Шнайдер Слободан
Мідна доба. Роман / пер. з хорватської Андрій Любка. — Київ : Нора-Друк, 2021. — 488 с.
ISBN 978-966-688-055-3.

Slobodan Šnajder
DOBA MJEDI

Copyright © Slobodan Snajder, 2016
Published by arrangement with Agence litteraire Astier-Pécher
ALL RIGHTS RESERVED
ISBN 978-966-688-055-3 (палітурка) © Андрій Любка,
ISBN 978-966-688-083-6 (epub) переклад, 2021.
© Нора-Друк, видання українською мовою, 2021

І
Трансильванія

Строкатий дудар із Гамельна

У Німеччині — голодний рік.
Випали великі дощі, все згнило. Картопля ще не відома як друг злидарів, дехто виростив її задля красивих квіток. Збіжжя повалили бурі. І війни зробили своє. Солдат не сіє, але їсть. Стайні порожні, худоби не чути, зате в хатах аж виють від голоду. Бідняки не мають друзів.
Осінніми вечорами чоловіки сидять біля каганців, мовчать і димлять люльками, жінки шинкують капусту. Єдине, що мають їсти, — оця капуста, і вона вже всім із вух лізе.
Одного з тих вечорів у коло тьмяного світла каганця вступає незнайомець. Пізніше ніхто не міг пригадати, хто впустив його в хату; не було жодного стуку в двері. Він був середнього зросту або трохи нижчий. Коли зняв капелюха й глибоко вклонився, його чоло зблиснуло. У нього була морда, саме так, а не лице, і замість носа він мав конус, а до того ще й вуса. І все ж таки то могло бути людське обличчя, просто трохи видовженого профілю. Але всі божилися, що то була морда. Людям завжди легко очорнити чужого. У тому селі, ще відколи припинилася війна, не бачили нікого, хто б у ньому не народився. Була то морда чи обличчя з великим носом — залишилося так і не вирішеним; але існувала повна згода щодо того, що у вигляді незнайомця було щось таке, що змушувало їх тремтіти, хоч і не знати чому. Їх аж ознобом прошивало, бо звичайним він точно не був. Так нудно голодувати. Незнайомець приніс під цей дах якийсь неспокій. Чи це на добре?
Один із найвпливовіших у селі, кремезний здоров’яга, узяв сокиру з печі, але інший схопив його за руку.
— Хіба ти не бачиш, що цей пан хоче нам щось сказати?
Незнайомець низько вклонився своєму рятівнику, висякався (дехто з присутніх до кінця життя відстоюватиме твердження, що він змотав хвіст і засунув його в штани) і почав говорити так:
— Моє панство! Дозвольте звернутися до вас від імені мого господаря, якому я вірно служу. Заради нього я б зробив усе, тож, скажімо, якби мій господар повелів мені: йди до потоку і там утопися, я б це одразу зробив. Моєму господареві добре відомі ваші страждання, я прибув за його наказом, щоб запропонувати вам порятунок.
Жінки порозсували гори нашинкованої капусти, щоб змогти підійти ближче, і порозсідалися на підлозі.
Незнайомець іще раз уклонився.
— Подивіться довкола себе: тільки злидні й недоля. У коморах нічого немає, хліви порожні, що було — зарізали, у село за горою прийшла чума. Картопля — це чорна, отруйна каша. Хто б таке їв? Я знаю, що тих, хто приходив сюди з такою ж роботою, вистачало й раніше. Знаю, що є багато таких, що мандрують німецькими землями і крадуть дітей, а це потім приписують циганам. Усі в німецьких землях знають про строкатого дударя, який підло ошукав жителів міста Гамельна у Нижній Саксонії і забрав усіх їхніх дітей, і вони зникли, ось так просто зникли в горі… Але це злісний наклеп!
…і тут незнайомець зробив рукою церемоніальний рух…
— Моє панство! Хто таке чув, що гора може розверзнутися, як паща вовка?
— Чи хто колись чув, щоб щур говорив? — перебив його настаріший селянин, який і перед смертю стверджував, що незнайомець був щуром, щоправда, дуже великим, чимось на кшталт über-щура.
— Хтось мусить говорити! Бо ви тільки мовчите й терпите! Якби ви мали правильного чоловіка між собою, то він би зрозумів, що я хочу сказати. Вам потрібен Вождь!
— Ми знаємо, що в тому Гамельні, біля Ганновера, якийсь мандрівний шарлатан обіцяв позбавити їх від щурів, а тоді своєю грою виманив дітей, і більше про них ніхто не чув. Їм треба було його зарубати сокирою.
— Це сумна історія, — каже незнайомець. — Кожна історія має два кінці: один розповідають наприкінці робочого дня, коли копалося й оралося. Другий кінець розповідають у день Божий.
— То розкажи перший кінець.
— Смерть, звісно, а померти можеш будь-де.
— А кінцівка для неділі?
— Трансильванія.
Ніхто з присутніх ніколи не чув про цю землю.
У кімнаті запала тиша й почала поширюватись і під інші дахи. Слухало все село. Розпочаті раніше розмови тепер стихли.
