Автор: Джанфранко КАЛЛІҐАРІЧ [Gianfranco Calligarich]
Мова оригіналу: італійська
Перекладач: Ганна ЗАЛЕВСЬКА
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:164
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Рік видання:2025
ISBN: 9786175530825

«Останнє літо в місті» Джанфранко Калліґаріча – простий і водночас надскладний твір. Уявіть собі «Солодке життя» Федеріко Фелліні в стилі Гемінґвея або Чарлза Буковські, додайте трохи Пруста з мадленками, камюсівського екзистенціалізму, а ще фінал, гідний Вірджинії Вульф з камінцями в кишенях, і … всі ці літературно-кінематографічні алюзії не дадуть вам повного уявлення про цей твір. You are all a lost generation, – писав Гемінґвей у 1926 році в епіграфі до роману «Фієста» («І сонце сходить»). Часом здається, що твір Калліґаріча – це відповідь метру, проросла на римському ґрунті 70-х років минулого століття. Цей роман дуже легко читати і дуже важко осмислювати. Він заворожить вас своїм тонким гумором, поводить римськими вулицями та площами й зрештою підірве мозок. Той випадок, коли твір читається за день чи за ніч, кому як до вподоби, але потім ще довго не відпускає, ви запитуєте себе «як?», «чому?», «що б я зробив?» і навряд чи знайдете відповідь. Сюжет простий: герой (альтер-его автора) – молодий журналіст, талановита людина з тонкою душевною організацією і непростим характером, приїжджає з рідного Мілана до Рима, де намагається знайти своє місце під сонцем. У мене на руках були певні карти, і я ними зіграв, – зізнається він. Це правда. Життя йому роздало і добрі карти, й не дуже. Про те, як він їх розіграв, ви дізнаєтесь, прочитавши роман. Тут багато Рима, і Калліґаріч, який насправді приїхав до столиці з Мілана, його обожнює, подекуди боготворить, подекуди майже ненавидить. А ще тут багато неба і моря, з моря роман починається, морем він і закінчується, закільцьовуючи оповідь.

Рим 1970-х — місто письменників, режисерів, художників. Місто кохання і «дольче віта». Місто, у яке персонаж Калліґаріча закохується, немов у жінку. Як згадував автор і його друзі, що стали прототипами роману, життя в Римі починалося тоді о шостій вечора, коли місцева богема збиралася в кав’ярні «Розаті», потім вона перетікала в кінотеатри й тільки о першій ночі починала планувати світські тусовки. Спокусливий, але часом безжальний спосіб життя. Герой Калліґаріча — вразливий, амбітний і без грошей, — не може його покинути, як не може поїхати з цього дивовижного міста, тож він захищається у власний спосіб: багато п’є, усе обертає на жарт, щоб не виставляти на показ вразливу душу, а ще читає. Література для нього не лише внутрішня потреба інтелектуала, а й своєрідний інструмент ескапізму, що на останніх сторінках роману набуває фізичного змісту. Текст цього твору пронизують численні літературні алюзії, а фінал нагадає допитливому читачеві історію Вірджинії Вульф.

Сповнений сарказму, легкий, подекуди веселий, подекуди драматичний, шедевр.

5

Мене розбудила тиша. Квартиру заливало світло, і хоча вже настав полудень, з відчиненого вікна не линуло жод-ного звуку. Мабуть, уночі щось сталося, щось інше, і воно ще тривало. Я схопився і скочив на балкон. Долина мов-чала під вагою прозорого нерухомого неба, повітря завис-нуло, ніби в очікуванні знамення. Я не одразу зрозумів — настала спека.
Раптом мене осінило, що треба робити. Дивно, як зміна пір року вселяє в нас бажання опинитися десь в іншому місці, не там, де ми є. Можливо, це повітря нашіптує нам про іншу погоду, можливо, ми просто усвідомлюємо — час минає, а ми застрягли на місці, так чи інакше, з кожною зміною погоди я відчував бажання підняти вітрила. Зазвичай це ні до чого не призводило.
Того дня я вирішив нарешті наважитися. Кинув у валізку пару сорочок, трохи книжок і пішов снідати, міркуючи про місця, куди можна податися з наявними грошима. Їх було небагато — що місць, що грошей. До того ж місць ставало
дедалі менше.
Я думав про північ. Не про Мілан. Не повернення додому мені було потрібно, я чомусь думав про озеро Лаґо-Маджоре в Стрезі, де о цій порі, мабуть, повно азалій та стареньких у білому вбранні, що п’ють оранжад і читають газети в затінку великих готелів, а крізь гори до них заглядає Європа.
— Так, непогано, — сказав Ґраціано Кастельвеккьо, коли після обіду задзвонив телефон, — головне, не їдь на Крит.
Там самі камені.
Він нещодавно повернувся, чи то вчора, чи позавчора, уже сам не пам’ятав, але він мене шукав — це він пам’ятав
точно.
— Ти того, ніколи не приймай рішень поспіхом. Чекаю на тебе. Тут така краса.
Красою була площа Навона, і коли я її дістався, мене, як завжди, охопила дурна думка, що небо там справді красивіше, ніж деінде в місті. Я одразу побачив Ґраціано. Вдягнений в один зі своїх славнозвісних білих костюмів, він сидів у невеликому кріслі в барі «Доміціано», обернувши до сонця своє бліде обличчя під захистом пари темних окулярів. Він відростив бороду, обидві руки зайняті, в одній — пиво, в іншій — скотч.
— Не пий так, — сказав я, наблизившись зі спини, — хіба ти не знаєш, що алкоголь — це повільний вбивця?
— Плювати, — відповів він, — я не поспішаю.
То була стара гра. Ми розцілувалися в щоки і я запитав, навіщо йому борода. Він підняв угору палець на знак того,
щоб я знизив гучність.
— Я тут інкогніто. Борода, чорні окуляри. Як крутезний музика на самому дні.

