Каплиця вітру : роман / Самар Язбек ; пер. з араб. С. Рибалкіна. — Київ : Ніка-Центр, 2025. — 136 с.
ISBN 978-966-521-231-7

«Каплиця вітру» — проникливий роман про молодого сирійця, чиє життя трагічно змінюється через війну. Авторка майстерно поєднує гуманістичний посил із елементами магічного реалізму. Читач зустрічає пораненого Алі на горі біля самотнього дуба після помилкового авіаудару сирійських урядових сил по власних позиціях. Балансуючи між життям і смертю, юнак повертається думками до свого дитинства і юності в гірському селі, до свого «гніздечка» на даху, сплетеного з гілок дерева, до свого особливого зв’язку з деревами та природою. У вражаючих епізодах твору постає життя звичайних сирійців, чиї сім’ї змушені втрачати своїх дітей як «мучеників» війни. Особливу роль у романі відіграє образ ексцентричної жінки Хамейрони, яка навчила Алі розуміти мову дерев і через відчуття сприймати життєву мудрість поза межами людського насильства.
Роман Самар Язбек — це потужна антивоєнна притча, яка показує безглуздість та нещадність збройних конфліктів через долю однієї людини. Авторка не просто зображує фізичні страждання, а досліджує психологічні рани, завдані війною, коли людина стає заручником безжальної системи, в якій «батьківщина» і «держава» перетворюються на гасла, котрими виправдовують насильство.
«Каплиця вітру» запам’ятовується своєю ліричною красою та філософською глибиною, досліджуючи універсальні теми людяності, гідності та прагнення до свободи в найтемніші часи.

Maqam al rih © Samar Yazbek, 2021
First published in Arabic by Manshurat al Mutawassit, Milan.
Published by arrangement with RAYA Agency
© С. Рибалкін, переклад, 2025
© Видавництво «Ніка-Центр», 2025

1

Маленький листочок. Один лише маленький листочок, і його сплутані вії заважають йому роздивитися навколо, побачити білий світ під полуденним сонцем!
Просто листочок, нічого більше! Дольчастий і зелений, він стає завісою на його очах, коли він повільно і важко рухає повіками. Листок торкається його довгих вій, що злиплися від глини й чорнозему. Листочок заважає йому чітко бачити, дрібні цяточки бруду змішалися зі сльозами, дряпаючи й обпікаючи очі. Спробувавши ще раз поворухнути повіками, аби позбавитися перешкоди, він зрештою досяг того, що листочок іще міцніше прикрив його ліве око. Отой листочок з дерева — цілий світ. Ані звуку, ані запаху. Другого свого ока він не відчуває. Чи він усе ще живий? Мабуть!
А чи є у нього тіло? Якщо так, то де ж воно? Його відчуття власної присутності у цьому світі не виходить за межі вузької зони тьмяного світла, закритого чорними лініями. Неважливо, чи це його вії чи кошмари, оскільки темрява от-от знову має його накрити повністю. Він немов повільно падає в глибоке, невідоме місце — туди, де не діють сили гравітації: він відчуває, як хилиться голова — можливо, падає у власну могилу й усе це — його похорон? Та це взагалі його голова чи ні?
Листочок зісковзнув з ока, і він зміг трохи краще роздивитися навколо — немов бачив себе зі сторони, і цим відстороненим поглядом спостерігав за власними очима, що ширяли повітрям, і тілом, яке падало дедалі глибше у прірву. Його тіло неначе перебувало у труні, якої він не здатний розгледіти, та він точно знав, що це саме його тіло. Прірва та була недостатньо глибокою, аби викликати страх, та її цілком вистачило б на те, щоб розчинитись у чорноземі. Так, аби зрештою залишилося саме тільки око.
Над ямою роїлися примарні людські силуети! А він тим часом переживав полегшення від почуття гойдання над безоднею: з насолодою розглядав у шарах ґрунту білі розгалужені корінці трав — і тендітні, і товсті, і цілі, і подрібнені ударами лопати. Він відчував, як пахне земля, запах коріння нагадував йому аромати світанку. Він розглядав також кількох рожевих дощових черв’яків — вони немов повзали по краю його власної труни. Він добре відчував їхній м’який дотик, коли хробаки торкалися його пальців. Коли й де все це відбувається? Коли він примудрився зібрати оці черви, вишикувати їх серед каменів і влаштувати між ними перегони? Йому це невідомо! Та відчуття танцюючих хробаків, що акомпанували йому в його падінні, чомусь приносило йому спокій.
