Сьогодні зранку не змогла відкрити новини.

Не те, щоб страшно. Просто, а що можна прочитати після такої ночі?

Кількість запущеного.
Кількість збитого.
Кількість жертв.
Райони руйнувань.

Тож просто виїхала раніше на роботу.
Бо подумалося, що на вулицях буде хаос і колапс.
То щоб не запізнитися.

Але – ні.
Був черговий ранок.
Усі поспішали.
Але якось так чемно і стримано.

Усі просто поспішали не запізнитися. Бо ніч була так собі.
У всіх.

Відкривалися кав’ярні і магазинчики.

Виносилися столики, розкривалися парасолі, поливалися квіти.

Піднімалися ролети на вікнах.

Потроху збиралися черги за ранковою кавою.

Втомлені, невиспані, змучені.
Усі починали новий день.

Потроху розгойдувався маятник великого міста.

Колись сестра казала мені: ніколи не могла зрозуміти, як люди жили у Другу світову. А тепер зрозуміла: ось так і жили. Просто жили. Щодня.

Щодня потроху.
Коли великими кроками вперед, коли маленькими. Але – Щодня.

Бо зневіра – ослаблює.
Нічого не змінюючи.

А нам просто треба витримати.
Що й зробимо.