Тисовська Н.
Справа про експропріацію : Роман / Наталя Тисовська. — К. : Нора-Друк, 2025. — 288 с. Серія Морок.

ISBN 978-966-688-166-6 (палітурка)
ISBN 978-966-688-167-3 (epub)

Розшукове бюро Ореста Лінинського
Книга 2

© Наталя Тисовська, текст, 2025
© «Нора-Друк», 2025

Замовити книжку

Старий Самбір, Австро-Угорщина, липень 1906 року. Літні вакації тільки починаються, а студент Орко Лінинський уже встиг стати свідком підозрілого самогубства. У Львові, в готелі «Дрезденському», невідомий юнак відібрав собі життя з пістолета. Орко, може, й постарався б забути це страшне видовище, але, повернувшись додому, він несподівано довідується, що самогубця теж родом зі Старого Самбора, а у львівському готелі навіщось оселився під вигаданим прізвищем.
А коли вже у Старосамбірському повіті починають коїтися загадкові злочини, Орко дедалі частіше замислюється, чи не було самогубство насправді вбивством і чи не поклало воно початок заплутаній справі, ниточки якої, можливо, тягнуться аж у царат.
Ретродетектив «Справа про експропріацію», який відтворює мовні й культурні особливості підавстрійської України початку ХХ століття, пропонує читачам поринути в неповторну атмосферу галицької провінції.