— Прошу вас, послухайте, панство, не перебивайте мене, бо згублю нитку розповіді, а якщо я згублю нитку, то й ви будете загублені.
Той, хто першим хотів скочити на нього, знову потягнувся за сокирою.
— Моє панство, — вклонився незнайомець. — Слухайте сюди, що я маю вам сказати, а вже потім мене заб’єте, якщо вам хочеться вбити чужоземця. Так було завжди. Але для чого, якщо я приніс вам добру звістку, нове євангеліє?
— Таких тут цілий легіон. На ярмарку за монету можеш купити добру звістку від зайця чи бородатої жінки.
— Але ви нічого не знаєте і саме тому не відаєте про те, де на вас чекає щастя. За сімома горами, які ви трохи знаєте, громадяться нові й нові землі, про які вам нічого не відомо. Поміж ними тече велика річка, якою, маючи трохи щастя, можна плисти безперешкодно і без значних витрат. Коли гори залишаються позаду, річка тече через рівнини: земля там чорна й настільки родюча, що через тиждень після того, як закинеш у неї насінину, вже можеш жати. Це з того боку великих лісів, які нікому не належать, тож ніхто вас там за в’язку хмизу не лякатиме батогом. Там далеко і є Трансильванія. Там і життя для вас, а тут вам життя немає, тут ви повиздихаєте, як і всі щурі з вами, бо вам не потрібен дудар із Гамельна, щоб забрати вашу молодість; ви помрете від голоду, чуми або ж вас заб’ють п’яниці в мундирах.
Запанувала тиша. Чутно тільки дощ, який уже невідомо в який раз цього року ллє мов із відра.
— Якщо та земля така добра, то чому її ніхто не обробляє?
— Тій землі навіть плуг не дуже потрібен.
Тихо під дахом, навіть дощ немов ущух.
— Якщо та земля така добра, то вона точно не може бути нічиєю.
Незнайомець схилився:
— Звичайно. Усі добрі речі на світі мають власника.
— Мені здається, — каже хтось, — що цей братчик збирає військо! Найкраще, — шепотить він далі, — вивести його і забити за хатою.
Хоча це було пошепки сказано за стіною капустяних головок, незнайомець той шепіт розчув, хоча чути його не мав.
— Дайте мені хоч до кінця договорити. Мій господар має багато маєтності у Трансильванії. Там немає голоду, немає зими.
— Але якщо та земля така родюча, то чому твій господар сам не вийде на ниви й не почне на них плювати?
Тієї миті деякі жителі почали вірити, що у всьому тому, про що розповідав незнайомець, усе ж щось було.
Під тим дахом утворилися дві партії: одні виступали за те, щоб незнайомця забити на місці, другі пропонували дати йому шанс. Впливовіші люди вийшли в іншу кімнату, щоб вирішити, що і як з ним робити.
— Моє панство! Наскільки я бачу, ви дуже розділені, — каже незнайомець, коли чоловіки з’явилися за стіною з головок капусти. — Тому й живете в таких злиднях, тому ваші животи бурчать. Вам потрібен Вождь. Навіть такий, якого б ви на місці вбили, буде кращий, ніж ніхто. Я вам у цій ролі прислужитися не можу, бо й мене ведуть. Але кращого за мого господаря ви не знайдете, у цьому вам присягаюся, бо і я сам кращого не знайшов. Чи можу я на цьому з вами попрощатися?
Це прохання схвалили, бо голосування завершилося без чіткого результату.
— Готуйтеся! Коли прийде час, ви дізнаєтеся більше! Тоді, але не раніше, я знову буду у вас!
Незнайомець зник, але, божилися всі, не через двері. Здається, він розчинився у дірці в стіні, якої ніхто ніколи раніше не бачив. Можна б припустити, що він був наче якась думка з минулого. Але взагалі нікому не спало на гадку, що той незнайомець приходив із майбутнього. Думки, навіть найгірші, не знають про перешкоди. Зазвичай вони не представляються, пролазять крізь стіни, мандрують швидко. «Я знову буду у вас», — слова, якими незнайомець попрощався, якийсь час ще бриніли у вухах місцевих мешканців. Щоправда, вони не знали, була то погроза чи обіцянка щастя. Трансильванія? Земля за сімома горами? З того боку лісів?
На думку найрозумніших серед жителів, це мало бути далеко, десь на самому краю Землі. З того краю неважко було б стрибнути в ніщо, але де ж тоді щастя? Це наче втопитися. Як потопилися всі щурі Гамельна. І так виходить, що якби незвані гості наступного дня з’явилися в іншому місті, весь цей обман міг би знову закрутитися. Шарлатаном був той дудар з Гамельна, перемазаний усіма дьогтями, розфарбований усіма фарбами. А молодість завжди така легковірна, і нікого нічому не можеш навчити.
Сага про незнайомця, може бути, що й щура, який говорить людським голосом, одразу ж поширилася по німецьких землях з тією швидкістю, з якою ширяють думки. Але так само швидко й зникла, щойно у пагони дерев ударив молодий сік і зійшли паростки нової пшениці.

