Сьогодні у “Львівських круасанах” в нашому ТРЦ за одним зі столиків – їх там усього чотири чи п’ять – пані з божевільною “хімією” ще радянської закрутки говорила по телефону.
– Аллочька, – казала вона, – Свєточка виєхала із Данецка. Да, получілось в Пітєр. Умніца проста.
Пані не брала ні каву, ні круасан “По-львівськи” чи, не дай Боже, “По-галицьки”.
Просто сіла за столик на чотирьох, щоб поговорити по телефону.
В обідню “годину-пік”, коли кожне вільне місце – на вагу золота.
– Вайна – ето еґаізм, – казала вона, міцно притискаючи до грудей сумочку і фірмовий пакет з Jysk, як останню реліквію тамплієрів. – Всє, абсолютна всє, на нєй зарабативают.
Я? Нєт, канєшна, дараґая. Всьо, о чьом я мєчтаю, ета вернуться в наш Данецк.
… Да шо ти, Аллочька, мнє всьо равно, рускій он будєт ілі украінскій, я више етаґо…
– Здєсь всьо занято, – кинула вона жінці з круасаном і кавою на підносі, яка шукала вільне місце пообідати.
-Ета я нє тєбє, Аллочька, солнишка. Проста ходют тут всякіє, мєшают…