Уродженець Полтавщини і випускник Переяславської духовної семінарії, він став професором Московського університету і членом-кореспондентом Петербурзької академії наук.

Народився у Варві Лохвицького повіту, яка в ті часи належала до Полтавської губернії. А поховали в Москві, на Новодівичому цвинтарі.

Знаний професор кафедри слов’янської літератури Московського університету, він започаткував порівняльне вивчення української та інших слов’янських мов, тим самим змусивши прикусити язика імперських лінгвістів, які доводили, що ніякої окремої української мови не було, немає і точно не буде.

Він послідовно – на рівні фонетики, граматики, лексики і навіть стилістики – відстоював самобутність української мови, її оригінальність, неповторність, окремішність і право на вільне, незалежне існування. Це ж якими переконливими фактами треба було оперувати, щоб при тому не розпрощатися раз і назавжди з професорським званням!

Це завдяки йому Пересопницьке Євангеліє – Євангеліє, перекладене близькою до народної мовою – стало об’єктом наукових студій. Він одним із перших озвучив майже крамольний для російського царату факт: існує не лише українська мова жива, розмовна, але й українська літературна мова – вона зафіксована на сторінках Пересопниці. Тобто йдеться про середину ХVI століття.

Це саме він 1847 року оприлюднив текст Конституції Пилипа Орлика. І нехай писаний він був латиною, але так часто використовувана нині теза про те, що європейські конституції почалися з конституції української зародилася не без його допомоги.

Ще він дружив з Тарасом Шевченком. Вони бачилися кільканадцять разів, трохи листувалися. Він незмінно й активно пропагував творчість Шевченка не лише в Росії, а й серед слов’ян загалом. Перекладав його поезію, переписував для того, щоб поширювати копії, вів перемовини з видавцями. А ще активно підтримував Шевченка у роки заслання. Попри обмеження й заборони царської цензури примудрявся надсилати тому книжки.

Також поважний професор писав … казки. І це були неабиякі казки. Звалися вони “Наські казки”. Тобто наші!
Казок було всього три.
Казка про царів сад да живую супілочку.
Казка про дурня да його коня
Казка про малесенького Йвася, змію, дочку її Олесю та задніх гусеня.

“Наші казки” вийшли друком у їхній Москві у 1835 році. Автором на обкладинці значився такий собі козак Ісько Матиринка.
Казки були віршовані. І в них переповідалися три найвідоміші на той час народні казкові сюжети.

Пізніше, 1903 року, Іван Франко розкритикував ті казки, як тільки міг: і нецікаві, і мляві, й кострубаті, і гумор несмішний. Але при тому не міг не визначити, що “Наські казки” – це історичний документ, який надає можливість вивчати фонетику і правопис тогочасної української мови. Якщо ж сказати просто, то професор імперського університету у першій половині ХІХ століття мав нахабність і сміливість не просто надрукувати у Москві книжку українською мовою, але це була книжка, яка закладала підвалини українського правопису й нагадувала про старовину українського фольклору.

Під ім’ям Іська Матиринки творив Осип Бодянський.
У Варві (зараз це Чернігівська область) йому встановлено пам’ятний знак.
Народився ж Осип Максимович десь приблизно у ці листопадові дні (точна дата невідома) 1808 року.
Тож є чудовий привід згадати і його, і його святе й відверте нерозуміння того, “як можна не бути національним у наш час”.