Смайт К.
Цілісне життя планети: возз’єднання землі, історії, тіла та розуму / Кетлін Р. Смайт ; пер. з англ. Олександри Самойленко. — Київ : Ніка-Центр, 2021. — 208 с. — (Серія «VIAE HUMANAE»; вип. 11).
ISBN 978-966-521-774-9

Ми живемо у складному світі, де щось віднедавна пішло не так. Наша людська цивілізація неначе заблукала, руйнуючи довкілля, планету і нас самих. Чи дійсно ми так сліпо віримо у безупинний прогрес, щоб взяти на себе відповідальність за майбутні покоління і привести у цей світ своїх дітей? І що ми можемо пообіцяти їм у майбутньому?
Книжка історика й антрополога Кетлін Смайт стверджує, що людське суспільство потребує зміни свідомості, якщо ми хочемо забезпечити довгострокове виживання людини на Землі. У своїй теорії авторка використовує досвід довгострокової історії, еволюційну біологію, нейронауку та філософію для розробки нової парадигми сталого розвитку. Ця парадигма зосереджується на можливостях оптимального людського та екологічного добробуту шляхом відновлення зв’язку землі, історії, тіла та розуму. Ця книжка вселяє надію. Вона поєднує в собі науку та особистий досвід, аналіз і практичні дії, мислення та почуття.

Кетлін Р. Смайт – професорка історії і керівниця Історичного факультету Університету Ксав’є в Цинциннаті, штат Огайо. Отримала ступінь бакалавра у Вустерському коледжі, штат Огайо. Закінчила магістратуру й отримала докторський ступінь в Університеті Вісконсін-Медісон. З 1997 року викладала африканську історію та історію колоніалізму в Університеті Ксав’є. Протягом останніх десяти років також читає курси з глобалізації, зі сталого розвитку та історії сільського господарства.
Докторка Смайт із задоволенням береться за розв’язання складних питань нашого сьогодення, досліджує їх крізь призму історії та заохочує до такого мислення своїх учнів шляхом класної та позакласної роботи. До останньої входить залучення до суспільної роботи для набуття тілесного досвіду з метою відновлення інтелектуального, соціального та кінестетичного зв’язку. Наприклад, під час її курсу «Наш велосипедний біорегіон» учні проводять сім днів у велосипедних екологічних екскурсіях по Цинциннаті з фінальною триденною подорожжю долиною річки Маленьке Маямі.
Смайт має багаторічний досвід роботи в Східній Африці, який вона використовує у своїй творчості. В її першій книжці «Сімейства Фіпа» (2006) розглянуто шляхи інтеграції й осмислення діяльності європейських католицьких місіонерів за часів колоніального періоду. А її друга книжка «Африканське минуле, наше майбутнє» (2015) висвітлила ідеї та інституції в історії Африки, які могли би суттєво розширити наше уявлення про те, що можливо зробити на соціальному, політичному на економічному ґрунті.
З 2007 року вона бере активну участь у пропагуванні сталого розвитку як очільник університетського комітету з питань сталого розвитку.
У свій вільний час Кетлін Смайт насолоджується пішими прогулянками, походами, їздою на велосипеді, туризмом, садівництвом, приготуванням їжі, поезією, шиттям, а також любить проводити час із родиною та друзями.

Зимова вода

Водні гірки в долині
скручена стрічка

коса, сплетена скелею,
окантована ґрунтом.

У цей погожий день,
вічна вода
цілує крихкий лід,

немов лоскоче
невагомі простирадла,
м’які жести,

бурчання
в межах
брунатної ущелини,
щедре нагадування про стійкість.

