Категорії Обличчя

Перша скрипка та лебедина пісня українізації

Це він запропонував українізувати Україну. Щоб у такий спосіб її радянізувати. І нейтралізувати ненаситний російський шовінізм. Це стало його найбільшим досягненням. І найтрагічнішою помилкою. За яку він заплатив життям. А Україна – майбутнім.
Микола Скрипник народився у Ясинуватій на Катеринославщині. Народився із полум’ям революції в серці. А вже яким саме хмизом живитиметься той вогонь, було питанням часу й обставин.
Із двокласною сільською школою проблем не було. А ось Ізюмську ремісничу школу не закінчив: відрахували через революційну діяльність. Як з’ясувалося в подальшому, цієї освіти було досить, щоб стати головою першого українського радянського уряду, а тоді – народним комісаром (фактично – міністром) із питань освіти. Щоправда, він нібито таки склав екстерном іспити за реальну школу у Курську і навіть трохи повчився в Технологічному інституті у Петербурзі.
Хоча Микола Скрипник насправді дипломами й атестатами не переймався. Його більше хвилювало світове панування більшовизму. У яке він свято вірив.
Він був «професійним революціонером». До 1917 року працював на більшовицьке підпілля. Коли 1917 року увійшов до головного штабу так званої “Жовтневої революції” – Петроградського військово-революційного комітету – то за плечима мав сімнадцять арештів, сім заслань, шість втеч і навіть смертний вирок. У разі поразки йому втрачати не було чого. Зате успішний переворот відкривав неабиякі можливості.
Спочатку – секретар торгівлі й промисловості, праці, закордонних справ у першому українському радянському уряді, тоді – очільник цього уряду. Далі – народний секретар робітничо-селянської інспекції, народний комісар внутрішніх справ, народний комісар юстиції та генеральний прокурор Української Соціалістичної Радянської Республіки. У ті часи і в тому уряді посади потребували не освіти чи управлінського досвіду, а відданості ленінським ідеям.
Але тоді професійний революціонер – змилив. І помилка була фатальною.
У березні 1927 його призначили народним комісаром освіти. Щоб ніс більшовицьку ідеологію в маси через освіту. А йому взяла й згадалася Ізюмська школа. Як зачитувався творами Пантелеймона Куліша й Тараса Шевченка. Він розумів, що націю із таким минулим і культурною спадщиною порожніми гаслами не зломити. Тож ініціював українізацію: українізував пресу, початкову і середню школу, і частково – школу вищу. 1927 року скликав у Харкові всеукраїнську правописну конференцію, учасники якої упорядкували так званий «скрипниківський» правопис, в якому було мінімізовано русифікаційні впливи на українську мову.
Скрипник також гуртував навколо себе національно свідомих українців. Був затятим багаторічним противником запланованого в ЦК РКП(б) відриву від України так званої «Донецько-Криворізької республіки». Натомість прагнув приєднання до УСРР споконвічно українських земель – Курщини й Вороніжчини. Він навіть організував у Росії з півтисячі українських шкіл і два виші. Переймався українізацією українських поселень на Далекому Сход і в Середній Азії.
Насправді Скрипник при тому лишався апологетом ленінзму. І боровся не стільки за Україну, скільки проти великодержавного російського шовінізму. Бо в ньому вбачав чи не найбільшу загрозу для більшовицьких ідей. Саме тому постійно наголошував на самостійності української культури і тому, що вона має – незалежна від культури російської. Хоча при тому преспокійно ініціював самоліквідацію Української комуністичної партії. Бо партія мала бути одна-єдина. Всесоюзна. Без національних відмінностей і характеристик.
Він старанно виклав українізаційними намірами шлях у справжнісіньке пекло: на інквізиційному вогнищі більшовизму вигоріли на попіл усі, хто повірив у наміри Раднаркому УСРР. Але згорів у цьому вогні і сам Скрипник. Щоправда, не одразу.
Коли індустріалізація та колективізація в Україні зайшли в глухий кут, Москва знайшла винних дуже швидко: у «контрреволюційній» діяльності звинуватили згуртованих навколо Скрипника українських націоналістів. Скрипника не врятували роки й десятиліття відданої партійної служби – його звільнили з посади народного комісара освіти.
Але це був ще не кінець.
У кінці жовтня (!) 1932 його призначили відповідальним за виконання хлібозаготівель в Дніпропетровській області. І тут програма “вічного й професійного революціонера” дала остаточний збій. Щось не так було із революцією, в яку він так вірив. І щось не так було із партією, якій він вірою і правдою служив.
Його не встигли засудити й розстріляти. Бо він занадто добре знав, як працює ця система. Тому застрелився сам.
Більшовицька Партія засудила його за “антиленінську” діяльність.
Українська нація – за те, що українізацією підвів під монастир увесь її цвіт.
Він справді зробив для України все, що міг. І навіть трохи більше. Але мимоволі зробив усе, щоб Україна на роки й роки застрягла у складі СРСР.

About the author

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *