Каддафі. Диктатор-утопіст. Історія поза шаблонами. 42 роки при владі, як це було рік за роком / Джанлука Барбера ; пер. з італ. Г. Залевської. – Львів : Видавництво Анетти Антоненко ; Київ : Ніка-Центр, 2025. – 184 с.
ISBN 978-617-553-087-0 (Видавництво Анетти Антоненко)
ISBN 978-966-521-811-1 (Ніка-Центр)

Муаммар Каддафі був людиною тисячі облич: державний діяч, агітатор, письменник, політик… У дитинстві талановитий учень, згодом хитрий стратег, який майстерно взяв владу в свої руки, поборник об’єднаного арабського, а потім африканського світу, жорстокий тиран, заклятий друг Італії… Він жив у наметах, коли приїжджав із візитом до інших країн. Натомість його діти вчилися в кращих університетах Європи та не гребували п’ятизірковими готелями. Наприкінці свого правління він налаштував проти себе навіть найвідданіших соратників. Його життя стало прикладом того, як важко вибороти необмежену владу, довіру, ба навіть обожнення власного народу і як легко все це воднораз утратити. Його смерть стала нічним жахіттям для всіх диктаторів земної кулі – труну з трупом уночі зберігали в холодильнику м’ясної крамниці, а вдень виставляли на привселюдний огляд. Сумний шлях від мрій про кращій світоустрій до повного краху – рік за роком, крок за кроком, подія за подією – досліджує італійський письменник і філософ Джанлука Барбера.

Джанлука Барбера (нар. 1965) – автор історико-філософських трактатів і художніх творів: оповідань і романів, лауреат цілої низки літературних премій Італії. За освітою юрист і філософ, він віддано служить літературі як письменник, видавець і літературний критик.

1972 рік
«Найнебезпечніша людина у світі»

13 січня Каддафі виступає в Бенгазі з промовою, в якій заявляє, що Лівія «готова брати участь у регулярних військових операціях зі звільнення Африки» та у війні за визволення окупованих територій від ізраїльської присутності.
Цілі Каддафі сформульовані чітко: об’єднання арабської нації, звільнення Африки від останніх залишків колоніалізму, протидія будь-яким спробам неоколоніалізму, повернення батьківщини палестинцям і знищення Ізраїлю. Саме тому він фінансово підтримує Організацію визволення Палестини (ОВП) Арафата, підтримує, але й критикує, а ще пропонує підтримку (гроші, зброю, навчання) більшості визвольних рухів у світі: від Еритреї до Філіппін, від Сальвадору до Ірландії. «Ми лише підтримуємо право кожної нації на самовизначення», – заявляє полковник, повторюючи, що священною місією всіх мусульман є «боротьба з Британією і Сполученими Штатами».
Прем’єр-міністр Мальти Мінтофф звертається до Британії з проханням прибрати свою військову базу з острова. Лівія теж тисне в цьому напрямі, тому що їй кортить поширити свій вплив на Мальту, але італійське посередництво вирішує ситуацію на користь Британії, не в останню чергу завдяки внеску Італії у розмірі два з половиною мільйони фунтів, від якого Мальта не відмовляється, як не відмовилася раніше від позики у п’ять мільйонів фунтів від Каддафі.
У травні Загальний національний конгрес ухвалює текст, в якому говориться: «Лівійський народ відкидає і засуджує всі форми тероризму, але підтримує боротьбу народів за свободу і незалежність у всьому світі, надаючи їм свою допомогу».
Не обійшлося без інцидентів. Наприклад, Каддафі погодився фінансувати примарний рух за звільнення Малі, а пізніше з’ясувалося, що руху не існує, а його представник – шахрай, якого розшукує Інтерпол. «Так, це правда, ми були ідеалістами, – заявляє Каддафі, – а світ виявився лицемірним, брехливим, занепадницьким та аморальним».
Через таку політику розвідки багатьох західних країн звинувачують лівійський режим у підтримці та розпалюванні міжнародного тероризму, ба більше, його називають головним натхненником і фінансистом міжнародної терористичної мережі. Каддафі звинувачують у підтримці таких рухів і організацій, як Червоні бригади, Prima linea (Перша лінія) та Ordine nuovo (Новий порядок) в Італії, Корсиканський рух за незалежність, банда Баадера-Майнхофа в Німеччині, Ірландська республіканська армія (ІРА) у Великій Британії та Країна басків і свобода (ЕТА) в Іспанії.
