19 жінок. Сирiйська сповiдь / Самар Язбек ; пер. з араб. С.Рибалкіна. – вид. 2-ге. – Київ : Ніка-Центр, 2025. – 248 с.
ISBN 978-966-521-186-0

Війна – це завжди війна, з усіма її жахіттями, і кому, як не українцям, знати про це. А жінки – то завжди жінки, створені для щастя, а не страждань. Але життя вносить свої корективи…
Одна з найкращих і найпромовистіших книжок всесвітньо відомої журналістки Самар Язбек присвячена двом найболючішим для неї темам – Сирії та жінкам. Своєю творчістю авторка відкрила людству безпрецедентне бачення сирійського конфлікту, нагадуючи світові, що ті, хто переживав громадянську війну, були звичайними людьми, які просто хотіли гідно жити у власній країні. Язбек зосереджується на мовчазній та замовчуваній рушійній силі революції – на жінках. Хоча жінки Сирії масово брали участь у бойових діях, часто навіть на передовій, їм доводилося боротися не тільки з режимом, чи з ІДІЛ, чи з іншими повстанцями-ісламістами; їм протистояло усе патріархальне суспільство, включаючи революціонерів-чоловіків. Кожен розділ книжки – це відверті свідчення дев’ятнадцяти різних оповідачок, яким Язбек надає узгодженості, поважаючи голос кожної жінки та зберігаючи їхній особливий стиль. Усі ці жінки – представниці середнього класу, усі вони освічені та мають університетські дипломи. Вони брали участь у повстанні, бо їм була небайдужа доля своєї країни, своєї сім’ї та сирійських жінок.
Читач знайде багато спільного між сирійськими та українськими реаліями. І нехай ця книжка допоможе світові стати бодай трішечки кращим.

Copyright © 2017, Samar Yazbek, Tesa’a A’ashrata Imra’a Suriyat Yarwin.

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА ОПОВІДАЧКА

Моє ім’я – Фатін. Я з міста Дума, де народилася і живу дотепер, і не збираюся звідси виїжджати. Коли починалася революція, мені було 24 роки. Моя родина – противники партії БААС. Змалечку я чула про арешти і катування в’язнів у 80-ті роки ХХ ст., оскільки частина звинувачуваних урядом у співпраці з «Братами-Мусульманами» походила з Думи – це були здебільшого місцеві аптекарі й лікарі.
Я – віруюча мусульманка, у дитинстві належала до жіночого релігійного руху «Ель-Кубейсіят» і навіть дослужилася в них до високих позицій. Однак пізніше ми розійшлися у поглядах і я покинула товариство. Взагалі до «Ель-Кубейсіят» я вступила, бо хотіла дізнатися, як це – відчувати свою належність до певного товариства, а дозволені політичні організації мене не цікавили, бо були наскрізь корумпованими. Я приєдналася до благодійної спілки, розвивалася й отримувала нові волонтерські навички, пройшовши стажування при ЮНЕСКО. У рідному місті ми з друзями заснували центр громадського навчання, спрямований на надання освіти дітям з бідних родин. У той же час я навчалася на географічному відділенні Дамаського університету, а вдома організовувала гурток з вивчення Корану. Я людина релігійна, але з відкритими поглядами, мій світогляд базується на ісламі, проте я розділяю світські цінності і таким же бачу сирійське суспільство. Структура нашого соціуму не дозволить закріпитися ідеї ісламського халіфату: не закон суперечить нормам шаріату, а сама людина.
У нашої родини – свої гіркі спогади від родини Асадів, і ми добре знаємо, що не живемо у правовій державі. Гнів людей зростав через втручання у їхні релігійні традиції та переконання: у вісімдесяті моїх кузин в школі примусили зняти хіджаби, тож їхні родичі просто заборонили дівчатам відвідувати заняття в класі. Таким чином, мої кузини, і ще два покоління дівчат з м. Дума, втратили шанс на нормальну освіту. Мені пощастило більше, адже коли настав час йти до школи, той закон уже скасували. Однак суспільство зіткнулося з фактом: два покоління жінок у місті Дума так і залишилися без гідної освіти.
