Категорії Щоденник

Про життя

У такі, як сьогодні, дні так гостро відчувається смак життя.
І ціна смерті.
Вона вимірюється виплаканими й невиплаканими слізьми. Вірою у те, що “зник безвісти” дає нехай і крихітний, але шанс на диво. Вічним чеканням. І подеколи пекучою заздрістю, що ось її чоловік (син, брат, племінник) хоч і калікою, але ж прийшов із війни.
Але життя перемагає смерть.
Тож думається про тих, хто не просто вижив чи повернувся. А тих, хто насправді дав життя усім нам. Щоб ми могли сидіти нині і перебирати пожовклі світлини батьків, дідусів, бабусь. Вони ж тоді були такі молоді. Кохали й кохалися. Народжували дітей. Зводили хати, садили городи. Переймалися хто нічними заморозками, хто шкільними іспитами, хто незаробленими грішми, хто виснажливою роботою, хто вередливими дітьми, хто неслухняною худобою…
А тоді враз мусили перейнятися тим, щоб перемогло життя, а не смерть.
Ми ніколи не будемо знати напевно, скільки людей через ту війну так ніколи і не зустрілися. І скільки людей через ту війну так ніколи й не народилося. Ненароджені ніколи не напишуть свої спогади.
Але ми, народжені і завдяки тій війні, і їй усупереч, – живемо. І гортаємо сторінки історії. Кожен – своєї. Але насправді – спільної. Історії про те, як життя перемогло смерть…
Бо таки перемогло. Навіть якщо комусь із нас так і не судилося ніколи розпитати в дідуся, як цвіли в його молодості яблуні чи як він вперше зустрівся із бабусею. І навіть, якщо чиясь мама чи чийсь тато ніколи не бачили свого батька. І навіть, якщо “зник безвісти” так назавжди й лишилося “безвісти”…
Життя перемогло. Бо є – всі ми, нині сущі.

About the author

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *