Уле Мартин Гьойстад

Душа. Пошуки, історія, культура

З норвезької переклав Микита Никончук

Київ : Ніка-Центр ; Львів : Видавництво Анетти Антоненко, 2023. – 328 с.
ISBN 978-966-521-786-2 (Ніка-Центр)
ISBN 978-617-553-009-2 (Видавництво Анетти Антоненко)

Складно знайти людину, яка твердитиме, що душі не існує. Іще складніше знайти когось, хто зможе пояснити, що таке душа. Чи живе душа після смерті людини? Ми народжуємося з душею чи формуємо її за життя? Можливо, душа – взагалі вигадка, певна метафора? Саме такі запитання ставили видатні мислителі.

Щоби вхопити таке загадкове явище, як душа, норвезький філософ, дослідник Уле Мартин Гьойстад детально вивчає історію душі, аналізуючи її з різних поглядів – історичного, літературного, філософського, психологічного та біологічного, що дає читачеві змогу ознайомитися з інтерпретаціями душі протягом майже трьох тисячоліть – від Античності до сучасності, а також з розумінням душі в ісламі та буддизмі. «Душа. Пошуки, історія, культура» дає чимало поживи для цікавих висновків та спонукає до роздумів, що вкрай актуально у наш час, коли зовнішнє витісняє внутрішнє.

Для широкого кола читачів.

Останні речі – есхатологія і схоластика

У Середньовічні люди мали геть інакший світогляд і очікування, аніж сучасні люди. Якщо ми зосереджуємося на існуванні сьогодні, то вони додатково зважали на постіснування. У той час людей цікавила не лише реальність навколо, а й «останні речі», як-от смерть, суд, небо та пекло, а також есхатологія – вчення про це все. Есхатологія переносила на індивідуальний план уявлення про кінець світу і смерть, про апокаліпсис, які є в багатьох релігіях і зостаються актуальними досі, коли ми боїмося природних катаклізмів чи атомної війни. Християнською основою цих уявлень слугувало Об’явлення Івана Богослова, яке не лише започаткувало окремий літературний жанр, яскравим прикладом якого в національній культурі є одна з найвідоміших середньовічних норвезьких балад «Пісня про сон», а й породило низку страшних видінь. Християнство ґрунтується на вірі в Судний день. Так, в Апостольському символі віри йдеться про Ісуса Христа, «який сидить праворуч Бога Отця Вседержителя, звідки прийде судити живих і мертвих». Твір Данте відтак є заглибленням у християнську есхатологію відповідно до панівної в той час схоластики.

Форма душ, яких Данте перестрічає у потойбічних світах, схожа на людське тіло, і тому не складно впізнати в них історичних постатей. У такий спосіб він висловлює свою позицію щодо одного із запитань, на які намагалися знайти відповідь схоласти: наскільки тіло зберігається в потойбіччі і що, власне, означає воскресіння тіла? Яке співвідношення між тілом і душею спостерігається після смерті? Ані доти, ані пізніше ці запитання в європейській культурі так ґрунтовно не обговорювали. Схоластика ХІІ–ХІІІ століть – найвища точка християнської генеалогії душі, яку представляють найвизначніші філософи-теологи, як-от послідовник Аристотеля Альберт Великий (1206–1280) і його учень Тома Аквінський (1225–1274), Бонавентура (1217–1274) і пізніші Джон Дунс Скот (1265–1308) і Вільям Оккам (1285–1349). Провідним серед них став Тома Аквінський. Він звів розум і божественне одкровення в єдину систему, яка згодом дістала статусу церковної теології під назвою томізм.