Перша демонстрація, де я взяла участь, відбулася 3 квітня 2011 року, тоді силовики вбили одинадцять мітингувальників. Ми плакали і кричали: «Свободи! Волі!» – відтоді я намагалася демонстрацій не пропускати. Більшість дівчат, що брали участь у протестах, походили з родин загиблих героїв революції. Чоловіки завжди йшли в голові демонстрації, за ними – жінки і дівчата. Останній вуличний протест був після виходу з Думи урядових військ, 25 жовтня 2012 р., після того почалися постійні обстріли і дівчата перестали відвідувати демонстрації. Чоловіків також стало менше, оскільки мішенями обстрілів були передусім мечеті, де мітингувальники збиралися.
Наприкінці 2016 р. я з трьома іншими жінками ініціювали протест і долучилися до демонстрації в знак солідарності з жертвами бійні в Алеппо. Характер революції змінився: дух мирного протесту поступово зник повністю, особливо після того, як Думу покинули більшість освічених мешканців. Залишалися ісламісти – салафіти та накшбандійці, а з політичних течій – соціалісти. Ми, жінки, багато страждали від їхніх утисків – від кожної зі сторін, без винятку.
Двічі мене затримували спецслужби – у січні та вересні 2012 року.
Разом із подругами ми організували «Координаційну платформу революціонерок Думи», де, як волонтерки, займалися інформаційною та гуманітарною підтримкою містян. Я була серед перших кореспондентів «Координаційної платформи», хто запросив до міста делегацію іноземних журналістів – це стало причиною мого першого арешту. Втім я не зупинилася і навіть розширила свою роботу з медіа. Нас було двадцять дев’ять жінок, ми працювали не покладаючи рук і допомогли багатьом дезертирам з урядової армії: надали їм захист, житло, харчі та питну воду. Я була напередодні випуску з університету, коли Абу-н-Наср Шамір, командир батальйону «Ель-Бар’а», захопив у заручники сорок вісім іранців у вересні 2012 року. Я направлялася до Дамаска, коли по дорозі мене зупинив патруль у зв’язку викраденням іранців. Мене відвезли до «Кафр Суси», відділу таємної поліції № 215, де цілий місяць катували, аби вибити інформацію про полонених іранців. Ті, хто мене затримав, були на прямому зв’язку з Башаром Асадом. Вони не чинили наді мною статевої наруги, але показали свою майстерність в екзекуціях та шельмуванні.
Випустили мене завдяки угоді про обмін полоненими між іранською стороною та батальйоном «Ель-Бар’а», що його провела турецька організація «Ійяга». З в’язниці мене одразу повезли до будинку іранського посла, де запросили до столу. Посол сказав: «У вас – наші паломники». Серед полонених були сімнадцятеро чоловіків із революційної гвардії Ірану і решта цивільних. Я не відповіла, бо ж не я їх викрадала! І вони – не паломники! Однак посол був люб’язний зі мною. Він запропонував мені виїхати за межі Сирії з турецькою делегацією, що відповідала за проведення переговорів між сторонами. За це турки одразу запропонували мені дещо для них зробити. В’язні дійсно перебували в розташуванні батальйону, сформованого з мешканців м. Дума, і нас, п’ять жінок та трьох чоловіків з мого рідного міста, збиралися обміняти як заручників на іранців. Реалізація угоди затримувалася, але врешті обмін було здійснено і я опинилася на волі.
Я повернулася до Думи й одразу записалася до лав цивільної оборони.
Більшість місцевих мешканців покинули Думу 25 жовтня 2012 р. – це була дата першого авіаудару по місту. Залишилися в основному незаможні родини, тож ми з групою молодих людей вирішили відкрити центр для навчання дітей бідняків. Загран Аллуш* запропонував нам свою допомогу, він тоді був командиром «Бригади Ісламу». Ми погодилися, але за умови його невтручання. З огляду на необхідність ми відкрили ще чотири нових центри. Тоді ж був заснований «Меджліс Шура» – дорадчий орган ісламістів у м. Дума, що складався з шістнадцяти шейхів. Тринадцять квот дісталося салафітам і представникам суфійських течій, ще три – іншим шейхам. Новостворений орган був чимось на зразок парламенту, а його члени одразу попризначали на всілякі посади своїх родичів і товаришів по збройних угрупованнях. Вони повідкривали кілька в’язниць і заснували місцеву раду, після чого з боку «Меджлісу» на нас, членів цивільної оборони й інших громадських активісток, почався постійний пресинг.
На роботі по всіх фронтах я була сама собі командиром. У той же час у місті Дума разом співіснували сім різних військових угруповань: «Бригада Ісламу», «Армія Ісламу», батальйон «Ель-Бар’а», «Шугада Дума», «Асвад ель-Гута», «Асвадулла» та «Шабаб ель-Гуда». Салафіти намагалися закріпитися на фоні інших напрямів ісламу і боролися за популярність своєї ідеології серед народу. Я з ними вела справжню війну за незалежність, оскільки завжди обстоювала думку, що судочинство та освіта не повинні підпорядковуватися військовим. Як директорка громадської організації «Читай», я заборонила бойовикам відвідувати наші навчальні центри. Кожне угруповання поширювало свої агітки серед дітей, а також дарувало людям пов’язки на голову з вказівкою на їхню прихильність до даного угруповання. Я принципово вивісила в центрі прапор Сирійської революції, але не дозволяла розміщувати на території навчального закладу будь-яку агітацію бойовиків. Навчальний план, використовуваний в освітньому процесі, не мав стосунку до релігії: я разом з дівчатами здійснювала свою мрію будівництва нового, відмінного покоління. Ми відкривали власними зусиллями школи для дітей, готували їх до роботи, навіть запрошували перукарів і прибиральників, аби підтримувати чистоту. Ми видали дітям змінну форму, щоб вони не сиділи у вуличному одязі і не псували собі здоров’я. Багато хто боровся зі мною, люди казали, що наше виховання небезпечне для дітей, адже мої релігійні переконання спотворені. Я сперечалася і з боями та труднощами обстоювала свою позицію! У той же час обстріли дужчали, мої фінансові витрати зростали, оскільки брата, що годував родину, – заарештували, й опіка над ними стала моєю відповідальністю. Дума втратила освічену й культурну частину свого населення, а ті, хто залишився, одні за одним були вбиті. Я критикувала бойовиків не приховуючись, я говорила їм, що вийшла проти гніту Асада, а вони виявилися ще дужчими гнобителями, і я не збираюся їм підкорятись.
На початку 2013 стало очевидно, що ісламісти не бажали реального існування жодної жінки на чолі будь-якої організації, окрім як під їхньою егідою. Свій внесок у радикалізацію революції зробили не лише бойовики збройних угруповань, а й світські опозиціонери, і «Брати-Мусульмани», і численні салафітські течії.
Під час блокади Думи я втратила тридцять кілограм ваги, і попри те, що всі ми дуже збідніли, я не полишала роботи у «Координаційній платформі». Однак пізніше я розійшлася у поглядах з товаришами, оскільки «Армія Ісламу» прагнула всюди запустити свою руку і, на додачу до узурпації влади військовими, значно посилили свої позиції усілякі радикали від релігії. Салафітське вбрання – широке чорне полотно, що повністю покриває обличчя і сягає середини грудей, – стало домінуючим, однак я відмовлялася його вдягати. Я продовжувала носити барвистий одяг і спортивне взуття. Серед жінок я стала виглядати як ненормальна: парадокс у тому, що до революції вони вважали мене занадто релігійною, а тепер в їх очах я стала ледь не втіленням безбожниці.