Озирнутися, щоб побачити майбутнє

Моє захоплення антропоценом співзвучне моїй освіті, а саме – дослідниці історії Африки. Перед такими фахівцями, як я, постає завдання: проаналізувати, як впливав складний ландшафт на побут найдавніших людей протягом останніх кількох тисячоліть. Основні джерела – це археологія та історична лінгвістика. Дослідники історії Африки зацікавилися цими питаннями ще до існування терміну «антропоцен».
Найширший і найглибший погляд на цей експеримент у межах цивілізації людства вимагає стриманості. Соціальний географ Найджел Кларк висловив цю концепцію у своїй книжці «Нелюдська природа»:

Ми п’ємо з криниць, які викопали інші, ми йдемо по слідах, залишених до нас, осідаємо у ландшафтах, сформованих не нами. Ми харчуємося життєвими формами, які утворилися мільйони років тому, вдихаємо атмосферу, насичену виділеннями незліченної кількості інших організмів. Усі разом, як люди, так і не-людські форми життя, сформували світи, від яких ми залежимо, реалії, до яких ми додаємо власні штрихи та риси. Але ці світи також можуть припинити підтримувати нас, поступово або раптово, тимчасово або назавжди. Вони час від часу потроху підхльостують нас, штовхають нас далі, ніж ми ладні йти. Ті, хто був перед нами, ті, чиїми торованими стежками ми йдемо, чиї тіла і поведінкові патерни ми успадковуємо, також пройшли перевірку всіма цими елементами й покладалися на них. Ми наслідуємо не лише успішні рухи, але так само і їхні вагання, їхні помилки. І навіть їхнє зникнення.

Ми, люди сучасного світу, є бенефіціарами планети, створеною задовго до нас. І зараз ми стоїмо на порозі створення нової планети.
У попередній книжці я приділила багато уваги мудрості та досвіду, який ми можемо запозичити, вивчаючи історію та культуру Африканського континенту. Я непохитно впевнена, що нам є багато чого вчитись у суспільств, які тісно пов’язані зі своїм доіндустріальним минулим, саме це нам зараз потрібно для того, щоб розвиватись і рухатися далі.
Член парламенту ПАР Мфунісельва Бхенгу зазначила, що африканські суспільства розглядають людину, як тріаду дух – душа – тіло. Західна ідеологія капіталізму нехтує таким поглядом. А коли так, то нам, жителям глобальної Півночі, треба зауважити, що ми є спадкоємцями вельми звуженого погляду на людину, суспільство та здоров’я планети.
Для того щоб віднайти зовсім нові шляхи та наважитися піти ними, людство має розвести поняття «прогрес» та «історія». Одна з найзгубніших наших помилок полягає в тому, що ми чомусь упевнені: те, що відбувається сьогодні, завжди краще, ніж те, що сталося вчора. Люди на глобальній Півночі особливо вірять, що всі форми так званого прогресу є бажаними, неминучими і незворотними. Деякі вчені пов’язують поняття прогресу з розвитком сільського господарства. Ричард Меннінг зазначає, що триб життя мисливців-збирачів майже не змінювався протягом тисячоліть. Після прориву в галузі аграрного господарства, успіх виробництва продуктів харчування змусив людей припустити, що вони тепер самі несуть відповідальність за власну долю. і вітати технологічні зміни.
У Сполучених Штатах віра у прогрес ще більше посилюється так званою американською мрією: у цій країні можливостей, як нам кажуть, завдяки наполегливій праці ви зможете власноруч створити краще життя для себе та своїх дітей. У політичному дискурсі 2016 року ця ідея невпинного прогресу була дуже поширеною та актуальною, навіть попри кризи 2008-го і 2012 року, які сприймалися лише як тимчасові невдачі, а не справжнє відображення потенціалу нашого суспільства.
А реальність насправді така: визначення прогресу, на якому США і велика частина західної цивілізації були побудовані, вже не є актуальними, якщо вони взагалі хоч колись такими були. Насправді, у Сполучених Штатах і деінде важливим є саме зовсім інше бачення того, чим майбутнє може бути для нас. Це нове бачення має забезпечити зв’язок між землею, історією, тілом і розумом. Такий погляд у жодному разі не є антипрогресом. Ідеться радше про антивідключення. Спосіб мислення та сприймання, який так потрібен сьогодні нашому суспільству, – це майбутнє, яке з повагою ставиться до минулого, передбачає розумне використання різноманітних технологій для безпечного майбуття і відновлює для кожної конкретної людини відчуття зв’язку – духовного, матеріального та культурного.
Для кращого розуміння того, чому сучасна історія людства не веде нас туди, куди ми маємо прямувати, нам треба уважніше придивитися до епох, які передували антропоцену, – до голоцену та плейстоцену.
Плейстоцен тривав приблизно від 2,58 мільйона років до 11 тисяч 700 років тому. Протягом останнього періоду та під час повторного зледеніння з’явилося кілька видів роду Homo. Homo sapiens був останнім. Потім настала епоха голоцену, яка приблизно відповідає ері людської цивілізації, 10-тисячорічний простір без льодовиків, коли розвинулося сільське господарство, почалася урбанізація, з’явилася демократія та безліч мистецьких, культурних і економічних проявів та відкриттів. Голоцен був надзвичайно стабільним часом з точки зору клімату, що створило відносно безпечний контекст для розквіту людства. Цей період можна вважати раєм для Homo sapiens.
Ми як вид біологічно належимо до плейстоцену, а культурально – до голоцену.
Можливо, прогрес – не найкращий спосіб осягнути ту відстань, яку люди подолали від однієї епохи до іншої. Під час голоцену люди почали втручатися в екологічні цикли. З появою сільського господарства, баланс між людською та іншими екосферами був суттєво порушений. Індустріалізація та технології ще більше порушили глобальний баланс та вплинули на добробут.

