Я не писатиму про Гончара. Бо мені й досі здається, що найкраще, що сталося в його житті – це заборона “Собору”. Але так же ж про лауреата усіх радянських премій, академіка і героя України – не можна.
Можна про те, яку силу мало його слово. Про те, що у складі студентського батальйону пішов на фронт і писав вірші в окопі у перерві між боями. Але мені складно собі це уявити. На щастя, складно. Бо розумію: для багатьох це – сьогодення. Так само, як і складно уявити цей виклик – бути успішним письменником у Радянському Союзі, очолювати усіх без винятку письменників і вершити письменницькі долі.
Мені набагато легше написати про його красу. Він же справді був красивим. Як зразковий радянський розвідник. Міг би зіграти Штірліца. Чи якогось іншого не менш зразкового героя. Правильного. Надійного. Романтичного. Ідейного.
Мені насправді цікаво думати, як склалася б його доля, якби він, по смерті матері, як і старша сестра, залишився у батьківській сім’ї, а не жив із дідусем і бабусею, маминими татом і мамою. І що змусило його взяти мамине прізвище, бо ж він насправді Біличенко. І чи справді він як студент настільки вразив своїми здібностями викладача Юрія Шевельова-Шереха, того самого іменитого Шереха, навколо пам’ятної таблички якому у Харкові уже в наш час були розгорілися пекельні мовні війни. Чи це не більше, ніж красива легенда про відомого письменника і не менш відомого лінгвіста й літературознавця? Але сенсу писати про все це – немає: це ж бо ніяк не впливає на розуміння і значимість творчості Гончара. І анітрохи не нагадує осанн.
Як і спогади про те, що у десятому класі до четвертої ранку я читала “Тронку”. Бо не могла зупинитися. І про те, що його “Бригантина” і “Берег любові” були під однією синьою й затертою обкладинкою, значилася як “література на літо”, і те літо пахло спекою, малиною, сіном і матіолами.
Я не писатиму про Гончара. Бо літературознавець у мені суворо вимагає пам’ятати про соцреалізм. Бо текстолог у мені вимагає аналізу величезного корпусу тексту, зокрема і його щоденника. Бо науковцю у мені не обійтися без слів рефлексія, екзистенція, інтерпретація. Бо людина в мені найбільше цікавиться несуттєвими дрібницями канонізованої ще за радянських часів біографії. Бо шістнадцятирічна дівчинка в мені і досі пам’ятає описи перших невмілих поцілунків, степів, лиманів і передзвін тронки.
Я не можу писати про Гончара. Бо заклик “бережіть собори своїх душ” так довго натирали пафосом, що він давно вже втратив суть. Ми звикли до соборів в риштуванні. І розбирати те риштування – нам болить, і дуже.
І Олесь Терентійович тут вже ні до чого…