У відповідь на ці звинувачення Каддафі завжди закликав уникати знаку рівності між тероризмом як політичною зброєю та національно-визвольними рухами. «Ми підтримуємо багато визвольних рухів, – каже Каддафі. – А от метод дії, що кожен з них обирає, нас не стосується». До того ж «американський уряд не має права говорити про тероризм, оскільки практикує його більше за будь-кого у світі». А ще «немає жодних підстав включати ОВП до списку терористичних організацій». Він додає: «Я хочу об’єднати всі арабські народи в боротьбі проти імперіалізму саме через палестинський конфлікт». Тому його ненавидить Америка, стверджує він, тому називає його «найнебезпечнішою людиною у світі». Але «правда в тому, що я проти тероризму; тероризм ніколи не зможе бути засобом досягнення якоїсь мети. Позаяк тероризм породжує тероризм». А ще: «Жодна розумна людина, жоден революціонер не може підтримувати тероризм. Я революціонер, опозиціонер світового масштабу, а не терорист».
На фронті арабського єднання справи просуваються неквапом. Засмучений і розчарований зволіканнями, що перешкоджають ефективному створенню Федерації Арабських Республік, у липні Каддафі відмовляється від посади прем’єр-міністра на користь Джаллуда, з яким у нього не все складається гладко. «Якщо не вдасться досягти єдності, я краще відмовлюся від керівництва країною і вирушу до пустелі, житиму там у наметі», – заявляє він.
Захід не в захваті від Федерації, тому що побоюється, що фанатизм Каддафі може перекинутися на Єгипет. Якщо Каддафі вдасться очолити дві об’єднані країни, його екстремізм може підпалити Близький Схід.
У серпні Каддафі збирається з духом і тисне на Садата із вимогою негайного об’єднання, але єгипетський президент вагається. Труднощів безліч, позаяк усе в цих країнах різне: мова, історія, традиції, економічний і соціальний рівень, міжнародна політика. Навіщо Каддафі тисне в цьому напрямі? Він прагне забезпечити своїй країні майбутнє, адже Лівія повністю залежить від нафти, а нафта рано чи пізно закінчиться. Крім того, йому кортить стати зіркою першої величини на світовій арені: керманич десятків чи сотень мільйонів арабів – це вам не очільник двох мільйонів лівійців. Саме тому в грудні він летить до Тунісу, щоб спробувати переконати президента Хабіба Бургібу у доцільності об’єднання їхніх двох країн. Але отримана відповідь не залишає місця для переговорів: «Об’єднання потребує десятиліть, можливо, навіть століть». А ще «союз двох слаборозвинених країн ніколи не призводив до посилення, і об’єднання двох мільйонів лівійців із п’ятьма мільйонами тунісців нічого не змінить».
У жовтні Лівія знову починає вимагати від Італії відшкодування завданих війною збитків. Щоправда, цього разу озвучується конкретна сума: сто шістдесят мільярдів лір. 09 жовтня він подає до ООН офіційний запит, де формулює термінову вимогу репарацій з боку таких країн, як Велика Британія, Німеччина, Франція та Італія, які під час війни засмітили мінами західну частину лівійської пустелі.
Італія завжди пропускає ці вимоги повз вуха, що не заважає їй водночас підтримувати міцні комерційні та політичні відносини з колишньою колонією, керуючись гаслом «за будь-яку ціну зберегти наші інтереси в Лівії» й не допустити витіснення Eni. Можливо, саме тому Італія починає перші постачання зброї до Лівії й зобов’язується сприяти реорганізації лівійських збройних сил і спецслужб. Укладаються угоди на поставку бронетранспортерів М-113. Італія також надасть військовий персонал для навчання лівійців користуванню цією зброєю. Йдеться про БТРи, що виробляє компанія Oto Melara за американською ліцензією, тому для постачання потрібен дозвіл США. Голова Ради міністрів Андреотті особисто взяв на себе труд і отримав дозвіл на угоду: у відповідь Італія мусить купляти коштовні ракети американського виробництва, всі ці домовленості передбачали натомість, що Лівія письмово зобов’язується не продавати зброю третім країнам. Але коли в Oto Melara усвідомлюють неможливість укластися в обумовлені терміни, вони вирішують вдатися до воєнної хитрощі: ракети заберуть з італійських військових частин, перефарбують, переобладнають на потужностях Oto Melara і відправлять Каддафі. У 1984 році розпочнеться судове розслідування зі звинуваченням у порушенні статей цивільного кодексу, що забороняють продаж державного майна. Справу буде врегульовано після міністерського указу 1986 року, який усе владнає. Згодом Лівія отримає вертольоти, підводні човни, вантажівки й корвети. Частина проданої західними країнами до Лівії зброї буде передана Єгипту для агресії проти Ізраїлю. Частина озброєнь, які Італія постачатиме Югославії, буде переспрямована до Лівії в обхід угоди зі Сполученими Штатами.
Завдяки цим постачанням бізнес з Лівією йде повним ходом. 30 вересня Eni створює joint venture (спільне підприємство) з компанією Noc. Тим часом Snam-Progetti будує перший великий нафтопереробний завод у Лівії. Приваблені високими зарплатами, багато хто з італійських інженерів і робочих наважуються працювати у лівійських відділеннях компаній. Італія отримує величезні замовлення на будівництво заводів, промислових районів, водопроводів, каналізацій, електростанцій, лікарень, будинків, мостів, доріг, портової інфраструктури, а також на виконання меліоративних робіт. Компанія Fiat контролює п’ятдесят відсотків лівійського ринку легкових автомобілів і сімдесят – ринку вантажівок. Також вона постачає до Лівії автобуси, вантажівки, турбіни для електростанцій. Кількість італійців, що живуть у Лівії, наближається до показників 1970 року.
У вересні світ шокує новина про терористичну акцію, здійснену палестинським бойовиком на Олімпіаді в Мюнхені. Вона закінчилася вбивством одинадцяти ізраїльських спортсменів і п’ятьох терористів з угруповання «Чорний вересень». Подейкують, буцімто терористів готували в Лівії.
07 жовтня Каддафі виступає у місті Сабрата, де стверджує, що вважає Італію дружньою країною не лише для Лівії, а й для всього арабського світу. Він ладен забути минуле й запрошує Італію зробити те саме. «Підвести риску під минулим», – оголошує він нове гасло. «Чому вони не пропонують нам такі самі умови?» – коментує Foreign Office (британське Міністерство закордонних справ).
11 жовтня РРК оголошує, що відтепер в країні застосовується ісламське кримінальне право, згідно з шаріатом (але в реальності передбачені покарання ніколи не будуть застосовані).
За кілька днів у Римі вбито Ваіля Зуайтера, представника ОВП в Італії, але акредитованого при лівійському посольстві. Вважається, що замовником вбивства є Моссад, який мститься за події в Мюнхені.

1973 рік
Війна в Чаді, нафтова криза,
Третя універсальна теорія, замах у Ф’юмічіно

07 січня, претендуючи на смугу Аузу як частину лівійської території (смуга багата на родовища урану, тож є причини для зацікавленості), Каддафі заходить на територію Чаду силами Ісламського легіону (армією найманців) і регулярних військ. Війна триватиме до 1994 року з різною інтенсивністю. Офіційно Каддафі стверджує, що діяв на прохання президента Гукуні Уеддея, який уже давно бореться проти свого суперника Хіссена Хабре, командувача Збройних сил півночі. Однак у 1980 році він припуститься слів, які викриють зовсім інші наміри, а саме скаже, що Чад є частиною лівійського «життєвого простору». Протягом наступних років він кілька разів намагатиметься схилити Уеддея до об’єднання двох країн, щоразу наштовхуючись на глуху стіну. 03 січня 1981 року Уеддей начебто поступиться наполяганням Каддафі, але об’єднання однаково не відбудеться, в тому числі через вето з боку Організації африканської єдності (ОАЄ), а вже 14 січня Уеддей зробить крок назад і попросить Каддафі вивести свої війська з Чаду. Тільки-но Каддафі почне розглядати вимогу, як Уеддей знову спасує перед Хабре і відкличе її назад. Зрештою, Лівія надасть п’ятнадцять тисяч осіб, але цього буде недостатньо, щоб уберегти Каддафі від серії гірких поразок, в тому числі через появу на полі бою Франції. Він опиняється на волосок від зіткнення з французами. Каддафі доводиться вивести свої війська з Чаду і визнати рішення Міжнародного суду в Гаазі, за яким оаза Аузу відходить до Чаду. Хоча незадовго до цього він заявляв, що «смуга Аузу – це Лівія, і обговоренню цей факт не підлягає», врешті-решт йому доведеться скоритись і відступити, залишивши на полі бою тисячі людей і купу зброї, а про тисячі полонених, чиє повернення стане об’єктом важких переговорів, годі й казати.