У непрямий спосіб жінкам нав’язали необхідність залишатися вдома, чому сприяв постійний обстріл з боку урядових сил. Поширеним явищем стало мати кілька дружин, ми дедалі частіше чули про те, як заміж виходили тринадцяти-чотирнадцятирічні дівчата. Не лише релігія, а й економічний чинник зіграв тут свою роль. Як на мене, найгірше, що породила війна, – це деградація суспільства, і релігійний екстремізм – то лише один із проявів, що лежить на поверхні. Причин декілька: передусім від’їзд освічених та інтелігентних людей з міста Дума й узурпація влади у країні людьми малограмотними. Залишилися деякі багатії серед торговців, однак лише тому, що вони були салафітами. Я проти твердження, ніби екстремізм з’явився на порожньому місці, нізвідки, або лише внаслідок насильства з боку уряду. Той же Загран Аллуш походив із Думи, у місті й раніше був активним рух салафітів. Я – уродженка Думи і точно це знаю, і пам’ятаю, як у березні 2012 року Аллуша з однодумцями випустили з урядової тюрми «Сайдная». Також відчувалася певна конкуренція між Катаром та Саудією у підтримці різних збройних угруповань: катарці допомагали батальйону «Фільк ер-Рахман», тоді як саудіти підтримували «Армію Ісламу» на етапі її заснування в 2012 році. До того це був один із багатьох батальйонів, що носив назву «Таємниця Ісламу» і всіляко запевняв громадськість, що вони не прагнуть політичних дивідендів. На перших етапах там служили справді достойні та віддані революції молоді люди, але згодом все змінилося.
Деякі факти свідомо замовчувалися, як те, що раніше ніхто в місті не носив салафітського вбрання, схожого на одяг ваххабітів Афганістану, і це неправда, що жінки вдягали чорні рукавиці ще до революції. Коли Загран здобув реальну владу й авторитет, люди стали розділяти його доктрину і шукали товариства Аллуша, бо в салафітів була військова та економічна міць. Значною мірою радикалізація поглядів стала результатом схильності захопити владу й силою здобути авторитет.
Я вірю, що в ісламі не має бути примусу до релігії, але вони все робили примусово, силою. Якось ми захотіли провести захід на вшанування діяльності громадських організацій активістів у м. Дума і для цього потрібно було отримати дозвіл. Таке погодження мало чим відрізнялося від дозволу, що раніше його потрібно було брати в урядових органів безпеки. Один із шейхів попередив мене, що проведення заходу суперечить закону Аллаха, оскільки разом збираються чоловіки й жінки. Я сперечалася, наводячи аргументи з Корану та мусульманської юридичної літератури, проте шейх стояв на своєму. У випадку, якщо ми все-таки ризикнемо провести наше свято, нас пообіцяли заарештувати. Тоді навіть організовували спеціальні патрулі, які слідкували за тим, щоб на весіллях серед жіночої частини не затесався хтось із чоловіків! Карали дівчат, котрі носили яскравий або занадто відкритий одяг, музику теж заборонили, бо вона «суперечить закону Аллаха». За виконання покарань відповідали жінки, що служили в «хисбі», однак рішення у цій релігійній поліції приймали чоловіки. Ті, хто працював у «хисбі», до революції не були надто релігійними, але їхній ентузіазм підігрівався отриманою владою над людьми.
Владні позиції також захопили дружини військовослужбовців зі збройних угруповань повстанців. Серед іншого вони намагалися контролювати грошові потоки від гуманітарних пожертв й інших громадських проєктів у м. Дума. Кошти витрачалися вкрай безглуздо і врешті ці пані разом зі своїми чоловіками утворили новий клас експлуататорів, що власною корупцією лише посилювали загальну бідність і злидні. Нас, активістів, котрі працювали на благо революції, викинули на периферію суспільства й маргіналізували. Особливо страждали дівчата, кому вже виповнилося двадцять років і чия молодість пройшла серед чоловіків у буремних революційних подіях. Більшість таких активісток Гути, наприклад, були змушені покинути рідні місця, і навіть студентки університетів через тиск громади й обмеження прав на працю й вільне пересування залишали навчання і гуманітарну роботу, виїжджали подалі – хто куди міг.
Загалом у Гуті не було жодних адміністративних вакансій для жінки. Дівчата боялися і їхній страх був породжений соціумом: не хотіли проблем з «хисбою», оскільки покарання, практиковані в релігійній поліції, шкодили репутації й вважалися ганьбою не лише для обвинувачуваної дівчини, а й для всієї її рідні.
