В кожній подорожі відбувається якась непримітна дрібничка, яку пам’ятаєш потім довго, хоча вона може не мати жодного відношення до мети поїздки, помічали?
На зворотньому шляху, в автобусі на Київ, позаду мене сиділа дівчина років двадцяти і дядько за п’ятьдесят. Навіть якби не хотів, то все одно вимушений був слухати їхню “дорожню” розмову.
Він питає: — А звідки ви їдете? — З Бухареста. Провідати батьків. У Кишиневі пересадка. — Давно там? — З 22-го. Вже більш-менш говорю румунською і знайшла роботу. — То мабуть знайдете там хлопця і залишитеся? — До мене мій хлопець приїхав, теж вчить мову і вже працює. — А як він виїхав? — Минулого року Тису переплив. — І як йому це вдалося?
А далі дівчина розповідала, як її хлопець готувався, шукав провідника, вивчав маршрут, потім їхав, йшов, ховався, плив, здавався румунській поліції, як сидів та чекав у відділку рішення і переживав, щоб не екстрадіювали…
Дядько активно реагував на якісь деталі, уточнював, і співчував хлопцю протягом усієї розповіді.
Далі ми заїхали на прикордонний пункт і їх розмова урвалася.
Вже на нашому боці, коли прикордонниця збирала паспорти, дядько спитав у неї, чи можна в туалет. – Ні! – строго сказала прикордонниця, – тут спеціальний режим і ходити не можна! – Зовсім? – перепитав дядько. – Тільки якщо дитина з кимось з батьків або інвалід. – То мені тоді можна, – сказав дядько, поліз в кишеню, дістав якогось папірця і посвідчення УБД.
У Вінниці він вийшов, взяв свою валізу і почимчикував кудись далі. За час поїздки про себе чоловік не розповів ні слова…