Мислення у довгостроковій перспективі – «довге вже»

Термін (Long Now) сам по собі звучить підкреслено оксюморонно, саме цим він мене й приваблює. Хіба «вже» може довго тривати? Що це означає? Довготривале «вже» включає як минуле, так і майбутнє, і якщо, розпочинаючи будь-який проект, ми будемо пам’ятати про це, то ми обов’язково прийдемо до змістовної праці та життя. Робота, яка, допомагає зміцнювати стосунки та соціальну залученість, стояти на тому, що є істинним, добрим і прекрасним – це все притаманне проектам «Long Now». Зв’язок землі з історією, з тілом та розумом є невід’ємним від нашої людськості, бо був закладений у нас в процесі нашої еволюції. Довгострокове мислення має бути в серці нової парадигми сталого розвитку. Цей новий вид мислення, який сприяє цілісному проявленню людини, а також підтримує прагнення до довговічності та тривалості.
Проекти, розраховані на довгострокову перспективу, є якісно іншими, справа, розпочата з усвідомленням того, що користь від неї буде отримана не за життя людини, має дві особливі якості – надію та віру. Довгострокові проекти, які мають тривати більше 50 років, зазвичай розпочинаються без чіткої впевненості в успіху і не мають прописаного кінця. Такі проекти можна вважати проголошенням надії – надії на те, що в майбутньому конкретна послуга, продукт чи ідея зможе зробити світ кращим. Для функціонування короткострокових проектів надія не потрібна. Проте саме надія та внутрішнє відчуття обов’язку перемінити цей світ, щоб зробити його сприятливим для повного людського проявлення та самовираження, досягнення справжнього добробуту – лежить у серці людського характеру.

