Мені страшенно бракує репетицій параду.
Схвильованих облич і океану зроблених нашвидкоруч світлин у фейсбучній стрічці.
Непідробних емоцій.
І не менш щирих сліз. Гордості сліз.

Мені страшенно бракує відчуття наближення свята.
Не внутрішнього мого відчуття, а того масового, всеохопного, коли розгортаються прапори з власної волі й серця мимоволі б’ються в унісон.

Мене страшенно тривожить, як швидко ми забули.
Забули піднесення, з яким чекався день народження країни.
Піднесення, з яким прасувалися прапори й вишиванки.
Піднесення не вимуштруване і не нав’язане. Природне національне піднесення, яке творить з юрби народ.

Мені страшно, що суспільна пам’ять настільки куца, що змогла всього за рік зробити з Дня незалежності всього-не-всього ще один вихідний.

Мені бракує гордості за свою країну так, що аж болить у грудях. Бо День незалежності – аж ніяк не першотравнева демонстрація з повітряними кульками.

Тому старанно намагаюся не думати, що в серпні 1991 також хтось виборював незалежність, а хтось просто копав картоплю.