Прочитав роман “Мідна доба” хорватського письменника Слободана Шнайдера. Про енеоліт, розповсюдження міді з Анатолійського півострову на Балкани і решту цікавих явищ епохи типу Кукуте́ні-Трипілля не йдеться.
Натомість, мова про XVIII століття та міграцію німців у Трансильванію в рамках реколонізації земель, відбитих в османів, після яких “залишилися тільки оздоблені фонтани з питною водою і спалені мечеті”. І про Другу світову та чоловічка в її вогняному вирі, що “волочиться польськими глибинками, чекаючи на велику перемогу, в якій він буде і переможцем, і переможеним”. Про глухі ліси Центральної Європи та людей, закутих в лахміття уніформ світу таке строкате, наче то мундири “всіх армій, які промарширували цими краями з часів Тридцятирічної війни”.

Про час, коли “диявол ковтав навіть мух”, коли “армії завжди голодні: люблять жати, але нічого не сіють”, коли “з душів уміє витікати лише смерть” і “важко знайти неотруєну криницю, а ріками й потоками пливуть мерці – коні, люди та пси”.

Про партизанську війну, яка “за лінією фронту справді виглядала як війна всіх проти всіх. Траплялися тимчасові союзи, але не бракувало й зрад. Сказати, що ситуація була хаотична, – це сильно применшити. Єдиними дійсно послідовними були справжні бандити, які вбивали й грабували для власної користі. Майже всі, крім совєтів, убивали євреїв, тих, яких німці не встигли схопити”.

Мідна доба Шнайдера – це вже не епоха славетної давнини, у благодатні дні якої хижаки законно їли здобич на просторих саванах, а діти – гралися сапфірами на вулицях Осгіліату, а період, коли “золота доба скінчилася, якийсь час ще терпимо жилося в срібну добу, та потім усі навколо почали воювати одні з одними, вбивати одне одного на кожному кроці й сіяти в борозни ненависть замість зерна”.

В назві відсилка до змій, яких Мойсеєві наказав зробити з вогню й міді Бог, коли на обраний народ напали вороги. Обрані, яких охопили сумніви, дивилися на мідного змія і позбувалия сумнівів, і “навіть до сьогодні, чимало різних імен і різних ідей у головах лізуть на той вершечок стовпа, навколо якого колись звився мідяний змій. Усі вони вважають себе людьми з візією, і всі – під загрозою страшних покарань – вимагають, щоб народи дивилися виключно на них”.

Мідна доба – це час, “коли в ім’я ідей починаються немислимі жахіття”. Вони наростають поволі. Не навалюються цунамі, змітаючи все на шляху, а обступають повільно, наче болото, а ти довго й безсило дивишся, як воно тебе оточує і острівці суші зникають один за одним. Тоді всі говорять про війну, дітей вчать співати бадьорі пісні, а потім кидають на амбразури, а діти “стрімко ростуть, добре воюють і добре гинуть”. Тоді землянин зненацька відкриває свою “німецькість” і завзято кидається навертати в нову віру сусідів по трактирах і кухнях. Тоді “він не мав чого боятися. Хотів чи не хотів, а німецькість його захищала. Що йому це принесе – дізнається вже невдовзі”.

Роман стартує в селі доби Просвітництва, де після закінчення війни “не бачили нікого, хто б у ньому не народився”. І стартує стилістично приємно: “У Німеччині – голодний рік. Випали великі дощі, все згнило. Картопля ще не відома як друг злидарів, дехто виростив її задля красивих квіток. Збіжжя повалили бурі. І війни зробили своє. Солдат не сіє, але їсть. Стайні порожні, худоби не чути, зате в хатах аж виють від голоду. Бідняки не мають друзів”. “Думки, навіть найгірші, не знають про перешкоди. Зазвичай вони не представляються, пролазять крізь стіни, мандрують швидко”. “Вечір минає в майже повній тиші. Чітко чути мишей, що шурхотять у стіні, і щура, який аж шаленіє в коморі, де майже нічого немає. Він починає втрачати віру в людей, а для кожного щура це ледь не агонія. Дощ падає безперестанку вже п’ятий день, чорна хмара присіла на дах будинку, наче це її сідло; щоразу, коли хмара ворушиться, на хату й двір падають нові потоки дощу”.

В цей час і з’являється глашатай, що тягне відчайдух за собою в Трансільванію – край плодючих грунтів, густих лісів і податкових канікул. Глашатай заявляє “Вам потрібен Вождь!”, бо інакше “ви помрете від голоду, чуми або ж вас заб’ють п’яниці в мундирах”. І за ним йдуть. Тоді й потім. Йдуть завзято і завжди, бо Трансильванія “може виникнути в будь-якій точці земної кулі. Дотепер вона завжди була на півдні, а зараз перемістилася кудись на захід, де ж опиниться завтра – ніхто не знає”.

