Джанфранко Калліґаріч «Прогулянки з собаками». Уривок з книжки
Автор: Джанфранко КАЛЛІҐАРІЧ [Gianfranco Calligarich]
Мова оригіналу: італійська
Перекладач: Ганна ЗАЛЕВСЬКА
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:88
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Рік видання:2025
ISBN: 9786175530832
Романи Джанфранко Калліґаріча «Останнє літо в місті» та «Прогулянки з собаками» утворюють між собою тандем. Якщо перша книга – це історія молодого, амбітного чоловіка, який живе в Римі й мріє написати роман (по суті, його ми й читаємо), то друга книга «Прогулянки з собаками», яку відділяють від першої цілих 50 років, складається з маленьких автобіографічних оповідок. «Фільм про фільм», бекстейдж письменницького процесу. Ми дізнаємося багато цікавих, автентичних, не романтизованих деталей про богемне життя тодішнього Рима, описаних у притаманній Калліґарічу саркастичній манері. Виявляється, що роман «Останнє літо в місті», а отже і Калліґаріча як письменника, вивела в світ видатна італійська письменниця Наталія Гінзбург, спогадам про яку присвячені окремі глави. Надії, розчарування, кохання, знахідки й втрати, навіть робота з кротом від найбільшої в країні телерадіокомпанії… Дуже цікавими й щемкими виявляються прогулянки з собаками по хвилях пам’яті.
2. ПІСНЯ
Історія зі спогадами розпочалася з тієї галасливої вечірки. Тобто з ночі, коли він сидів з собаками на сходах красивезної церкви дей Фьорентіні, що височіла над вулицею і чия назва свідчила: п’ятсот років тому її збудували великі флорентійські майстри, у тому числі Рафаель, який (за деякими чутками) жив у тому самому будинку, де абсолютно незаслужено тепер живе він. Саме церква дей Фьорентіні на початку цієї красивезної вулиці з поступово згасаючими вікнами будинків, що закінчувалась біля ріки, яка нестримно бігла крізь ніч, саме ця церква давала йому розуміння того, чим власне є його життя, хоча він і так знав. Його шхуна плаває вздовж берега, і на сушу він сходить лише випадково задля поповнення камбуза, щоб потім знову ринутися у море.
Таке вже його життя. У певному сенсі минуще та матроське, попри віддаленість від моря. Років сімдесят тому він пристав до берега у фантастичному місті, яким був Рим за часів його молодості, і став кореспондентом міланського щотижневика зі спеціалізацією на теленовинах.
* * *
Що правда, то правда. У певному сенсі воно було схоже на пісню, місто його вже давноминулої юності.
— Забери з собою осінь, — промовив він сам до себе, сидячи на лавці поряд з рікою, що нестримно бігла крізь ніч. Восени дерева скидали все листя, і ти простував по голих тінях дерев, що розлягались на дорозі, потім добігали тротуару і намагалися видертись на стіни будинків, наче їм теж кортіло врятуватися від осіннього спустошення. Восени він доходив до ріки, яка борознила місто, та сідав у автобус у напрямку дому, часто лише для того, щоб сказати дружині: сьогодні я не продав ані електропроводів, ані стійок для вітрин взуттєвих крамниць, а ще не порозклеював рекламні листівки по боках вуличних телефонних кабін.
Позаяк після звільнення з міланського щотижневика (через відмову повертатися до міланської редакції) іншої роботи в нього не було. За пів години з гаком автобус діставався Монте Маріо й довозив його додому, за вікном потроху зникали останні міські будинки, наче передмістя як величезний аркуш промокального паперу вилучав їх з
краєвиду. Так він доїжджав до своєї зупинки.
* * *
То була безлюдна площа на околиці з маленькою облупленою церквою в хороброму очікуванні недільних служб, з іншого боку якої до неба тягнулась самотня початкова школа, ніби ображена за те, що цілими днями доводиться наглядати за табунами невгамовних дітлахів, і єдина нагорода за це — компанія пари-трійки ледь освітлених крамниць.
Він завжди й виключно відвідував дві з них. Перша — тютюнова крамниця, що досі нагадує сільський кіоск, де можна купити п’ять цигарок у конвертику з веленевого
паперу, і це ставало дуже в пригоді, адже вдома, у старезній друкарській машинці «ундервуд» чорного кольору на нього чекало недописане оповідання. Іншою крамницею була м’ясна лавка, де йому давали кістку із залишками м’яса для німецької вівчарки, яку вони з дружиною знайшли на вулиці й тепер виводили на мотузці, вирішивши не витрачатися на повідець.