Після взаємних образ («прислужник французького імперіалізму», з одного боку, і «жінкоподібне створіння з Сирту» – з іншого) Каддафі й Хабре зустрічаються, щоб підписати остаточну мирну угоду. Але незабаром Каддафі повернеться до Чаду на підтримку нового суперника Хабре, його колишнього військового командира Ідрісса Дебі, який за допомогою Каддафі врешті-решт у 1994 році візьме гору й поверне полковнику полонених.
У лютому ізраїльська авіація збиває лівійський пасажирський літак, який здійснював переліт за маршрутом Бенгазі – Каїр і збився з курсу (за ізраїльською версією). Каддафі погрожує помстою. За допомогою єгипетського підводного човна, що зупинився в порту Тріполі, він планує потопити британське судно, на борту якого перебуває чимало американських євреїв. Але Садат не згоден.
06 березня у Хартумі терорист вбиває двох американських і одного бельгійського дипломата. Судан звинувачує Лівію у причетності до теракту.
21 березня два лівійських «Міражі» атакують і пошкоджують американський транспортний літак за сто двадцять кілометрів від Африканського узбережжя над затокою Сідра: за словами лівійців, літак без дозволу зайшов до повітряного простору Лівії.
У квітні, глибоко розчарований повільним просуванням процесу об’єднання з Єгиптом, він виступає по телебаченню із заявою, що готовий на все, навіть на громадянську війну, щоб тільки цей союз відбувся.
11 червня – річниця евакуації американської бази Вілус Філд, під час церемонії Каддафі вперше виголошує жорстку антиамериканську промову. Оголосивши про націоналізацію американської нафтової компанії Bunker Hunt (на додаток до націоналізації у розмірі п’ятдесяти одного відсотка лівійських дочірніх компаній Exxon, Standard Oil, Texaco і Mobil), він заявляє, що «право на націоналізацію випливає з нашого суверенітету над власною землею. Жодна держава у світі не може відмовити нам у праві націоналізувати наші нафтові родовища (…) Американці вважають себе володарями світу зі своїм флотом, військовими базами, вони постійно нехтують волею народів світу (…) Америка продовжує підтримувати Ізраїль, аби тільки принизити арабів».
Каддафі ніколи не робив таємниці зі своєї глибокої неприязні до Сполучених Штатів, його навіть тішить потворити їхню назву (Амеліка). Він вважає їх символом західного імперіалізму, спадкоємцями Стародавнього Риму, володарем і жандармом світу. Доходить до того, що в одному зі своїх оповідань він приписує відкриття Америки одному арабському принцу.
Попри глибоке роздратування президента США Річарда Ніксона, американський уряд не поспішає із висновками. Антикомунізм Каддафі вважається вагомою перешкодою для можливого поширення комунізму в Африці. «Молодий лівійський полковник, – пише журналіст та історик Патрік Сіл у «The Observer», – ісламський пророк, що проповідує у багатій на нафту пустелі, став справжнім бичем для міжнародного комунізму від часів Ж.Ф. Дуелеса (…) якби він не існував, американцям вартувало б його вигадати».
У липні, повертаючись до теми перешкод на шляху до союзу з Єгиптом, він пригрожує піти з усіх посад, але, звичайно, РРК відхиляє його відставку. Тоді він виходить на вулиці Тріполі й починає особисто роздавати листівки на підтримку унії.
Потім летить до Єгипту, де проводить кампанію на підтримку об’єднання, але з дуже скромними результатами. 18 липня він робить яскравий жест. Збирає радісний натовп із сорока тисяч лівійців і вирушає до єгипетського кордону, тримаючи курс на Каїр. Марш завдовжки дві тисячі кілометрів. Бульдозер зносить прикордонну заставу, і довга процесія вступає на єгипетську територію. Кількома днями раніше Каддафі оголосив, що триматиме будівлю уряду в облозі, поки не буде підписана угода про об’єднання. Без жодних вагань Садат відправляє армію з наказом заблокувати нескінченну колону у місті Мерса-Матрух. Лише сотня з усіх демонстрантів отримала дозвіл символічно дістатися Каїра.
