Коли натрапите в тексті якогось “експерта” на рясно вжиті слова “вкраїнчики” чи “народець”, знайте: писав мскський блюдолиз.
Навіть якщо написано щось патріотично-пафосне: за все хороше – проти всього поганого.
Можливо, пригадуєте, ще до війни активно ширилося слово “хохлушка” і навіть “хохлушечка”.
Типу з ніжністю. Міцно замішеній на зневазі й приниженні.
Ви би про сестру свою, доню, подружку так сказали? Ото ж бо. Мілая такая хахлушечька…
Вловили нюанс?
Так ось “вкраїнчики” і “народець” – словотвір того ж розливу. Мскського, імперського. Коли слова спеціально хитро творяться і вкидаються в масовий ужиток.
Щоб розхитати зсередини, підірвати, знівелювати цінність і цінності. Не буде більше міцної єдиної нації, гідної, незборимої, твердої, як криця, якщо всипати туди жменю “вкраїнчиків” і трохи перетерти з “народцем”.
Не секрет, що слово має силу. Але ми забуваємо про те, що сила слова – непомітна. Світ навколо завжди набуває обрисів слів, якими ми користуємося.
Саме слова запускають механізм так званих “самовтілюваних пророцтв”. Явища, коли очікування певних дій спричиняють дії, які зумовлюють втілення цих очікувань.
“Спочатку було слово…”, саме так.
І наш ворог про це в курсі. Тож коли не в силі здолати силою, бере хитрим словом.
Думаєте, випадково у росіян усе велике й могуче? А те, що аж ніяк до великого й могучого не дотягується, автоматично призначається “загадковим”.
Про себе ворог зневажливо-пестливо не каже. Але активно придумує слівця для нас і вправною рукою кидає нам у вжиток.
Зневажливе самоназивання – дуже підступна річ. Яка не має жодного відношення до самокритики.
Бо самокритика – це реальні кроки на шляху боротьби з недоліками.
А самозневага – руйнівний процес, що грає на руку ворогу. І тому часто запущений його ж руками.
Тож наступного разу користуючись тими чи іншими словами (зокрема емоційно забарвленими новотворами, яких ще вчора не було, але сьогодні ними усе пронизане), будь ласка, питайте себе: кому вигідно, щоб ви називали це саме так.
Особливо, коли несете слова у люди.