Намовник імператриці

Тривав новий голодний рік — 1769-й від народження Спасителя. Голодують і Кемпфи, з ними і юнак Ґеорґ Кемпф, що народився під їхнім крилом, хоча його ніхто й не питав, під чиїм крилом бажає прийти на світ. Він спритний і вродливий, має золоті руки. Якийсь час був підмайстром в одного стельмаха, але потім повернувся в батьківський дім, бо не вистачало рук коло землі. Тож і професію опанував тільки наполовину. Йому вже був час женитися, але цієї осені весільної гостини не було; що винести сватам на стіл?
Та все ж Кемпфи вирішили засилати до однієї з сільських дівчат старостів. Вона була не з найпотворніших, ще й посаг мала. Але молодого Кемпфа тягло у світ. Він вбив собі в голову, що народжений для чогось більшого.
Важкий дощ лив із неба, коли хтось невідомий постукав у двері. Якби не дощ, то його б о цій порі не пустили, хоча їхні собаки повністю заспокоїлися. Зрештою, він був дуже ввічливим; ще більше довіри вселяв його мундир чиновника імператриці.
Незнайомець вклонився й одразу ж представився:
— Мене послали з Відня! Я прибув за наказом просвітленої імператриці, везу документи віденської Канцелярії!
Перед ним на стіл поставили все, що мали, тобто майже нічого. Не налякалися, бо чимало навколишніх хат мали таких відвідувачів останнім часом.
Чоловік відсунув миску, кажучи, що не голодний, але вони, сказав він, голодні, і то страшно, це по них видно.
— Під цим дахом живуть злидні й нещастя. Скільки маєте десятин землі?
— Мало, — відповідає старий Кемпф. — Та й те, що посіємо, нам витоптують власники села, коли полюють на зайців.
— Не будьте зайцями. Зробіть щось зі своїми життями. Саме час для цього.
— Чому? Невже з-за гір знову прийшла чума? Чи готують при дворі війну? Ми все переживемо.
— Може, й переживете, але чому не хочете просто пожити? Для чого гнити тут, терпіти злидні, свавілля панів… чи вони посягають на ваших жінок?
— Ні, — спохмурнів Кемпф, — тепер ні. Здається, граф уже не в силі.
— Та він уже готується помирати. Але тоді з Парижа приїдуть його сини, і все почнеться знову.
Селяни мовчать.
— А нова війна готується, це правда.
— Тільки не це! — скрикнув старий Кемпф.
— Але ось добрі новини для вас, ось вам нове євангеліє: милостива імператриця Терезія хоче заселити свої провінції. Вона знає про ваші страждання.
— У те, що вона знає про страждання селян, ми не наважуємося вірити. То як там імператриця?
— Імператриця сумна.
— Про таке ми ще не чули, щоб імператриця була сумна.
— А як би було вам, якби ви були змушені дивитися на зарослі бур’янами поля, порожні стайні, згарища там, де колись біліли хати?