Їжа та ланцюг зворотного зв’язку

При «позитивному взаємозв’язку» певний внесок приводить до більшого здобутку, який своєю чергою збільшує внесок, і це перетворюється на постійне циклічне зростання. Це те, що ми спостерігаємо, коли розглядаємо функціонування агрокультури та популяції, – агрокультура дає змогу виробляти їжу більш інтенсивно, що приводить до збільшення населення, а це, своєю чергою, знову ж таки дає змогу виробляти їжу більш інтенсивно. Цей процес роками залишається незмінним, Мальтус та нео-мальтузіанці зазначали, що тільки хвороби та природні катаклізми стримують людство від надмірного виробництва їжі.
Такі твердження, скеровані у далеке майбутнє, підкреслюють необхідність розуміння та визнання довготривалої історії.
Рівень населення, технології, родючість ґрунту та виробництво утворюють траєкторію, за якою розвивається агрокультура у нашому людському суспільстві. Усі ці чотири елементи пов’язані між собою, зміни в одному з них одразу спричинять зміни в інших трьох. Зростання населення призводить до більшої залежності від технологій, а технології та соціальні чинники, зазвичай, обумовлюють зниження родючості ґрунту та, сподіваюся, збільшення виробництва (принаймні на короткий термін) менш різноманітних сільськогосподарських культур.
Агрокультура була і лишається єдиним шляхом для існування суспільства, ми тепер вирощуємо їжу, а не шукаємо її чи полюємо на неї. Більше половини населення Землі мешкає в містах, проте площа, виділена під землеробство, є в чотири раз більшою, і якщо ми включаємо пасовища до загальної статистики використання земель, то одна третина всієї поверхні нашої планети виділена під виробництво продуктів для харчування.
Частка людей, які займаються виробництвом їжі суто для себе, дуже сильно зменшилася за останнє століття, що є очікуваним для Глобальної Півночі, але ми спостерігаємо схожі процеси і на Глобальному Півдні, де так само зростає міське населення, безпосередньо не залучене до процесу видобутку їжі.
Люди дедалі більше віддаляються від процесу здобуття їжі через велику кількість різних чинників, таких як індустріалізація, урбанізація, залежність від пального, механізація робочого процесу та глобалізація. Люди отримують заробітну плату, щоб купувати необхідну їжу, а не покладатися на себе та своїх сусідів. Це дистанціювання від безпосереднього виробничого процесу тягне зміни і в тому, як працює громада.
Цей позитивний взаємозв’язок агрокультури і розміру популяції впливає на наше життя набагато більше, ніж ми можемо уявити. Вплив змін, викликаних агрокультурою, впродовж останнього століття є величезним. Усі виклики сучасності, з якими зараз стикаються суспільства, пов’язані з сільським господарством, – це й імміграція,і глобальна зміна клімату, і економічна нерівність між Північчю-Півднем, і диспропорції у сфері охорони здоров’я між у Сполучених Штатах між афроамериканцями і білими.
Багато емігрантів, що прибувають до Америки, є вихідцями з суспільств, саме виживання яких залежало від сільського господарства до 1994 року, коли Північно-Американська угода про вільну торгівлю (North American Free Trade Agreement, NAFTA) повністю змінила їхнє життя. Ця угода ґрунтувалася на низці економічних «істин», позбавлених історичної реальності. Основна з них – це те, що шлях до прогресу є лінійним і передбачає відмову від важкої людської праці, натомість пропонує перехід до промисловості, яка забезпечує кращу оплату праці. Це шлях, який обрали Сполучені Штати Америки та разом з ними більшість європейських країн у минулому, але вони робили це, спираючись на сільськогосподарську працю рабів, слуг, маргіналізованих експлуатованих народів, захищаючи устої своєї молодої промисловості.
Із запровадженням NAFTA, галузі, які хотіли конкурувати на відкритому ринку, мали найняти сільськогосподарських робітників, переміщених після того, як дешеве американське зерно та товари були доступні для заміни місцевих поставок. З’явилися нові робочі місця, але переважно на півночі Мексики, де була розміщена вся необхідна інфраструктура. Мексиканські виробники кукурудзи не могли конкурувати з промислово вирощеною кукурудзою зі Штатів, мексиканська промисловість все одно виходила дорожчою, ніж імпортні продукти. Без роботи та можливості утримувати себе та свої сім’ї багато хто був змушений емігрувати у США в пошуках роботи.
Промислове сільське господарство дало можливість США виробляти їжі більше, ніж нам потрібно, і це мало наслідки. Мабуть, найбільш значущим з них є екологічний: 24% викидів парникових газів пов’язані з виробництвом сільгосппродукції, не враховуючи відсоток від її подальшої переробки та транспортування. Ми витрачаємо корисні копалини для вироблення добрива, транспортування сільськогосподарських товарів, переробки їжі і зрошування посівів. Як каже дослідник харчової галузі Майкл Поллан, ми перейшли від сонячного землеробства до вирощування корисних копалин.
Та сама історія, що сталася з Мексикою, відбувається і в Африці й Азії. Моторизовані перевезення зробили революцію як у сільському господарстві, так і в далеких подорожах, і тепер країни-виробники зерна, США та Австралія, маючи надлишкове виробництво зерна, постачають його за кордон. Прибувши в африканську чи азіатську країну, це дешеве зерно продається набагато вигідніше, ніж вирощене на місцевих територіях. Це призводить до зниження стандартів заробітної плати в містах і витісняє місцевих фермерів з ринку.
Спонсороване урядом США надвиробництво дешевого зерна має додаткові негативні побічні ефекти. Це зерно, разом із субсидованим виробництвом цукру, складає основу харчової промисловості, яка пропагує перероблені продукти з невеликим вмістом поживних речовин або взагалі без них. Ці високоперероблені продукти змінюють наші вподобання та уявлення про смак жиру, солі та цукру, що призводить до переїдання, ожиріння, діабету, депресії та загального погіршення здоров’я.
Для створення та транспортування модифікованих продуктів витрачається багато енергії, але дешеві ресурси, великі масштаби виробництва і подовжений термін зберігання знижують загальні витрати. Таким чином, оброблені харчові продукти можна продавати дешевше, ніж більшість свіжих або необроблених продуктів. Крім того, вони легко доступні, тоді як доступ до свіжих продуктів нерівномірний у більшості країн.
У США громади, які не мають доступу до здорової, повноцінної їжі, називаються харчовими пустелями. Ці громади зазвичай живуть у районах з низьким рівнем доходів, з наявним легким доступом до продуктів з високою обробкою. Погана дієта на основі оброблених продуктів може посилити загальну проблему бідності, через збільшення витрат на охорону здоров’я.
Багато в чому сільське господарство – це Гордіїв вузол нашої нинішньої скрутної ситуації. Але водночас це також фундамент сучасної історії людства та її економіки.

