірою дожили й дотепер. Я тішився, коли ми на президентських виборах 2008 року обрали Барака Обаму – важливий символ досягнутого нами поступу, і мене шокували безглузді заяви, що він не американець, і негативна реакція на рух «Життя чорних важливе» (Black Lives Matter).
Нетерпимість в Америці впродовж історії не щадила жодного Іншого. Наші предки здебільшого вороже ставилися до католиків, особливо ірландців, яких чимало прибувало в середині ХІХ століття, а також італійців і східних європейців, що почали іммігрувати згодом. Порушуючи договірні зобов’язання, ми жорстоко поводилися з китайцями, а пізніше – з японцями, чимало з яких наймали, щоби зменшити нестачу робочої сили. А тоді, звісно, з’явився й антисемітизм, із яким я вперше стикнувся лише у двадцять із лишком років у Школі кандидатів у офіцери, де я навчався на офіцера військово-морських сил США. Утім, я ніколи не забував, що мій досвід був би геть іншим, якби я народився 1934 року в Європі. Як я писав у березні 2017 року, мене глибоко засмутили повсюдність у Сполучених Штатах антимусульманських настроїв і те, що до них спонукав мій новий президент. Також мене збентежили заборони, що їх він намагався накласти на подорожі до нашої країни з мусульманських держав. Що сталося з Рузвельтовим закликом до свободи віросповідання, з нашою національною відданістю цій свободі?
Та все ж ми певною мірою подолали цю нетерпимість. Рабів звільнили, американців азійського походження й мусульман обрали до Конгресу. Завдяки голосам американців на виборах президентом ставав і католик , й афроамериканець. Американці висували кандидаткою у президенти жінку, а кандидатом у віцепрезиденти – ортодоксального юдея , і більшість виборців проголосували за них. Гомосексуалістів припинили цькувати. Оптиміст міг би вгледіти циклічні наближення до наших раніше сформульованих ідеалів.
Моя віра в американську винятковість також ослабла завдяки вив¬ченню того, що американська імперія створювалася майже так само, як і китайська тисячі років тому: люди, що мешкали на невеликій території, поступово брали гору над своїми сусідами, а тоді якомога наполегливіше примножували свої землі. Ми не могли просуватися далі на північ, де нам перешкоджала могутність Британської імперії. Ми вирішили не рухатися далі на південь, де мешкало чимало людей, схоже, не придатних для того, щоби стати американцями, попри інтерес південних штатів до поширення рабства по той бік річки Ріо-Ґранде. На сході й заході нас уповільнили океани, а також тимчасова нездатність застосувати достатню силу проти держав-конкуренток. Однак наприкінці ХІХ століття до американської імперії вже належали Гаваї, частини Самоа, Куби й Філіппін. На островах Філіппінського архіпелагу ми позбавили місцевих мешканців свободи, убили щонайменше 200 тисяч людей, гнобили, а також заподіювали тортуру, яку називали «водолікуванням». Навіть коли державний секретар Джон Гей просив великі держави не розділяти Китай, він вивчав можливість урвати шмат для своєї країни. Сполучені Штати пізно долучилися до цієї гри, проте їхні дії майже не відрізнялися від імперіалістичних практик інших великих держав.
Урешті-решт, наприкінці Першої світової війни Сполучені Штати перетворилися на наймогутнішу з усіх держав, а їхній президент Вудро Вілсон відважно намагався створити ліберальний міжнародний лад і керувати ним, започаткувавши таке середовище, у якому демократії могли б успішно розвиватися, однак йому це не вдалося. Британці, французи та японці опиралися, а американський народ був не готовий до такої ролі.
На початку 1950-х Роберт Е. Озґуд опублікував вельми важливу книжку – «Ідеали й егоїстичний інтерес в американських міжнародних відносинах». Оглядаючи Еспансько-американську війну та втручання Сполучених Штатів і в Першу, і в Другу світову війну, Озґуд доводив, що успішна зовнішня політика вимагає рівноваги між ідеалами й егоїстичним інтересом, що Теодор Рузвельт зазнав невдачі, бо не зміг переконати американців, що застосування американської сили за кордоном узгоджується з їхніми ідеалами, а Вілсона спіткала невдача, бо йому не вдалося навіяти американцям думку, що його погляди узгоджуються з національними інтересами. Натомість Франклін Рузвельт зумів досягти необхідної рівноваги, навіть якщо іноді й мав звертатися до Еленор Рузвельт, щоб посилити свою моральну уяву.
Після Другої світової війни американці – і демократи, і республіканці – прагнули залучити решту світу до ліберального міжнародного ладу, про який мріяли Вілсон і Франклін Рузвельт. Завдяки початку холодної війни й загрозі з боку Совєцького Союзу та його поплічників американці зметикували, що тут задіяно їхні національні інтереси, які врівноважують ідеалізм, притаманний членству в ООН і турботі про права людини. Роль Сполучених Штатів у холодній війні полягала не лише в тому, щоби слугувати дороговказом для демократії, прихистком для пригноблених, підмурком ліберального міжнародного ладу, а й щоб завдяки своїм альянсам бути державою, яка захищатиме «вільний світ».