За пригодницький дух, якого йому надавала худорлявість і шерсть з відмітками перемог та поразок у численних вуличних боях, собаку назвали Мартін Іден, запозичивши ім’я в Джека Лондона. А м’ясник — доброзичлива, як і всі м’ясники, людина в закривавленому фартусі вбивці, знаючи історію собаки, завжди був готовий кинути їм з прилавка м’ясну кістку й навіть не винуватив за те, що вони з дружиною ніколи не купляють м’яса.
* * *
Тоді він повертався додому, сунувши кістку в портфель до зразків електричних кабелів, підставок для взуття та рекламних листівок, якими мав розклеювати боковини вуличних телефонних кабін. Ішов асфальтованою дорогою, що вела за місто, ліворуч — безкрая галявина, де ані душі до самого обрію, попереду — кам’яна огорожа Коледжу дельї Сколопі.
Це був невеликий монастир, напівприхований за великими деревами, звідки щодня на заході сонця линув звук маленької дзвіниці, яка невідомо кого скликала, оскільки у монастирських воротах ніколи нікого не було. А потім залишався останній відрізок маршруту, де нечисленним автомобілям, що прямували за місто, частенько доводилося зупинятися, аби пропустити отару овець, після чого він діставався будинку номер 7683.
* * *
Великі залізні ворота завжди були розчахнуті, за ними простягалось широке подвір’я з гаражем і двома доволі достойними білими будівлями, схожими на сестричок зі шляхетного сімейства, змушених терпіти незаслужену долю мешканок околиць. Але з вікон, що виходили на безкраю галявину, можна було побачити далекий виблиск, у якому кілометрів за тридцять звідси вгадувалася присутність моря, наче обіцянка чогось доброго, що рано чи пізно має статися.
Упевнений, що так воно й буде, він заходив до будинку 7683. Великий номер свідчив про віддаленість адреси від центру міста, неподалік стояв його старенький малолітражний BMW (про гараж він навіть не замислювався), що своїм жовтим кольором та пом’ятими боками нагадував забутий або полишений для застигання дзабальйоне.
Оскільки на гараж грошей категорично не вистачало, він спочатку тримав автівку на малесенькій заправці через дорогу й користувався нею лише в разі крайньої потреби,
хоча заправник на ім’я Владіміро, тосканець, кравець у себе на батьківщині, а в Римі заправник, завжди готовий був надати йому кредит.
Йому подобався Владіміро. Справжня енциклопедія соковитої тосканської лайки, чиї автори заслуговують на місце в раю. Тож по поверненні до будинку 7683 вони завжди викурювали разом пару цигарок. Допоки одного дня Владіміро не повісив на бензоколонки замок, не зачинив ворота й не поїхав до огрядної дружини й шестирічної дочки з блідим, меланхолійним обличчям.
* * *
Відтоді він полишив свій BMW-дзабальйоне на волю аж ніяк не примарних нічних пригодників. Кинувши погляд на автівку, він заходив до будинку, де жив з дружиною та
собакою.
Вони мешкали в мебльованій двокімнатній квартирі, яка до них довго простоювала порожньою через віддаленість від центру міста, у будиночку з нечисленними сусідами, що майже не бачились між собою, та невеличким ліфтом, на якому він доїжджав до четвертого й останнього поверху. Там в єдиній на поверсі квартирі з такою тісною кухнею, що навіть стоячи не уміститися удвох, вони й жили.
Інші дві кімнати натомість були фантастичними. Обидві з величезними вікнами, які виходили на безкраю галявину. Перше вікно було у вітальні, кімнаті з пошарпаним розкладним диваном, круглим дерев’яним столом і кріслом-гойдалкою, що розвалювалося на очах, тож гойдатися на ньому треба було вкрай обережно, але якщо
поставити його до вікна, воно забезпечувало безпосередній зоровий контакт з безкрайою галявиною та виблиском моря вдалині.
Друге вікно було в спальні — кімнаті зі старим кріслом, на яке було зручно кидати одяг при роздяганні, з настінною шафою, де знайшли прихисток нечисленні речі, великим двоспальним ліжком і терасою, де вдень жив собака й куди з усіх звуків долинали хіба що бекання овець з галявини та дзвони з церкви дельї Сколопі, хоча кого вони скликали — невідомо.
* * *
Квартира наче створена для щасливого життя. Навіть узимку. Бо коли взимку крізь великі вікна просочувався холод з безкрайої галявини, вони з дружиною знали спосіб зігрітися на великому двоспальному ліжку, собака натомість згортався калачиком під ковдрою на дивані у вітальні, а коли чув, що вони вже закінчили грітися, забігав до їхньої спальні й винувато застрибував на ліжко, потім вмощувався між ними, даруючи тепло своєї шерсті, поки всі троє не засинали.