Розділ перший

Кулька в груди

Стоячи у хвості довжелезної черги, Орест Лінинський обмахувався модним картатим кашкетом і мружився на палюче пообіднє сонце. Після тривалої сльоти прийшла нарешті ясна погода — і як прийшла! Липнева спека причавлювала до землі, а Орко заради сьогоднішньої визначної події вдягнув білу блюзку й великий мотильковатий крават. У Галичину-бо завітав славнозвісний американський цирк Буфало Білла!
Піддавшись на загальний ажіотаж («Тільки чотири дні! Дві вистави на день на гіподромі, дощ чи ясно. Початок о другій пополудні й о восьмій вечора»), він умовив тата з мамою приїхати до Львова разом з молодшими дітьми — сімнадцятирічною Дорою і одинадцятирічним Михаськом, щоб сходити на розреклямовану виставу. Орко саме закінчив літній семестр у Францишканському університеті, тож завтра разом з родиною повернеться додому на вакації, але перед від’їздом у сонне провінційне Старе Місто слід набратися незабутніх вражень.
І тепер тато з мамою, Дорою і Михаськом чекали на нього в тіні розложистої липи, а Орко смажився на сонці в черзі у касу.
Попереду почувся якийсь розрух. Орко витягнув шию, понад головами намагаючись розгледіти, що ж відбувається на початку черги. Зросту він був чималого, тому, відступивши трохи вбік, зміг роздивитися поважного пана, який сварився з касієром, обурено трусячи п’ятьма фіолетовими десятикороновими банкнотами.
— Ложа! — кричав пан. — Ложа на шість місць — сорок вісім корон! Я вам дав сто. І скільки ви мені даєте решти? П’ятдесят корон? А де ще дві, питаю я вас? Де ще дві?
Такими криками Орко, парячись у черзі, розважався вже втретє. Касієр американського цирку був на диво неуважний і раз у раз помилявся, відлічуючи решту. Цікаво тільки, чому касієри завжди помиляються на свою користь. Квитки на виставу недешеві: місця до стояння — по дві корони, до сидіння — по чотири. В ложі — по вісім, але про це взагалі не йдеться. Орко й так витримав суперечку з Дорою, яка пропонувала купити квитки по дві корони, а не по чотири, й на зекономлені гроші подивитися кілька додаткових вистав «для бідноти», за які правили всього по п’ятдесят сотиків, а ввечері ще сходити на вар’єте. Ах, це солодке заборонене слово «вар’єте»! Це додаткове дійство понад основну програму, яке в газетах поквапилися затаврувати як «банальне»! «Вар’єте? — зробила великі очі мама. — Сімнайцятирічна дівчина?» На цім суперечка закінчилася, й Орко пішов купувати місця до сидіння.
Наприкінці липня 1906 року, на двадцять сьомому місяці свого турне, «Дикий Захід Буфало Білла» нарешті дістався і Львова. Цьому передувала справдешня американська реклямна кампанія, нечувана для Галичини: за два місяці агенти полковника Коді (а так-бо насправді звали знакомитого ковбоя) об’їздили весь край і по всіх містечках і навіть селах здоровезними афішами заманювали народ на вистави американського цирку. Комісаріят львівської поліції, передбачаючи великий тлум, видав надзвичайні вказівки. Та хіба могло це зупинити кримінальників Львова? В ніч на неділю, ближче до ранку, один з членів трупи переходив вулицю святого Станіслава в супроводі двох кельнерів. На розі на трійцю напав невідомець, завдав ковбоєві на ім’я Томаш Ранніх кілька ударів ножем і втік. Поліція швидко вийшла на слід нападника: ним виявився муляр із Замарстинова, якого одразу запроторили у в’язницю, але на цьому справа не скінчилася. Вранці поліція арештувала ще двох його замарстинівських поплічників.
Поки Орко купував квитки, мама з Дорою і Михаськом роздивлялися велику афішу з бородатим дядьком у крислатому капелюсі, а тато чекав, утупивши носа в учорашній «Кур’єр львівський».
— «Z Czerniowiec donosi tamtejszy „Tagblat“, — прочитав тато вголос, коли повернувся Орко, — „Usposobienie publiczności było naturalną reakcją po wygórowanych oczekiwaniach. Uzasadnione są skargi na zbyt wysokie ceny miejsc przy tak masowem zgromadzeniu się publiczności i na to, że przedstawienia są podzielone i że żądają jeszcze za niektóre produkcje osobnej dopłaty“»[1].
Тато згорнув газету й підвів голову.
— То як? Заходимо?
— Заходимо!