Відтоді Садат дедалі наполегливіше ухиляється від плану об’єднання двох країн, ба більше, він починає дивитися в бік Саудівської Аравії та Заходу.
Натомість для Каддафі Садат відтоді стає зрадником арабської справи, зрадником Насера і всіх його соціалістичних реформ.
06 жовтня Єгипет і Сирія нападають на Ізраїль, ані сповіщаючи його, ані намагаючись залучити. Він просто скаженіє. Але вже 22 жовтня бойові дії припиняються за наказом Ради Безпеки ООН. На превеликий-превеликий жаль Каддафі, тому що саме він постачив до Єгипту частину зброї.
У вересні за звинуваченням у підготовці нападу на ізраїльський літак у Римі заарештовано п’ятьох терористів, серед яких один лівієць.
У ті самі дні лівійський літак атакує корвет італійського військового флоту, що плив за тридцять три милі на північ від Тріполі, але в районі, на який Лівія претендує. Поранено двох матросів.
01 жовтня Організація країн – експортерів нафти (ОПЕК) вирішує скоротити видобуток сирої нафти на п’ять відсотків, щоб змусити Захід визнати права палестинців на виконання резолюції Ради Безпеки ООН № 242, яка вимагає від Ізраїлю вивести свої війська з територій, захоплених під час Шестиденної війни. 22 жовтня всі нафтовидобувні країни вирішують скоротити продажі нафти на двадцять п’ять відсотків: починається «нафтова криза». 06 листопада ЄЕС вперше прямо посилається на права палестинців і резолюцію ООН № 242. Арабські країни – виробники нафти вирішують скласти список країн, що матимуть привілеї у постачанні. Цей список, який поділить західні країни на дружні, ворожі та нейтральні, оприлюднюється 26 листопада на саміті в Алжирі: Італія не фігурує в жодному з них, що підтверджує, наскільки по-різному її сприймають усередині арабського світу. Між країнами – членами ЄЕС існує угода, яка передбачає політику спільного використання енергоресурсів у разі надзвичайної ситуації. Американці (зокрема, Кіссінджер) рухаються в іншому напрямі: вони намагаються переконати європейців створити спільний фронт, атлантичну групу, колективний орган, завданням якого буде постачання й справедливий розподіл нафти. Але оскільки їм ніхто не довіряє, починаються перегони у спробі забезпечити себе в індивідуальному порядку всіма необхідними для власних потреб енергоносіями. У цьому питанні Італія дивиться на Лівію, не в останню чергу через те, що в цей час Лівія перебуває в ізоляції, вона посварилася з Єгиптом і вирішила бойкотувати алжирський саміт.
Але 1973 рік – це також рік перелому, коли Каддафі вважає за необхідне зробити якісний стрибок уперед у революційній справі, всупереч «консервативним» тенденціям усередині РРК і самої країни. Рік «культурної революції», упродовж якого Каддафі позиціонуватиме себе духовним наставником, харизматичним лідером.
Ситуація в країні складається для нього вже не так сприятливо. Він усвідомлює, що втратив підтримку націоналістичної буржуазії й абсолютно відвернув від себе бюрократичний апарат. Але стаються дві тригерні події. 05 березня на вулиці виходять бенгазійські студенти, протестуючи проти відсутності свободи й висловлюючи свою незгоду з політикою створення союзу. Майже одночасно два ізраїльські винищувачі збивають у небі над Синаєм лівійський Боїнг зі 105 пасажирами на борту. Серед них – міністр закордонних справ Буессір.
Реакція Каддафі сповнена гніву. Він скликає РРК, довго відводить душу й подає у відставку з усіх посад. Це не вперше, але наразі РРК, на великий подив, його відставку приймає. Тоді він подається до пустелі поблизу Сирта й на деякий час зникає.
15 квітня, на день народження Магомета, він несподівано з’являється в Зуарі-аль-Гарбія і виголошує переломну промову. РРК відправив його в утиль, але він звернеться до народу; нехай люди самі вирішують, за ким правда. Він починає перераховувати всіх ворогів, а по суті, кандидатів на знищення, це бюрократія, яка душить реформи, це студенти – підбурювачі повстань: нехай знають, що відтепер університети будуть закриті, а їх відправлять захищати країну та іслам там, де це буде необхідно. Відтепер на всіх чекає сувора дисципліна, а хто її не дотримується, зазнає перевиховання у в’язниці.