Головна риса в розвитку душі у Високому Середньовіччі полягає в поступовому витісненні платонізму на користь аристотелівського погляду на душу, що згодом призвело не лише до послаблення дуалізму душу, а й до посилення її цьогобічного й антропологічного поняття. Це виявилося передусім у номіналістичних поглядах П’єра Абеляра (1079–1142), протилежних до аскетичного універсалізму затятого хрестоносця Бернарда Клервоського (1090–1153), засновника великого ордену цистерціанців, який також переконався, що Абеляра переслідуватимуть і засуджуватимуть як єретика за реалістичний номіналізм і раціоналізм. Окрім того, Бернард, якого називали апостолом покори та милосердя (humilitas & caritas), разом із бідним монахом Франциском Ассізьким (1182–1226) та іспанським монахом Домініком (1170–1221) найбільше наблизилися до Божественного світла в Раю Данте, де вони сидять поруч із Дівою Марією.

Щоби представити розмаїття та масштаби думки періоду Високого Середньовіччя, варто також згадати Гільдеґарду Бінґенську (1098–1179), німецьку бенедиктинку-абатиску. Вона була містикинею, пророчицею, політикинею, письменницею, поеткою та композиторкою. А також під сучасним кутом зору її можна вважати такою собі феміністкою та захисницею довкілля та психотерапевткою. Її уявлення про стать і сексуальність протилежне Авґустиновому, воно позбавлене табу, сорому та докорів сумління, що також можна вважати виявом любові Бога та духовності життя. За Гільдеґардою, тіло та душа були цілісністю, а не дуалістичними складовими, як це можна виснувати з відомого гасла бенедиктинців mens sana in corpore sano (в здоровому тілі – здоровий дух). Вона у своїх працях часто згадує душу, хоч і говорячи про живих людей, а не померлих, що перебувають у потойбічному світі. «Очі людини – вікна душі» – це одна з багатьох її цитат, що дійшли до нас.

Тогочасні філософські питання стосувалися форми душі, її можливої матерії та субстанції або ж буття. Ці питання залишалися одними з найголовніших в історії аж до Канта. Завдяки Аквінському за доби Високого Середньовіччя душу тлумачили «реалістично», тобто з аристотелівського погляду. Він, зокрема, стверджував, що душа – цілісна, але ступенева і складається з рослинної, чуттєвої та раціональної або духовної частин. Вища раціональна частина може впливати на інші частини й у процесі розвитку індивіда певним чином їх поглинати. Утім, лише вища духовна частина може стати частиною божественного. Саме форма душі наділяє її цілісністю. За Аквінським, душа є субстанційною формою людини: «Anima est forma substantialis hominis» («Сума теології»). У релігійному світогляді душа без субстанції неможлива. Душа також надає тілу форму.

*

Про те, як душа існує після смерті тіла, у Данте розповідає римський поет Стацій у XXV пісні «Чистилища». У мить смерті тіла душі звільняються від земного пилу й переходять до нової форми існування в Пеклі або Чистилищі, доки обрані душі в Судний день не воскреснуть чистими та бездоганними в небесному Раю. Відразу після смерті тіла душа його полишає, потрапляючи на роздоріжжя – таку собі сортувальну станцію. Душа також несе до потойбіччя всі людські якості плюс божественні. Тому душа мертвої людини, як дізнається пілігрим, має пам’ять, волю та розум, а також якості, відповідні почуттям, що їх людина мала у своєму першому житті й існування яких триває у тіні померлої людини. Ця тінь зберігає навіть контури колишнього тіла:

Так і повітря, в котрім дух спинився,

Міняється, його підвладне силі,

Щоб образ досконало в нім відбився;

Як язички вогнисті заіскрілі

Услід пожежі линуть, так за духом

Рушають обриси в тонкому тілі.[1]

Позаяк душа – це схожа на тінь копія тіла, Данте ладен впізнати тих, кого він зустрічає в царстві мертвих, як і Одіссей, що впізнавав тіні в Аїді. Саме тіні допомагають душам розмовляти, плакати, зітхати й переживати інші почуття та мати бажання, про які вони йому розповідають. Хоч у них і немає тіла, ці душі відчувають біль, спрагу, полум’яні язики, мороз та тяжкі тягаря. Інакше-бо вони не могли б страждати від мук Пекла. Тож мертві дуже схожі на живих людей, їм лише бракує матеріального тіла.

[1] Данте Аліг’єрі. Божественна Комедія. Чистилище, XXV. С. 94–99.