З самого ранку відбувалося справжнє паломництво публіки на львівський гіподром, що за стрийською рогачкою. На ці чотири дні він перетворився на велику сцену, оточену кількома велетенськими наметами. Найбільший з них виявився польовою кухнею, де в сотні казанів з ранку до ночі щось варили й парили, щоб нагодувати вісімсот членів трупи — від найдрібніших клерків і бухгалтерів до віртуозного стрільця Джонні Бейкера і молодого штудерного менеджера Фредді Гатчинсона. Були намети, які правили за стайні, були намети, де розмістилися індіяни сіу, девлінські піхотинці-зуави, китайські боксери, арабська трупа, був намет, де виступала найсміливіша леді на світі — заклинателька змій, а головне — було оте головне шатро, яке так вабило всіх штивних галичан: заказане «вар’єте». По обіді зібралося на гіподромі стільки люду, скільки не буває і на святоянському ярмарку.
Вистава почалася рівно о другій з кінної ходи, під час якої ковбої виконували найрізноманітніші трюки: жбурляли ласо, приборкували необ’їжджених мустангів, влаштовували кінні перегони. Були серед них і «відважні вершники», на честь яких навіть прозвали добровольчий кавалерійський полк Теодора Рузвельта. Джонні Бейкер на своїй Доллі, що мала прізвисько Усміхнена Кобила, стріляв як бог; Лі Мартін, справдешній ковбой, про якого років десять тому навіть зняли коротеньку кінострічку на тридцять дві секунди, намагався всидіти на спині брикливого бахмата, і публіка просто шаленіла.
Незадоволений був тільки панок, що сидів попереду Лінинських і ненастанно нарікав, бурмочучи начебто собі під ніс, але так, що його добре чули навіть у загальному гаморі.
— Хіба це мустанг? — ремствував він. — Та цих «мустангів» нашкребли під час турне по наших галицьких містах і селах!
Після кінної ходи прийшла черга «полювання на бізона». Ковбої під орудою самого полковника Коді виїхали на пляц і почали заганяти бізона. Відділивши одного від череди, вони довго кружляли навколо нього, поки не вимучили, а потім ковбой управно накинув йому на роги ласо. Глядачі горлали та плескали в долоні, Михасько не міг усидіти на місці й підстрибував у такт кінському клусу. Але панкові, що сидів попереду, й тут усе недогода.
— Хто так жбурляє ласо? — риторично допитувався він. — Та вони цього бізона вполювали тільки тому, що він ручний! Дев’ятдесятого року, якщо волієте знати, полковник Коді під час турне пристав на змагання з італійськими бутері[2]. Ковбої Буфало Білла кинули виклик дев’ятьом бутері на чолі з Августо Імперіялі. І ганебно програли! Бутері перемогли завиграшки! Августо став місцевим героєм, на його честь навіть вулицю назвали в його рідному містечку…
В цей час почалося нове дійство під назвою «Останній бій Кастера» — відтворення битви з індіянами. Орко читав у газеті передісторію цієї вистави. Під час війни за Чорні Пагорби в Небрасці полковник Мерит отримав наказ перехопити шаєнів, які вирушили на з’єднання з повсталими індіянами Сидячого Бізона, й силоміць завернути їх назад. Вирішальною для цієї операції стала перестрілка Буфало Білла з вождем шаєнів — Жовтою Рукою. Коді з вінчестера застрелив Жовту Руку, а відтак ножем зняв з нього скальп. Згодом ця сутичка отримала назву «Першого скальпа за Кастера».
Барвисто вдягнені індіяни, в пір’ї з ніг до голови, з’явилися на пляцу, а їм навперейми кинулися американські солдати під командуванням генерала Кастера. Генерала грав «король ковбоїв» Бак Тейлор, проте за сюжетом увесь його загін загинув у нерівному бою з індіянами. Буфало Білл з’явився на підмогу запізно, проте помстився за генерала Кастера, вбивши Жовту Руку та знявши з нього скальп. Публіка вибухнула кровожерливим улюлюканням, одначе буркотун-панок і тут залишився невдоволений.
— Хіба це індіяни? — дуже навіть розбірливо бубонів він. — Та це набрід з албанців і черкесів, ба навіть є серед них і східногалицькі батяри…
Фурор викликала сценка, в якій грабіжники нападають на поїзд. На арену виїхали два дерев’яні вагони, які тягнув автомобіль. На цей імпровізований поїзд наскочили озброєні бандити, відчепили поштовий вагон, підірвали динамітом двері, потім так само підірвали скриню, а по-англійському — сейф. Далі вони кинулися грабувати пасажирів. Але в цей час наспів Буфало Білл з поліційним загоном і всіх урятував. Зважаючи на те, що напади на поїзди на теренах сусіднього царату перетворилися на справжню пошесть, яка загрожувала перекинутися й на цісарську Австрію, глядачі взяли цю виставу дуже близько до серця.