Заспокоївшись, стало трохи зрозуміліше. Вочевидь це мав бути цвинтар поблизу каплички, а над ним — його улюблене гігантське дерево. Тож він іще тут — де? Де оце «тут»? Ясно одне: це саме він, а не хтось інший, відділений від його власного існування. Сам він асоціював себе з єдиним оком, яким міг споглядати світ.
Він бачить, як жінки збираються позаду чоловіків на кладовищі — голови покриті білими хустками. Бачить серед них свою матір — жінку, яка скинула з голови біле покривало й проштовхується вперед крізь лави чоловіків, галасуючи. Звідки він знав, що це його мати? Цього не пояснити. Та, зрештою, виходить, що в нього є сім’я!
Проте він нічого не відчуває — облітає поглядом юрбу, наче птах, та він — не птах. Лише одне його око — навіть не обидва! — може бачити форми у трьох вимірах.
Він — це око, що пролітає над сільським цвинтарем. Це його рідне село, він спостерігає за всім неначе як збоку: як тіло опускають у яму, як бідкаються й голосять жінки.
Упізнає свою мати — за її нервовою манерою рухатися. Звідусіль лунають звуки жалоби, голосіння, плачу, зойки й лемент. Дуже знайомий шум, що зазвичай супроводжує поховання. Та щось у цій сцені не так. Таке враження, ніби він переглядав спогади з власного минулого. Це справді був похорон — та не його. Ага. Ось він побачив свого батька і свою овдовілу вагітну сестру. Видіння туманне як марево — він оглядає сцену своїм єдиним оком зверху і на землю спуститися не може. Та його погляду вдалося трохи знизитися — він хотів розібратися: чий це був похорон — його чи рідного брата?
Йому не вдалося поворухнутись і визначити, хто лежав у могилі, оскільки його тіло було неначе прив’язане невидимими мотузками, що простягалися ген-ген у небо, а на землі стояла юрба людей — всі кудись рухалися, ворушили губами, та він не міг нічого розчути. Йому хотілося кричати, сказати, що це він — ось, тут — і що він не мертвий; він не хоче помирати, і це так дико — спускатися заживо у могилу… Та його ніхто не слухав.
Він знає тільки, що це — похорон, та дотепер не вдалося розрізнити: чи це його поховання чи брата — повторював він про себе сердито. Він озирнувся навколо й побачив іще й іще частини людських тіл, прив’язані невидимими мотузками, що тягнулися в небо. Цих рештків він надивився в ямі чимало — здавалося, їх було так багато, що з них можна гори собі уявляти — ті, що виходили на море. Він на мить задихнувся й отямився. Як це так буває, що око може задихнутися?
Він — самісіньке тільки око, що спостерігає за тією ямою. Нарешті він спромігся розчути спів своєї мами.
Так, це її голос! Його мати бува співає, а час від часу різко стогне; він бачив, як вона кричала, він знав, що мати кликала його на ім’я, утім, не міг його розчути!
Голос зникав, коли вона кликала його. Мати дивилась у небо, вона знала, що він бачить її. Голос мами ставав сильніше — вона все ще кликала його. Виходить, що вінтаки помер, а зараз він спостерігає за своєю душею, що відлетіла з тіла у небеса. Він захотів за своєю звичкою посвистіти дроздом — він бачив навколишній світ ясно: червоний, білий, чорний; посередині — дві зірки. Якого кольору? Не знати!
Згодом він побачив, як руки його матері стискають труну, зривають з неї прапор потрісканими пальцями — його свідомість, немов гігантський екран, фокусується на цих грубих, виснажених роботою пальцях, що впивались у дерево, самі стаючи, як ті цвяхи, частиною труни. Потім зникли і звуки, і кольори, й образ матері.
Та він зрозумів, що не мертвий, бо мав пам’ять і віру. Він знову поволі поворухнув повіками й побачив той листочок. Похорон був братовий. Й опускали в домовину його брата, а не його самого. Він розплющив друге око, листочок захитався та зісковзнув із його обличчя додолу. Стало краще видно білий світ. Значить, його голова ціла, але свого тіла він все ще не відчуває — воно занурене й поховане під купою листя з великого дерева й сусідніх дерев. Він спромігся трохи поворушити головою й побачив те дерево!