— Сумно було б на таке дивитися.
— Ну ось, тому вона й сумна.
— Ви стверджуєте, що земля добра, що вона родюча й легко ореться. То чому в такому разі її ніхто не обробляє?
— Нарешті й від вас хоч одна розумна думка. До вчора її обробляли турки.
— А тепер уже не хочуть?
— Вони б хотіли, але їх прогнали. І тепер там немає нікого. Давно вже пресвітлий полководець Евген Савойський відсвяткував свої перемоги. Поля заросли, дахи попровалювалися. Зникають навіть цвинтарі. Ті землі тепер у власності імператриці. Будьте її колоністами!
— Та куди мені, я ж лантух старих кісток! — каже батько Кемпф.
— Молоді хай їдуть. Якщо в них усе піде, то заберуть і вас.
— Якби графові слуги почули, про що під цим дахом говориться, то відшмагали б нас, як собак.
— Імператриця дбатиме про вас. Це наймудріша з усіх володарок, яку бачив світ. Ви помандруєте великою рікою, що називається Дунай, а це можна зробити за невеликі гроші. Переїзд оплачуємо ми.
— Де та земля? — питає нарешті молодий Кемпф, уже наполовину готовий купитися на розповідь намовника імператриці…
— За сімома горами, з того боку великих лісів — Трансильванія.
— Там течуть мед і молоко, там Ханаан? Земля обітована?
— Я не обіцяю вам меду й молока, а землі називаються так, як називаються. Але я вам присягаюся, стоячи тут у мундирі вірного службовця імператриці, що там, куди я вас запрошую, той, хто сумлінно працює в поті чола свого й загалом живе порядно, житиме добре і принаймні в помірному достатку. Відень кожному колоністу дає землю під хату, сад, поле, плуг і корову… як я вже казав, ми оплатимо переїзд. У кожне нове село прибуде священник.
— Землю нам дадуть, плуг і корову? — вигукнув молодий Кемпф; свою корову вони з’їли місяць тому. — І священника?
Корова значно важливіша за священника, подумав він.
— Та ще й яку землю! Плюнеш на неї, а за тиждень — бери й коси, бери й збирай. На податки перші п’ять років двір заплющуватиме очі, аж доки колоністи міцно не стануть на ноги. Та й панщину відробляти не будете.
— Хто б повірив у такі чудеса! — заперечив старий Кемпф.
— Для віри потрібні сили, мій добродію.
Посланець імператриці підвівся.
— Куди ви, пане, в такий дощ?
— До ваших сусідів. Бо немає нічого кращого, ніж поселити сусіда біля сусіда.
— Ми ще нічого не сказали, — зауважив старий Кемпф.
— Подивіться навколо себе. Подумайте, що вас чекає тут. А що б могло бути там. Коли надійде час, дізнаєтеся більше.
— Гірше бути не може, — каже молодий Кемпф, а слуга імператриці дивиться на нього, мовби вже на свою власність. Його заробіток вимірювався душами.