Йому хотілося наркоти, але він сказав — то все дурня для студентів, а от гарний тандем — те, що треба. З питвом він не жартував. Якось я бачив, що він підносить пиво до рота й виливає на комір сорочки. Навіть у кращі свої
моменти я не помічав за собою таких класичних прикладів дисметрії.
— Це твоя суперсила, — сказав я, — ніхто не вміє пити дуплетами так, як ти.
— А от неправда, — відповів він, здіймаючи обидві склянки, — навіть тут усе змінилося. Раніше скотч був ліворуч, а пиво — праворуч, а зараз пиво ліворуч, а скотч праворуч. Я хитріший за самого диявола. Як твої справи?
— Від кого ти ховаєшся?
— Від дружини, дитинко, запам’ятай: ти мене не бачив, — сказав він, — але не здумай мене провести, я тебе запитав: як справи?
— Та як вони можуть бути, — відреагував я, блукаючи поглядом по площі, — добре все.
О цій порі на площі було повно старих, а ще малих на велосипедах та їхніх мам, які обсіли фонтан. У кав’ярнях, що заховались у затінку церков, пили каву та гортали щоденні газети поодинокі відвідувачі. Не вистачало лишень азалій
та озера. Навколо жодного знайомого обличчя, хоча ще пару років тому ми тільки те й робили, що віталися тут з друзями, перегукувалися між столиками, а коли вставали кудись перейти, то брали з собою стілець, інакше його б одразу потягли. Минули ті часи, щоправда, офіціанти ті самі, офіціанти завжди ті самі, хоч би що сталося, і коли я побачив старого Енріко з обличчям сумного коміка, то замовив свіжий апельсиновий сік. Ґраціано хмикнув.
— Ти ж не для мене це замовив, — сказав він, — навіть не думай напоїти цим свого кращого друга. Я знаю, що на заході сонця ти замикаєшся в сортирі й закидаєшся своїми духопідйомними.
— Ні, це брехня, і ти знаєш, — заперечив я.
— Точно, — підхопив він, — брешу й знаю, що брешу.
Але ж сумно повертатися додому, коли нафестивалився самими вітамінами. Можеш пояснити мені, чому ти кинув?
— Боявся, що мені вдасться.
— Що вдасться?
— Померти, — сказав я.
На мить він замовк, потім почав закурювати сигару. На це в нього пішло чимало часу, а коли закінчив, подарував
мені променисту усмішку.
— Молодець, хлопчино, — видав він, — ти хитріший за самого диявола, — а потім знову витягнув ноги на стільці обличчям до сонця. Але його очі з-під темних окулярів невідривно дивилися на двох хлопців за столиком навпроти. Довге, ладно зачесане волосся, сандалі, індіанські пояси та сорочки. Вони намагалися грати на флейті.
Несподівано Ґраціано дунув у їхній бік сигарним димом.
— Дударики-бунтарики, — сказав він.
Хлопці відклали флейти й подивилися один на одного.
Потім той, що був кремезнішим, простягнув йому флейту й ввічливо вимовив:
— Засунути в дупу?
Ґраціано посміхнувся з-під окулярів.
— Звук не сильно зміниться, — відповів він.
Тоді я підвівся й поклав гроші на столик. Я розумів, куди все завертало, бо він ніколи не вмів вчасно зупинятися.
— Бачив, ти бачив цих типів? — казав він, коли ми вже були далеко під портиками. — Я їх поставив на місце, еге ж?
— Звичайно, показав їм де раки зимують, — підтримав я.
— Сто відсотків показав. Не терплю таких, піснюри довбані. Бачив, які вони гарні? Їхніми зубами запросто можна
молотити залізо, наче горіхи.
У нього натомість зуби були маленькі, зі сколотою емаллю. Саме вони надавали його обличчю бідняцького вигляду, попри вбрання за двісті тисяч лір. Зуби завжди викривають бідність, у якій людина була народжена, зуби й очі, а Ґраціано під час війни чимало потерпав від голоду.

