...в лютому 1942 року була заарештована і розстріляна нацистами в Бабиному Яру неймовірна жінка — Олена Теліга…
Зараз вона сучасна, як ніколи. Я в цьому впевнена…
(P.S. цей уривок без контексту – лише для “посвячених”). “Контекст” (книжка) чекає черги на папір і редагування – такі часи…

«— Щодня приходили до неї десятки голодних, перемерзлих і вичерпаних письменників, критиків, професорів, ілюстраторів за порадою і допомогою. Допомогти не мала чим. Віддавала свої гроші, змагалась за гонорари, за позички, за обіди, і люди відходили потішені і підтримані душевно…
У всіх був настрій похоронний. У всіх – але не в пані Олени. Вона голова Спілки – вона відповідає і за настрій. Усіх підбадьорювала… При тому час від часу розповідала якісь веселі безжурні речі й чути було її дзвінкий сміх…
Ще перед розстрілом один з гестапівців казав про пані Олену: «Ні до чого не признається. Щоб відтяжити інших, все бере на себе». Недарма один з катів висловився: «Я не бачив мужчин, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка»…
(зі спогадів Олега Штуля (Ждановича)

«…Їй нема куди йти зі своєї землі. Вона втомилась йти без зупину. Їй більше немає куди і заради чого пускатися в чергову сто першу дорогу!
…В кабінеті Рогача зимно, навіть на підвіконні лежить крига.
— Німці оговтались і прикручують гайки, — каже Іван, — Вони готують новий склад редакції і нову газету. Там кругом лояльні до режиму підлабузники і буде цензор. Так що Спілка письменників наш останній бастіон. А ви її голова. Мусите берегтись.
— Яке огидне слово…
— Можливо. Але берегтися слід! За вами – люди. І поки ви їм посміхаєтесь, ваша несамовита сила і енергія дають надію, — каже Рогач, — Знаєте, і мені також. Так що не наражайтесь на небезпеку! Не пишіть радикального. Вже очевидно, що встановити тут свої порядки, а тим більше державність – ілюзія.
— Ілюзія? Але ж Україна – не ілюзія! Вона мусить бути на карті світу. Мусить і буде!
Вона, як завжди, усміхається, підносить до очей Рогача вже сформоване число «Літаврів».
— Знаєте, Іване, я б не хотіла залишитись на цих сторінках як… як навіжена ідеалістка. Я прекрасно бачу, в яку добу ми живемо. І який це довгий і ще нездоланний навіть на чверть шлях! Я це зрозуміла ще у Львові. Але у мене не було і думки повернути назад! Немає і зараз. Я знаю, чому я тут. І жодної хвилини про це не шкодую.
— Ніхто з нас не шкодує. Ми випробували свої сили. І себе. Зробили, що змогли.
Вона ходить з кутка в куток промозглого кабінету.
— Так, багатьом людям потрібен дороговказ і приклад. Цей приклад дають не політики, не рука, зведена догори – як малюють на картинах усіх цих леніних-сталіних чи гітлерів. Їхні здійняті руки вказують напрямок до пастки. Туди нас заганяли сторіччями. Але, ось що я думаю… Є одна помилка, яку робили і ще робитимуть всі «сталіни» щодо України: вони не враховуватимуть магію цієї землі! І не усміхайтесь! Я вам зараз не вірші читаю!
Іван і не думає усміхатись, проте, покірно здіймає руки, мовляв, сдаюсь і уважно слухаю.
— Я думала про це давно. І, боюсь, що мене тепер не почують… А сказати ще треба так багато! Так от, цей дух ніколи нікуди не подінеться, як би його не заганяли під землю, не гнобили, не принижували, не запрягали в різні ярма – чи то залізні, чи то уквітчані. Звісно, можна його приспати, залякати чи розніжити обіцянками. Його можна довго ховати у скринях і схронах. Але надходить час – і він виривається назовні з
небаченою і незбагненною силою. Так, як це було тут, у Києві в дев‘ятнадцятому.
Буде і надалі. Нині звідусіль кажуть, що ми прийшли запізно або… зарано.
А я питаю: а коли ж іще?! Іншого часу для нас не буде! Мені кажуть, що боротьбу можна продовжувати будь де. А я питаю: який в тому сенс, якщо ми потрібні саме тут?! Мене лякають загибеллю. А я кажу: це буде не кінцем, а прикладом. Адже немає нічого важливішого за власний приклад! Розумієте, можна сто разів писати гарні і розумні речі з-за кордону, а можна дати приклад незламності, як хлопці під Крутами, чи як герої під Базаром*. І це дасть кращій дороговказ для нащадків на сто років наперед!
Іван у захопленні дивиться на молоду жінку.
Ніби ж вже звик, а тіло так і пробирає мурашками: вона говорить ніби до нього, а ніби – кудись в далечину, до когось, кого бачить лише вона. Недарма Ольжич так наполягає на її від‘їзді. Її треба зберегти! Але як?
Помітивши погляд товариша, Олена заливчасто сміється.
— Вибачте за пафос! Ви щось зовсім спохмурніли.
— Ви… Неймовірна! Про вас складатимуть легенди!
Олена знову заливається сміхом.
— А це вже точно – пафос, друже! Я на це не розраховую! Все. До праці. Попри всі перестороги, погляньте, скільки народу в коридорі! І всі потребують допомоги. Поки ми щось можемо – робимо!»
(з рукопису роману «Неймовірна. Ода до радості»)