Через два тижні після візиту посланця імператриці Кемпфи сидять навколо дубового столу за вечерею, якщо з’їдене ними можна так назвати. Чоловіки пихтять люльками, жінки чистять капусту, діти, ці кошлаті мавпенята, ловлять бліх під столом.
Найзадуманішим сидить молодий Кемпф.
Вечір минає в майже повній тиші. Чітко чути мишей, що шурхотять у стіні, і щура, який аж шаленіє в коморі, де майже нічого немає. Він починає втрачати віру в людей, а для кожного щура це ледь не агонія. Дощ падає безперестанку вже п’ятий день, чорна хмара присіла на дах будинку, наче це її сідло; щоразу, коли хмара ворушиться, на хату й двір падають нові потоки дощу.
Учорашній день молодий Кемпф провів на цвинтарі біля церкви, де Кемпфів ховали сотні років; він порозмовляв зі священником, але не сказав про посланця імператриці. Повів розмову про душу, питав, чи великий це гріх — залишити рідний дім і вирушити в невідоме. Старий священник відповів йому неочікувано: «Бог усюди буде з тобою».
Крім старого священника, молодий Кемпф не мав з ким поговорити. Стерті часом могильні камені нічого йому не сказали — ані «так», ані «ні». Кемпф намагався пригадати, чи колись за столом починалася розмова про те, звідки Кемпфи прийшли сюди. Ні, він ніколи про це не чув. Вирішив, що вони проросли тут, біля хати, як кукурудза чи горох. Але то було в золоту добу, коли Бог ходив по землі, тож вистачало не тільки людей, які множилися в такий спосіб, що проростали на полях, і не бракувало гороху та кукурудзи для тих, що так виросли. Завеликих ротів тоді не було. Але золота доба скінчилася, якийсь час ще терпимо жилося в срібну добу, та потім усі навколо почали воювати одні з одними, вбивати одне одного на кожному кроці й сіяти в борозни ненависть замість зерна. Залізні плуги були кращі за дерев’яні, але й мечі залізні сікли краще за бронзові, а перегони мечів і плугів програла людина. Бо ж людина насправді є тим єдиним створінням, яке завжди в програші, і прогрес — це не що інше, як її програш. Так собі Кемпф-син розумував, ляпаючи по калюжах: новий Гесіод з’явився в Німеччині, але сліду по собі не залишив. Ця книга — перша і єдина згадка про нього.
Дощ і далі падав, але в повітрі відчувалося, що окови зими послаблюються. Щоправда, було ще зарано для прогулянок, але він хотів використати останню нагоду, щоб відвідати могили предків. У голові думки крутилися, мовби нова наздоганяла давнішу. Кемпф повернувся додому, і все на ньому було мокрим. Решту дня він згаяв, куняючи на печі. А хто тут ходитиме за плугом, коли його місце на печі спорожніє?
Усі в хаті розуміли, що всередині нього щось відбувається, тому ніхто не наважився потривожити його напівсон.
Можна припустити, що якоїсь миті перед його очима з’явився щур і звернувся до нього людським голосом, а було це так, що тільки він міг його чути.
Про що вони між собою говорили, ніхто не знає.
Домашні довго не могли поснути, бо роботи було мало, а тому й утома їх не борола.
Незадовго до півночі Кемпф-син спустився з печі, з усієї сили гупнув кулаком по столу й закричав:
— Я їду в Трансильванію!
Старий Кемпф — на подив усім — не заперечив. Навіть сказав, що йому вже кілька днів зрозуміло, що Ґеорґ поїде. Він дав йому своє благословіння й мушкет, який зберігся з тих часів, коли в цих краях ще гуркотіла та сумнозвісна війна, в якій католики боролися з лютеранами, вчиняючи одні над другими нечувані до того часу звірства.
— Куди б ти не пішов, знай, що Бог один, — сказав йому батько, а Ґеорґ поцілував йому руку. — Будь чесним, остерігайся злих людей і легковажних жінок! Бережися від недуг, шануй Бога, не кради й не смій про нас забувати!
Мати встала, щоб готувати сина в дорогу, північ уже минула, години тепер задихано наздоганяли одна одну. Насправді вона й не знала, що скласти синові в таку далеку дорогу. Що беруть у Трансильванію? Пращу, яку йому для дитячих ігор зробив батько? Сопілку, яку сам собі вирізав? Вудку й гачок?

Утікалося вночі, поки графові слуги сплять, бо зустріч із ними і графськими собаками могла бути фатальною.
Дощ ущух, небо світилося, Чумацький Шлях здавався розкішним як ніколи. Навіть уперше чулися цвіркуни. Хоча для них було справді зарано.
Глибокої ночі рушила в дорогу колона молодих чоловіків, декотрі з них були ще зовсім дітьми, з клунками за плечима, мішками й торбами з хлібом. Вів їх посланець імператриці, і вперше було помітно, що він трохи накульгує. Після трьох миль ходи — на сході вже здіймалося сонце — на них чекали підводи, які спеціально замовив посланник імператриці. Метою цього каравану, в якому Кемпф почувався самотнім, бо нікого тут не знав, був Ульм, де на них терпляче чекав пліт доброї цісарівни. Наступні два-три тижні той пліт буде Кемпфовим домом на воді.
Вийшовши з дому, Кемпф усвідомив, що з їхнього села він єдиний наважився їхати. Було це рішення добрим чи поганим — ми ще побачимо.

Замовити книжку