Його довелося двічі оперувати, поки лікарі не зрозуміли, що болі в його шлунку то спогад про голод у дитинстві. Ми зняли піджаки й прогулювались по сонцю.
— Отже, — сказав я, — на Криті тільки камені?
— І жодної рогатки.
— Великі камені? — запитав я, розуміючи, що Крит йому й цього разу не зайшов.
— Великі камені, маленькі камені, вони там всіх розмірів. Нудота! — сказав він, коли ми заходили на Кампо дей Фьорі. Ми почали кружляти поміж прилавків, а ринок сяяв світлом і сповнювався голосами зазивал, тільки статуя Джордано Бруно стояла похмура та мовчазна, але в неї на те свої причини. Ґраціано не схотів перетинати міст Сісто, мовляв, так він надто наблизиться до дружини, а вона, як і всі американці, стирчала в районі Трастевере в пошуках місцевого колориту. Я був ледь знайомий з його дружиною Сенді, жінкою з колючим характером, років на дванадцять старшою за нього. Дочка ковбасного короля, вона привезла йому в посаг «бентлі», блакитного пуделя, двох близнючок п’ятнадцяти років і невловний запах диму.
Ґраціано поводився з нею зверхньо, але відколи в нього почалися проблеми в ліжку, мимоволі припинив корчити з себе сноба. Це сталося під час подорожі до Техасу, саме в її рідному домі він зрозумів, наскільки вона багата, неймовірно багата. Відтоді він не здатен був до неї доторкнутися.
Імпотенція від оторопіння, як він це називав. Саме тому вони так багато подорожували — щоб розрадити Ґраціано, але що більше він подорожував, то сильніше торопів.
А подорож до Криту взагалі стала смертельним ударом.
Через місяць, упродовж якого він планував завершити книжку, Ґраціано зустрів гречанку на ім’я Ніаркос, вони разом підняли вітрила, прихопивши з собою чотири дружининих мільйони, які програли за чверть години в казино Корфу. План то був гарний: подвоїти капітал, повернути гроші Сенді й щезнути на якомусь острівці в Егейському морі, але Ніаркос зникла буквально одразу після програшу в казино, і йому довелося телефонувати дружині, аби та визволила його з готелю, де він опинився заручником несплаченого рахунку. Сенді з близнючками приїхали, й коли у виправдання Ґраціано повідомив їм обнадійливі новини про свій Млявий Червоподібний Відросток, то отримав сумочкою просто в око.
— Але ж, Лео, — сказав він, знімаючи окуляри й демонструючи ще темне око, — вона просто неймовірна! Ніаркос, я маю на увазі. Офігенна, розкута, ти не уявляєш. І не родичка великого цабе, ну, може, якогось круп’є. — Він помовчав, замріявшись про Ніаркос. — А чого ти хочеш від життя, коли перше, чим тебе зустрічають при народженні, це ляпас?
— Дуже глибоко, — зауважив я, — що було далі?
— А далі пройоб, дитинко, пекельний пройоб. Я подумав, що з таким розгінним імпульсом мій Млявий запрацює, а ще подумав, це — єдиний спосіб заспокоїти її, тобто Сенді, тож одразу увалив на ліжко. Дуже по-дорослому, їй-богу. Та ти шо, вона була готова пробачити самому Ісусу, а я — нічого. Лежав і думав про Ніаркос, як довбанутий бухгалтер.
— Облиш, — сказав я, — таке буває.
— І не кажи, — продовжив він похмуро, а потім зрозумів: — Тільки не кажи, що це сталося зі старим Манолете.
— Цієї ночі.
— Бідний хлопчина, — сказав він, обіймаючи мене за плечі, — саме тому ти підіймаєш вітрила?
Мені не дуже хотілося відповідати, ми просто сиділи на парапеті й дивилися на брудну, спокійну, байдужу до
нас річку.
— Я небагато знаю про богів, — зауважив Ґраціано урочистим тоном, — але ріка це…
— Я мало знаю про богів, але гадаю, що ріка — то бог міцний, коричневий, — процитував я, — це Еліот, хлопче,
не можна його цитувати отак.
— Та ти шо? Думаєш посадити мене в калюжу? Слухай сюди: то незговірливий і неприборканий, похмурий бог,
терплячий бог, — на цих словах він підняв палець вгору, — а що там про море і ріку?
— В собі ми носимо ріку, а все, що навкруги, — то море.
— Молодець, хлопче! Що читаєш?
Почувши у відповідь «Іліада», він здійняв очі до неба.
— Святий Ісусе! Почуй це. Мене тут викинули на вулицю, я терплю пекельні муки, а він? Читає «Іліаду».
— Це я спеціально, щоб після твого повернення в нас була тема для розмови, — сказав я, — хіба не в гомерівських морях ти плескався?
— Ти розумієш, — сказав він, — там саме каміння.
— А море? Яке там море?
— Море? — він замислився на якусь мить. — А все, що навкруги, — то море.