Це вже не сон і не кошмар, і це дерево не настільки далеко, щоб бути ілюзією. Він спробував розплющити очі на повну, і в них потрапило денне світло. Він живий.
А те, що йому привиділося, — це було колись раніше, не знати точно, коли саме, але кінець-кінцем він — тут! Над ним — небо, його тіло присипане жовтим, сірим і перегнилим листям, і єдиний свіжий зелений листочок з’їхав з його лівого ока. Ані звуку. Повна тиша. Коли зрозумів, що йому несила поворухнутися, він спромігся відчути обидві свої руки — вони здавалися цілими. Пахло горілим. Трохи пововтузившись, він зміг розплющити й друге око. Воно також бачило. Та він усе ще не міг позбавитися відчуття, ніби його власне тіло належало якійсь іншій людині — загадковій істоті, що дивилася на нього з неба, на оцю купу листя та гілок, з якої стирчать два отвори для очей на обличчі, замазаному багнюкою та кров’ю. Лише білки його очей натякають на те, що в безлюдному просторі біля вершини гори лежить людське тіло, а на самій вершині росте величезне дерево.
До тієї миті він не знав, що похований під листям, чорноземом і гіллям. Він міг лише усвідомити, що дихав, мав очі й руки — відчув своє серцебиття, глибоко зітхнувши. Від цього позіхання йому заболіло в грудній клітці — аж кістки заворушилися, він знову почув тріск.
Він все ще був тут — на землі, але не мав змоги відчувати свої ноги — на їхньому місці палав вогненний спис, що врізався йому у спину. Може, там припорошило снігом чи чимось іншим холодним і липким — він не знає, що це таке, і не може підвестися, аби оглянути своє тіло.
Все що йому залишається — вірити, що він живий. Бентежила його наявність дерева. Це могло бути дерево біля сільської каплиці чи дерево, що росло поблизу їхньої хати! Тоді виходить, що це він — той, кого поклали у домовину, у мареннях ніяк не дійти певності, незважаючи на пам’ять про похорон брата. Це точно було те саме дерево, яке він знав іще з дитинства. Провівши десь із годину, потіючи, намагаючись розібратися та спостерігаючи за рухом сонця, він також згадав дерево, що він на нього натрапив на лінії фронту. Опинившись перед його стовбуром, він дивився на нього немов зачарований, за своєю звичкою тримаючи гвинтівку, а поруч його товариші — такі самі солдати.
Він зібрався був поворушитися, аж як відчув, що провалюється в безодню сну. Знову спробував випростатися, та виявив, що не може. Його лякала тиша, крізь яку він чув удари власного серця — такі гучні, що, здавалося, от-от і проб’ють вони слухові перетинки. Звідки взялася ця тиша? Де шум від дерев і щебетання пташок? Кожне дерево повинне мати власний звук, що поєднується зі звуком пташок, які живуть на ньому — хто йому таке говорив? Праворуч від дерева він побачив густий дим, повернув погляд наліво і примітив вогонь. Щось горіло, відгонило курявою.
Він заплющив очі. Вже настав самісінький полудень, та його спека трохи пом’якшувалася гірським повітрям. Краплі поту рясно стікали з його чола, змочували повіки і пекли очі, заважали йому придивитися довше, ніж на кілька хвилин. Вирішив глибоко вдихнути, аби відчути м’язи живота і бодай так змусити себе рухатися. Під час глибоких вдихів його огруддя здіймалося, а разом із ним — купа листя, яким він був занесений. Він нарешті зміг трохи поворушитися, наче як перевернувся на інший бік. Та раптом знову відчув, як падає у прірву, край якої був недалеко — ось тут, поруч. Та йому було байдуже — його штовхала якась сила зсередини. Він іще кілька разів незграбно прововтузився, аж поки не зміг розташуватись обличчям якраз у бік дерева.
Листя й гілки зсипалися з його грудей; раптом він відчув пекучий біль, який несподівано наповнив його надією — виглядало так, що усі частини його тіла цілі, бо почуття болю йшло від його голови й розливалося тілом, доходячи до пальців на стопі. Усе тіло боліло, і, як вбачалося, це було добре. Він знову повернув голову, вдивляючись у дерево, аж як почув шелест і потріскування старого сухого гілля. Потім знову настала тиша, і він побачив марення, у якому чув хрипкий голос своєї матері, яка кликала його: «Алі, синку!» І у цю мить він збагнув, зрозумів дуже добре: той маленький листочок, він був із дуба!