Він оголошує програму радикальних реформ: призупинення дії чинних законів, за винятком законів шаріату, заборона всіх опозиціонерів як ворогів революції, озброєння народу для захисту революції, адміністративна реформа для витіснення старої розжирілої та ледачої бюрократії, культурна революція для боротьби з іноземними впливами. «Хто виступає проти арабської єдності, соціалізму, свободи народу, – підсумовує він, – буде знищений». Натовп у Тріполі аплодує. Він закликає спалювати всі західні книжки. «Сьогодні революція тільки починається, – заявляє він, – минулі три роки були потрібні, аби підготувати народ до взяття влади».
Різні пункти його програми застосовуються дослівно: близько тисячі «ворогів революції» заарештовано, люди спалюють просто на вулицях книжки іноземними мовами та західні музичні інструменти; єдиною дозволеною ідеологією стає ідеологія Корану. Повсюдно виникають народні комітети, завданням яких є відновлення революційного порядку шляхом очищення бібліотек від заражених книжок, а державних установ – від ворогів народу, тобто ворогів режиму. Радіостанції, телебачення, міністерства, державні установи, школи, лікарні, державні та приватні компанії – все захоплене, всі установи в країні переходять під контроль народних комітетів. Єдині, кого не зачепила ця лють, – банки та нафтові компанії. Мета «культурної революції» полягає в тому, щоб налаштувати бідні маси, селян і кочівників проти містян, проти міської буржуазії. Поширюються нові гасла: влада – масам, зброя – народу.
13 травня перед сотнею журналістів зі всього світу він представляє першу частину «Зеленої книги», де викладені його політична думка і проєкт прямої демократії. Усе це має назву Третя універсальна теорія: нова модель суспільного устрою, відмінна що від капіталізму, що від комунізму. На думку Каддафі, таку теорію можна застосовувати в усьому світі. «Третя теорія, – заявляє він, – проповідує всезагальне братерство, це остаточне вирішення всіх політичних, економічних і соціальних проблем людства». Для Каддафі єдиною прийнятною формою правління є народовладдя, влада мас, пряма демократія, тоді як представницька демократія – це омана і лицемірство. Ось як він окреслює свою конституційну реформу: народ поділиться на народні конгреси (основа) і народні комітети (оперативна діяльність), які щорічно збиратимуться на Загальний національний конгрес, уповноважений обговорювати всі низові пропозиції.
«Зелену книгу» перекладають п’ятдесятьма трьома мовами, вона поширюється світом. Дехто вже заговорив про «ісламський соціалізм», про «пустельне мислення». Примірник «Зеленої книги» потрапив (за ініціативи Андреотті) до рук Рейгана, і тому сподобалися деякі пасажі. У книзі викладене вельми особисте бачення соціалізму та ісламу, де останній постає чинником єдності, ідентичності та звільнення країни. У Корані, як неодноразово заявляв Каддафі, містяться всі настанови, необхідні для побудови ідеального і сучасного суспільства. Іслам має універсальне призначення, він є джерелом прогресу й усіх наук, саме він раніше за інших дійшов до прав людини та трудящих, до ліквідації класів. Саме у Корані містяться відповіді на всі запитання: арабська єдність, соціалізм, роль жінки, право власності та спадкування, падіння Римської імперії, доля нашої планети. Усі народи, стверджує він, рано чи пізно навернуться до ісламу.
У грудні, збентежений статтею Фруттеро і Лучентіні у газеті «La Stampa», він марно закликає до звільнення цих двох письменників разом із головним редактором Арріго Леві.
17 грудня бойовик з палестинських терористів руху «Чорний вересень» здійснює теракт в аеропорту Ф’юмічіно, кинувши дві фосфорні бомби в літак авіакомпанії Pan Am. Тридцять дві людини загинули, п’ятнадцять дістали поранення. Терористи захоплюють повний пасажирів літак Lufthansa і змушують пілота злетіти. Одна за одною країни їм відмовляють у посадці, нарешті вони приземлюються в Ель-Кувейті, де звільняють уцілілих заручників. Самих терористів передають до рук ОВП, після чого їхні сліди губляться.