Як була я малою, то любила малювати.
І бував такий час навесні, коли вже земля підсихала настільки, що в садку вигрібали торішнє сміття, і він одразу ставав наче зранку вмитий і аж світився проти неба на сонці чистим тонким гіллям.
І тоді я з альбомом і олівцями всідалася як за стіл за старезний трухлявий пень від тополі і вже собі малювала, малювала, малювала….
Було мені років з дванадцять, була ще холодна, але вже сонячна весна, я малювала на своєму пеньку, і так дружно співали пташки, що аж повітря дзвеніло від щастя, а бабуся прийшла мене забирати із садка в хату, бо таки вогко й морозно було надворі.
– Ба, Ви чуєте, як пташки співають? Як же вони співають!!! Чуєте??? – кинулася я до неї.
– Та я стара вже, то не чую, – щиро усміхнулася бабуся.
Я зупинилася на пів шляху.
І весна зупинилася. І пташки. І так тихо – тихо зробилося.
Це була та довга хвилина, після якої світ вже просто не міг бути таким, як раніше.
Життя, смерть, дитинство, старість, час, вік, – усі ці ефемерні поняття за хвилину набралися чіткого змісту і міцно встали на свої місця в до того неіснуючу систему координат.
Це була крапка в моєму дитинстві.
Бабуся розхвилювалася, що я так плачу. А я тулилася до її подолу і розуміла, що вперше у житті є щось, що не можу їй розповісти, бо не знаю, як. І навіть сумніваюся, чи треба розповідати…
– Усі старі люди глухуваті, – гладила вона мене по голові, – і вони не чують пташок…. то ти не плач так, не треба…
Пташки виспівували весну.
Дерева тяглися голим віттям до неба. Було так вогко й дзвінко.
Але світ уже більше не був таким, як раніше….
Сьогодні зранку так співали птахи.
Як у дитинстві.
Весна повертається.
P.S. Цей текст написався цього дня 2016 року. Але зараз я не розповім про весну, життя і смерть краще, ніж тоді. Хай буде.

Image by congerdesign from Pixabay