Ми звикли говорити «війна забирає у нас життя близьких – найцінніше, що у нас є». Це не так. Життя наших близьких забирають росіяни, і особисто володимир путін, і його сірі у всіх сенсах кардинали, і військові, і силовики, і, що головне, та тупа мовчазна сіра російська маса, яка підтримує на виборах свого кривавого маніяка, яка йде до війська, щоб заробити вбивством, яка аплодує власному жлобству, злидням, обмеженим громадянським правам.
Життя.
Кожен день війни – це загиблі військові, загиблі мешканці прифронтових територій, загиблі в тилу від прильотів ракет та бпла. Це померлі через хвороби, яких би, можливо, не було, якби не тривоги та переживання за стан близьких. Це діти без батьків і це діти, яких вивезено на територію окупантів, у яких забирають ідентичність.
Росіяни намагаються забрати у нашого народу майбутнє. Хтось втрачає майно, хтось – рідне місто. Хтось країну. Часто – назавжди.
У нас немає тих, хто щось виграв, всі знаходяться в різному стані, але Київ, як і Харків, потерпає від обстрілів.
Сьогодні, станом на ранок, втратили життя чотири киянина, більше сорока поранено.
Поранено 34 людини в Запоріжжі. І, все-таки, країна живе, відбуваються спектаклі в театрах, люди ходять на книжкові виставки, діти вчаться в школах.
Життя.
Головне – зберегти життя тим, хто є нашим завтрашнім днем.
Звісно, всі прагнуть завершення війни. Не миру з агресором. Після всього, що відбулося за чотири роки вторгнення, за вже дванадцятий рік бойових дій, зрозуміло, що миру не буде. На жаль, реальність цієї, найбільшої війни двадцять першого століття, в тому, що після гібридної війни буде гібридний мир. Прошивка в мізках значної частини населення руського світу не зміниться. Важливо цивілізованому світу збагнути, що ніякі гроші, вкладені в нерухомість або бізнеси в Європі, не змінять тих, хто сьогодні забирає наші життя.
Тому завтрашній світ буде нагадувати Берлін сімдесятих-вісімдесятих – колючий дріт на кордоні над камʼяною стіною. Сокира війни зарита не буде.
Але це завтра.
Сьогодні мова йде про необхідність не тільки підготувати це завтра. Повоєнне завтра наступить тільки тоді, коли війна перейде на територію ворога приблизно в тому ж режимі, як вона йде сьогодні у нас. Як мінімум, вся європейська частина росії має щоденно чекати, за якими маршрутами будуть летіти українські безпілотники, має щоденно мати проблеми зі світлом, з пальним, з опаленням, зі сном вночі, як мають українці. Ні, ми не повинні поцілити по лікарням та університетам. Сучасні розвіддані дають тисячі законних цілей, від військових виробництв та НПЗ до інфраструктури, яка працює на війну: залізничних вузлів, логістичних центрів, арсеналів, аеродромів. Це добре розуміють наші військові і частково – союзники. Саме через це, щоб війна йшла виключно на нашій території, щоб путін не втрачав обличчя перед своїми прихильниками, союзники довгий час не надавали дозволу до обстрілів території рф. Сьогодні більшість обмежень знято. Тому має бути око за око: Київ/Москва, Харків/білгород/курськ/орел, Запоріжжя/ростов-на-дону/краснодар/новоросійськ. Впевнений, тільки питанням часу і бажання партнерів є збільшення виробництва дальнобійної зброї. Якщо чахлик до середини зими не побачить сенсу в чесних умовах виходу з війни, він побачить масову міграцію з великих міст (я поки що слабо вірю в революції) та зупинення цілих галузей промисловості. Звичайно, ми менше, але ми з партнерами, які економічно набагато сильніше, і кожен дрон над Копенгагеном чи Осло збільшує рівень розуміння, що єдиний вихід для Європи – максимальне оснащення ЗСУ. Страусині методи 2023 року, коли чахлику берегли обличчя, мені здається, закінчилися двома речами – перемогою Мерца над Альтернативою для Німеччини і розумінням можливої прірви і арештом Джорджеску в Румунії. Демократія повільно рухається і швидко діє, коли немає альтернативи.
Життя.
Нас все менше. І сьогодні в лавах ЗСУ багато іноземців. Їх має бути все більше. Не тільки тому, що мають гинути не тільки українці, а в тому, що ми маємо звикати, що в майбутній мирній технологічній Україні буде багато іноземців. Важливо вже зараз привчати світ, що ми – такі, як вони. Ми не вирішимо демографічних проблем за рахунок індусів, сірійців та навіть за рахунок узбеків та грузинів. Ми маємо чекати експатів з країн з, в першу чергу, тих, хто має однакове з нами геополітичне бачення – Європи, Латинської Америки.
Життя. Завтрашня Україна- це країна, яка поважає і не боїться колишніх військових. Програми психологічної реабілітації та працевлаштування ветеранів мають працювати вже зараз. Ми повинні зберегти життя і достойний рівень життя кожному з захисників. Давайте згадаємо жахливе приховування ветеранів з травмами в срср. Давайте згадаємо про десятки тисяч самогубств ветеранів Вьєтнамської війни в США. Життя ветеранів – це обовʼязок суспільства за захист.
Москва чекає на таку карту.