На жаль, гадана потреба в безпеці під час холодної війни спонукала Сполучені Штати об’єднатися з кількома мерзенними урядами й виконувати роль імперії, яка втручається у внутрішні справи інших держав. На думку миттю спадають Ґватемала, Іран, Куба та Чилі. Пристрасть Двайта Айзенгавера до таємних операцій спричинила повалення демократично обраних урядів у Ґватемалі й Ірані. Загроза американським інтересам на Кубі, яку становив Фідель Кастро, а також його приєднання до совєцького табору підштовхнули адміністрацію Джона Ф. Кеннеді до низки чудернацьких спроб позбавити Кастро життя. Президенти Айзенгавер, Кеннеді, Ліндон Джонсон та Річард Ніксон поділяли відповідальність за плюндрування В’єтнаму. Руйнували країну, щоб урятувати її? Ніксон і Генрі Кіссінджер були причетні до повалення демократично обраного уряду Сальвадора Аєнде в Чилі. В ім’я національної безпеки американські можновладці вчинили (і досі чинять) набагато більше дій, які суперечать американським ідеалам.
Ми збагнули, що Сполучені Штати – така ж держава, як усі решта; що коли ми стикаємося з гаданою загрозою нашим інтересам (чи з пере¬понами для зростання нашого багатства й влади), то діємо так само, як і інші держави в минулому. А втім, є чимало того, чим я пишаюся, чимало того, що наша країна зробила, щоб допомогти іншим народам: визволення Європи під час обох світових воєн, Східної Азії – під час Другої світової; створення ліберального міжнародного ладу після Другої світової війни, від якого більша частина світу дістала користь, як і Сполучені Штати. Та коли я міркую про добу холодної війни, за якої жив, і про роки після розпаду Совєцького Союзу, то мені важко продемонструвати моральне лідерство моєї країни й похвалити її за це. Американські можновладці, поза сумнівом, змарнували «однополюсний період», під час якого Сполучені Штати були останньою наддержавою.
Білл Клінтон клопотався лише про економічні питання в зовнішній політиці, передусім про торгівлю з іншими країнами. Це й не дивно, адже гасло його передвиборчої кампанії – «Це економіка, дурню!», а на президентських виборах 1992 року він переміг Джорджа Г. В. Буша, чий коник – міжнародні відносини. Клінтон не надто цікавився правами людини й мусив долучитися до гуманітарних інтервенцій, як-от у Боснію. Щоб посприяти торгівлі, він відмовився від висловлених під час своєї передвиборчої кампанії звинувачень проти «пекінських м’ясників», відповідальних за різанину на площі Тяньаньмень 1989 року. Найганебнішою вадою Клінтонової адміністрації виявилася її неспроможність зупинити геноцид у Руанді й перешкоджання спробам ООН утрутитись у цей конфлікт. Але тоді Клінтон, попри його чесноти, не володів моральною уявою.
Піднесення Вулканів, як вони себе називали, після перемоги на президентських виборах Буша-молодшого посприяло неоконсервативному прагненню поширювати демократію, передусім на Середньому Сході. Знищення 11 вересня 2001 року веж-близнюків Усесвітнього торгового центру завело в глухий кут мрію Буша-молодшого про обіцяне під час передвиборчої кампанії скромне лідерство Сполучених Штатів. Контроль над зовнішньою політикою захопили Дік Чейні й Дональд Рамсфелд, два старосвітських націоналісти, які прагнули застосовувати американську силу без обмежень із боку союзників зі «старої Європи» чи ООН. Результати цього застосування сили в Іраку виявилися згубними, однак найбільше це нашкодило моральному авторитетові Сполучених Штатів, передусім унаслідок жорстокого поводження з в’язнями в таких тюрмах, як Абу-Грейб, де практикували імітацію утоплення та інші типи тортур.
Більша частина світу відчула полегшення, коли 2009 року політична влада в Сполучених Штатах перейшла до Барака Обами, тому не минуло й року його президентства, як він отримав Нобелівську премію миру. Не мали значного успіху Обамині спроби налагодити відносини з такими вороже налаштованими державами, як Іран і Північна Корея, його заклик дружити з ісламом, його намагання поліпшити відносини з Китаєм і Росією. Переконання Обами, що Сполучені Штати майже нічого не можуть удіяти, щоб полегшити страждання сирійців, його відраза до інтервенцій із гуманітарних міркувань послабили віру в нього серед друзів на батьківщині й за кордоном. Хоча Обамі ніколи не бракувало моральної уяви, він, утім, не зміг поліпшити світ.
А після того, як президентом Сполучених Штатів став Дональд Трамп, після висловлених ним думок, політики, яку він підтримував, тактики, яку застосовував, я, як і більшість моїх земляків і землячок, майже не маю чим пишатися. Хто тепер, як Абрагам Лінкольн 1861 року у своїй інавґураційній промові, звертатиметься до «ліпших янголів нашої натури»?
Вірю, що хтось таки звертатиметься.