Годинник Довгого Вже

Годинник, створений організацією «Довге Вже» – є втіленням ідеї майбутнього, адже він створений, щоб відстежувати час протягом наступних 10 тисяч років, що дуже сильно виходить за межі наших уявлень. Десять тисяч років – це саме той відрізок часу, протягом якого ми маємо цей величезний дар і одночасно несемо тягар прокляття сільського господарства. 10 тисяч років – це період життя приблизно трьохсот поколінь, жоден рід не зміг вивести своє коріння на такий період.
Цей годинник є провокаційним проектом – обнадійливим знаком того, що цивілізація протримається ще 10 тисяч років, і відтак ми нині на самісінькій середині шляху. Також він створений для того, щоб допомогти нам переглянути наше власне відносно коротке існування у порівнянні з чимось набагато більш тривалим, ніж наше життя. Він нагадує нам про борг, який ми маємо перед майбутніми поколіннями.
Вірусолог Джонас Солк поставив таке питання: «Чи ми є гарними предками?»
Годинник будують у Каліфорнії та Вашингтоні. Його буде розміщено всередині гори на висоті 200 футів, посеред пустелі Західного Техасу, щоб дістатися цього місця треба йти цілий день. Оскільки йому доведеться цокати протягом 10 тисяч років, він періодично дзвонитиме – після того, як набере достатню кількість енергії від перепаду денної та нічної температури. За допомогою цієї теплової енергії годинник буде вимірювати точний час, а також створювати мелодію, щораз нову і відтворювати її, навіть коли поряд нікого немає. Всього за час роботи буде відтворено 3,5 мільйона мелодій. Відвідувачі зможуть підзаводити годинник, для того, щоб він міг показувати точний час та дзвонити протягом довшого періоду.
Другий такий годинник буде розміщено у Неваді. Місце, обране для нього, оточене щетинистими соснами, деревами які можуть жити до 5 тисяч років, що дуже символічно, як для такого довготривалого проекту.