Йдуть і в 1939 послухавши глашатая, що показав мідного змія і розказав про землю обітовану, яку спочатку треба захопити, а людей – винищити. І вони пішли. Хтось добровольцем, хтось “силовольцем” – пішли не знати жалю і, з оглядкою на мідного змія, будувати світ, де “після остаточного винищення євреїв прийде черга і на поляків, росіян, українців. Вони житимуть у трудових таборах, їм буде дозволено обмежено розмножуватися, їх учитимуть рахувати до десяти”, бо ж “…кумир з міді не зупиняється там, де старі уявлення про прусську військову честь усе ж накладали певні обмеження”.

Балканець-протагоніст починає в дивізії Ваффен СС “Галичина”, потім закохується і з розгону вступає до польських повстанців, губиться в лісі аж поки не прибивається до радянських партизанів і вже “марширує з червоними, балакаючи дивною слов’янщиною з поляками, українцями, євреями та совєтами”, де зустрічає характерних персонажів вже для іншої сторони (“Альоша, цей хлопець, який підривав мости, який висаджував у повітря локомотиви, який стільки разів зазирав смерті у вічі, тепер тремтить, як осиковий лист, при самій згадці про НКВД”).

Куди би протагоніста не занесло, він хоче додому, бо: “Усі в цій виселеній, розпорошеній Європі хочуть додому, навіть ті, що не знають, де він. І навіть ті, що знають: їхнього дому вже немає. Усе перебуває в русі”.
Поряд з нагромадженнями діалогів, листів і роздумів, автор дуже загально розмірковує про причини перемоги СРСР і риторично задається питаннями якби: “…у 1941-му не зупинили під Москвою? Якби на початку 1943-го прорвали кільце, в якому опинилися під Сталінградом? Якби здолали матеріальну перевагу совєтів влітку 1943-го під Курськом?” Про відповіді думати страшно, втім, на сторінках роману їх і нема. А там же багато цікавого і достатньо випадків, роздуми про які додадуть усвідомлення крихкості світу й того, що доля стількох залежала від провалу італійців на Балканах, ранньої зими і одного шпигунського донесення з Японії.

З кінцем війни роман не закінчується: комунізм приїжджає на танках і проголошує “нову залізну добу і тріумф царства необхідності”. На очах постає новий світ, де “ще є «звільнені» квартири. Суди ще судять за скороченою процедурою і законами війни. Відступає туберкульоз і чимало інших бід, запалюються щоразу більше лампочок. Кажуть, що невдовзі Югославія випустить власний автомобіль!”

Протагоніст зберігає “бумажку” НКВД – персональне, партизанське свідотство. Вона відкриває йому всі двері, оберігає від репресій аж він тримає її у потаємній скрині, свій тонесенький квиточок в життя, регулярно й бережно дістає його, дивиться чи він бува не розтанув, як Більбо, що постійно тримав кільце на контролі.
Далі протагоніста чекає життя: шлюб, дитина і розлучення через невідповідність характеру, дилеми які не можна вирішити відразу (того вони і дилеми), система організованої радості і спрямованого ентузіазму, квадратно-гніздовий метод по відношенню до людської долі, спогади в тихих і світлих вітальнях будинків престарілих, а потім і похорон, де на інший берег ріки його проводять подорожні війни: один з яких “в Аушвіці обернувся на дим”, а ще двоє – загинули у пізніх, сталінських “чистках”.

“Мідна Доба” – це сімейна сага про Другу Світову де є повільне й загрозливе наростання тоталітарної наруги-напруги, моторошні фрази колаборантської преси “Ясеновац не оздоровниця, але й не тортурниця”, офіцерські пси як вершина табірної ієрархії, густі ліси які білка може перебігти по вершинам, жінка яка із завзяттям Єви Браун 45-го витанцьовує на столі, виття корови з переповненим вим’ям, треблінська золота лихоманка і СС-івці, які розстрілюють сім’ю, що вистрибує з вікна рятуючись від пожежі.

Потужний стилістично і сюжетно, вступ упирається в другий-третій акт, які здебільшого хочеться скомпактизувати, відредагувати, “порізати”. Втім, навряд це можна назвати дилемою Шнайдера – романи нобеліантів і нобеліанток теж буває таким “хворіють”, як і ця, довга книжка про “Європу, стару курву, яка знову прорахувалася…”