У 2016 році я і ще п’ятнадцять дівчат, здебільшого розлучені та удови, вийшли на демонстрацію в Гуті з вимогою про об’єднання сил революції. Інші не ризикнули нас підтримати. Боялися не знайти собі чоловіка в умовах суспільства війни, адже участь жінок у політиці передбачала їх постійний контакт із чужими чоловіками. В останніх з’явилося більше можливостей вибору, поширювалося раннє заміжжя та багатоженство. Чоловіки змінилися у ході постійних обстрілів, облоги й домінування ідей радикальних ісламістів, підтримуваних фінансами з-за кордону, і, насправді, теж перебували в розгубленості внаслідок суспільного гніту. Навіть хлопці, наші товариші, які працювали з нами над волонтерськими проєктами, казали, що ніколи не одружаться на дівчатах, котрі проводять час із чоловіками, займаючись політикою.
Жінка перетворилася на робочий інструмент, замість того щоб бути ефективним членом соціуму. В освітньому секторі м. Дума 80 відсотків працівників – дівчата, однак на адміністративних позиціях не знайти було жодної жінки! Це стало результатом імплементації поширеного у той час гасла: «Люди, що призначили жінку відповідати за свої справи, – не зможуть досягти успіху». Це мене дратувало! Я – жінка, і я засновувала у місті перші навчальні центри, я підтримувала діалог з революційними силами від початку протестів і наголошувала на тому, що ми прагнемо зберегти в цілості державні установи та, в першу чергу – школи. У будівлі Міністерства освіти в Гуті було створено шістнадцять департаментів за різними спеціалізаціями, включаючи підготовку педагогічних та медичних кадрів. І всі місця до єдиного у цих департаментах захопили чоловіки, у перших та других рядах були чоловіки; їхня зарплата, як правило, перевищувала суми, сплачувані жінкам. Хоча ніде в законі це не регламентувалося, проте дискримінація була очевидною. Чоловіки працювали на адміністративних позиціях та на вигідних місцях, а ми, дівчата, днями й ночами проводили за роботою в класах. Під час навчального процесу ми не мовчали і вимагали рівних прав і справедливого ставлення, однак це не принесло користі. Нас не чули, не слухали, і все те відбувалося на фоні бійні й обстрілів. Навіть у місцевих радах присутність жінок була суто формальною. На нас дивилися зверхньо, і такий погляд підкріплювався зростаючим релігійним екстремізмом, а також тим, що в результаті пануючого насильства люди втратили довіру одне до одного. Як на мене, жінку, суспільні утиски були гіршими за обстріли. Люди перебували в облозі з боку урядових сил, і до того ж нас обстрілювали російські солдати. А ми, дівчата, страждали також від облоги, влаштованої нам суспільством війни та бойовиками-ісламістами. Спроби прорватися через нав’язану соціальну блокаду щонайменше призводили до осуду з боку оточення і заплямованої репутації. У таких умовах природно, що жінки стали поводитися обережно: ніхто не проти залишатися в безпеці і мати можливість вийти заміж.
Пригадую, була у нас спеціальна жіноча тюрма. Заснували її ще на початку 2012 р., коли при владі перебували батальйони «Шугада Дума». Керувала закладом жінка, кат за призначенням та родом діяльності, штат теж набирали із дівчат. До цієї в’язниці саджали передусім тих, кого обвинувачували у служінні режимові Асада, а відкрили заклад одразу після того, як Думу покинули урядові сили. Двоповерховий тюремний корпус розташований неподалік від муніципальної площі м. Дума і подейкують, що його керівниця особисто відповідала за викрадення жінок-друзів та алавітів з міста Джарамана, аби потім збирати з їхніх родичів величезні суми для викупу заручниць. Одна з арештанток, Сальва Са’ур, мала розумові розлади і лікар сказав, що її потрібно тримати в ізоляторі. Головна тюремниця власноруч катувала бідолашну арештантку, але та змогла втекти з в’язниці. Її розшукали та повернули, після чого сказали, що Сальва покінчила життя самогубством. Проте її мати, отримавши тіло доньки, заявила, що та загинула під тортурами. Сліди катування були добре помітними по всьому тілу арештантки. Щодо в’язниць, якими завідував Загран Аллуш, то про них ми взагалі нічого не знаємо. Тюрма «Ат-Тауба» була секретним об’єктом, закритим для відвідувань сторонніми особами, а цивільним навіть заборонялося наближатися до її стін. Невідомо також, куди потрапляли дружини військовополонених й інші заручниці, наприклад матері офіцерів урядової армії з міста Адра.
Коли викрали активісток Реззан Зейтуну та Саміру аль-Халіль, це мало негативний вплив на всіх нас – жінок, дотичних до політики. Дедалі менше дівчат готові були ризикувати, займаючись волонтерською роботою, та й мої родичі дуже за мене хвилювалися. Я відчувала, як на тлі ескалації бойових дій нас раз за разом обмежували у наших правах і свободах.
Я була свідком кожної кривавої бійні, що сталася в місті Дума, і найбільше мене своєю жорстокістю вразила «Бійня учнів» 15 грудня 2015 р. Російська авіація обстрілювала нас цілодобово, не припиняючи вогонь навіть уночі, а вдень до них долучалися літаки «МІГ» військово-повітряних сил Сирії. Через рясний град снарядів, що падав на Думу, освітню діяльність довелося згорнути, через що діти замість трьох повноцінних місяців навчалися лише 17 днів. Разом з кількома подругами ми вирішили ініціювати кампанію під гаслом «Здобувати освіту – моє право». У рамках кампанії ми проводили різні заходи, до яких долучалися інші активістки Думи. У день, коли сталася бійня, ми зібралися у приміщенні одного інституту, розташованому серед інших будівель, що також використовувалися в навчальних цілях. Це було щось на кшталт освітнього комплексу, де кілька шкіл та навчальних центрів розміщувалися у безпосередній близькості один до одного. Я перебувала у приміщенні інституту разом з п’ятьма колежанками, навколо нас зібралися учні початкових шкіл. Перший снаряд випустили о восьмій ранку. Це була касетна бомба, від якої при спрацюванні відділилися вибухові елементи кількістю від 9 до 13 мінібомб, на додачу до основного корпусу. За кілька хвилин перед тим ще один снаряд впав на місцевий ринок, зранку переповнений людьми. Нас від епіцентру вибуху відділяли якихось три сотні метрів, тож світ умить перевернувся догори і повністю пропала видимість. Я кинулася прикрити тілом свою подругу, повалила її на підлогу, бо знала, що це був лише початок серії вибухів. Я вже була думала, що ми врятувалися, але побачила кров на своїх руках, якими я тримала посічену голову своєї подруги. Душу розривали жахливі крики дівчаток. Довелося чекати, поки серія вибухів закінчиться, я підхопила важко поранену подругу, вибігла на вулицю, зупинила автобус і доправила її до медпункту. Прибувши туди, я стала свідком найстрашніших видовищ за все своє життя. Ні, я вже бачила багато мертвих тіл і людських решток після чергової різанини або обстрілу, однак вигляд зовсім маленьких дівчат з їх шкільними ранцями і відірваними кінцівками виявився нестерпним. Такі картини неможливо описати людською мовою! Пригадую, для учениць у нас було окреме відділення. Там навчалася дівчинка на ім’я Ранім аль-Маліх, як зараз я пам’ятаю колір її портфеля і те, що їй відірвало ступню. Ученицям було від шести до дев’яти років, декого покалічило так, що з животів стирчали нутрощі, і бідолашні при цьому залишалися в свідомості. Обстріл не вщухав. Я вирішила залишитися зі своїми ученицями, тримала їхні руки, не покидала дівчат до самого вечора. Найприкріше, що мене вразило, це дівчинка, котра відмовила дати мені свій листочок паперу та ручку, яку я попросила її дістати з портфеля. Мати заборонила доньці ділитися особистими речами з іншими людьми, бо не могла собі дозволити купити нові канцтовари. Доклавши неймовірних зусиль у спробах переконати дівчинку, я врешті отримала половинку аркуша. Звали ученицю Лейла аль-Хатиб, їй вдалося вижити у тій бійні.
Додому я поверталася в одежі, з якої стікала кров. Я почувалася розбитою, непотрібною і не здатною нічого вдіяти. Я працювала директоркою школи, проводила кампанію за право навчатися, а моїх викладачок та учениць вбивали літаки бойової авіації. Мене охопив істеричний сміх, так що родичі не на жарт перелякалися за мій душевний стан!
Після цієї бійні я втратила здатність контролювати кількість їжі, яку споживала, й отримала розлади травлення. Момент, коли на моїх очах гинули і ставали каліками мої учениці, став точкою неповернення: я загубила себе. Ми гинули. Все, чого б ми не робили, призводило врешті лише до того, що ми помирали. Я помирала теж, потім знову оживала, і так повторювалося з разу в раз. Солдати знали, що в школі, яку вони обстрілюють, перебували учні. Кількість загиблих у той день досягла сорок вісім осіб, трьом учням відірвало ступні, у п’ятьох дітей – відкриті травми черевної порожнини. За дві години безперервних авіаударів місто Дума було вщент спалене. Військові казали, що таким чином знищують ІДІЛ та інших терористів, борються з радикальними ісламістами, але насправді вони бомбили дітей. Снаряди постійно супроводжували мене, я десятки й десятки разів рятувалася від загибелі, і питала себе: для чого я живу? Хіба для того, щоб тільки бачити усі ці жахіття? Проте найбільше мене лякала чомусь ідея, що після всіх страждань мені все-таки доведеться покинути Думу, і, як багато моїх співвітчизників, як-от жителі міст Дарайя та Алеппо, я змушена буду тікати на Північ Сирії. Я все ще прагнула вплинути на ситуацію у моєму рідному середовищі, тому всіляко відкидала ідею від’їзду.
Ми виявилися неготові до революції. Нам потрібно було провести багато соціальних змін, а революція натомість поглинула і зжерла наших дітей. Ті ж, хто вийшов проти Асада і вижив, врешті стали не кращі за нього. Навіть я, уродженка Думи, у своєму рідному місті кілька разів стала жертвою замаху на життя. Якось я проводила показ фільму про феміністичний рух у Великобританії і до приміщення нашого центру увірвалися озброєні люди з масками на обличчях. Вони погрожували вбити мене через те, що я підбурюю і розбещую жінок. Другий раз мені погрожував убивством командир одного з батальйонів повстанців, оскільки я відмовилася виконувати його накази. За статтю до журналу мене звинуватили у віровідступництві, хоча я завжди залишалася практикуючою, щиро віруючою мусульманкою. Радикали були повсякчасно готові висувати обвинувачення у зраді ісламських ідеалів та погрожувати життю людей під цим приводом. У нас постійно виникали конфлікти через те, що я добре знаюся на питаннях релігії й обстоюю свою позицію апеляцією до мусульманського права.
Мій життєвий принцип – не підкорятися свавіллю військових та деспотів від політики, тож дотепер я продовжую вірити у суспільні зміни та діло революції, яку ми розпочали і прагнули тримати в межах мирного спротиву. Я успішно провела кампанію проти примусового видання дівчат заміж, і коли пересвідчилася у наслідках своєї роботи, мене охопило сильне почуття: я маю рухатися далі, і ніщо, крім смерті, мене не зможе зупинити.

* Загран Аллуш народився 1971 р. у місті Дума. Син салафітського шейха Абдалли Аллуша, навчався шаріатові спочатку в Сирії, потім – у Саудівській Аравії. Батько Заграна за свої радикальні погляди з 2009 року відбував покарання в урядовій в’язниці «Сайдная». На початку революції його випустили на волю, де Аллуш очолив підрозділ бойовиків «Армії Ісламу» в Гуті. Був убитий авіаударом російських сил у 2015 році.