Сонце палило немилосердно, панянки ховалися від нього під капелюшками й парасольками, старші пані й пани обтирали спітнілі чола носовичками, і тільки хлопчаки і парубки не звертали на нього уваги, цілковито поглинуті яскравим видовищем.
Стрілецькі змагання, перегони між пішим індіянином і оджибвейським поні, між вершником і циклістом на ровері, між затягнутими у шкіру суворими вершницями, виступ терських козаків, індіянські танці… Орко й незчувся, як велика вистава добігла кінця. У грандіозному фіналі під назвою «Напад на підпалену хатину» індіяни атакували хижу американського піонера, але її, охоплену вогнем, мужньо й видовищно відбили ковбої і мексиканці на чолі з Буфало Біллом. Поважна публіка підскочила з місць, трупу проводжали нестримними оплесками. Що діялося на місцях до стояння, серед бойків, які зійшлися з навколишніх сіл і віднесли на заморський цирк, може, й останні дві корони, взагалі не описати.
— Знов за рибу гроші, — все одно не припиняв свого буркотіння панок, іноді обертаючи квасне обличчя ліворуч і праворуч: перевіряв, як добре його чують сусіди. — Чи я не бачив тих американських конюхів? Чи мені наших конюхів бракує?
Коли головна частина завершилася, публіка почала розповзатися по наметах, де за окрему плату можна було подивитися додаткові виступи. Юрма вирувала, й у ній львівські злодії почувалися, мов щука в річці. Поки вся увага була прикута до «американських конюхів», як висловився прикрий панок, у пана Зиґмунта Буковського, злочівського цукорника, з кишені маринарки витягнули срібний портсигар з монограмою «І. В.». У Рубіна Кроха пропав з каблучки діамант вартістю шістсот корон — чи то згубився, чи то спритні пальчики поцупили. У пані Антонії Гановської, кравчині, з кишені сукні вкрали пулярус із грішми. І це ще не почалася вечірня вистава!
— То ми куди? — з надією запитав Михасько, жадібними очима роздивляючись розмаїті намети. — На японських самураїв — героїв Порт-Артура й Мукдена? Чи на заклинательку змій? А може, на слонів-танцівників?
— На слонів-танцівників ми не підемо, — рішуче відтяла мама, — бо це знущання з тварин. Я на тего сердешного бізона не могла си дивити. Пропоную піти на народні забави арабів — подейкують, вони дивоглядні штуки виробляють.
— І дорогою купити льодів, — докинула Дора.
— І дорогою купити льодів, — підтримав її тато.
«Народні забави» виявилися акробатичними вправами, і справді непересічними. Коли Лінинські, відчуваючи втому й легке запаморочення після карколомних польотів смаглявих гімнастів, вийшли з гіподрому, день уже котився до вечора. Від льодів лишився тільки приємний спомин, а в животі буркотіло.
— Може, посидимо «Під грушкою»? — запропонував Орко.
— Під грушкою? — здивувався Михасько.
— Це ресторація Яна Людвіга, — з виглядом знудженого сибарита пояснив двадцятирічний брат, який і сам у тій ресторації ще не бував.
— Ні, — твердо сказала мама, — жадних ресторацій. Ми підемо в цукорню. Працює ще цукорня Соботницького на Краківській?
Орко знизав плечима.
— То ходім поглянемо! Які мигдалеві тістечка там подавали! — замріяно протягнула мама. — А який бішкоптовий торт зі сметанковим кремом, политий кавовою шклицею!
Щоб винайняти парокінну дорожку до середмістя, довелося довгенько почекати біля стрийської рогачки: і дорожкарі, і коні вже другий день валилися з ніг, намагаючись обслужити такий наплив публіки. Про автомобільну дорожку можна було і не мріяти: за них чинилися правдиві бійки. Колись до парку Кілінського ходив електричний трамвай: 1894 року, готуючись до бучного відкриття Галицької виставки крайової, місто проклало сюди тимчасову колію. У листопаді, після виставки, колію розібрали, рейки і шпали використали для будівництва трамвайних ліній на Личакові, а сюди знову повернулося старосвітське життя.
Заїхавши в середмістя, Лінинські вирішили відпустити дорожкаря, а до Краківської пройтися пішки. На львівському бруці колеса немилосердно гуркотіли, а запопасти дорожку з гумовими рафами не пощастило. Прогулявшись Гетьманськими валами, помилувалися на Міський театр, а потім звернули на Скарбківську. На розі Скарбківської і Краківської височіла новенька Преображенська церква, освячена допіру у квітні митрополитом Галицьким Андреєм Шептицьким. Вона виросла на залишках мурів кляштору й костелу оо. тринітаріїв, так само як і Народній дім.
Та коли Лінинські звернули на Краківську, перед ними постало зовсім не високодуховне видовище. Назустріч їм шпацирував майже правдивий індіянин, наче щойно з цирку Буфало Білла: обличчя розмальоване червоними зиґзаґами, сам одягнений у бронзово-біло-червоний шляфрок, у нечесаній чуприні стирчить різнобарвне пір’я. Перехожі зупинялися повитріщатися на нього, навколо вже зібрався чималенький натовп. Раптом якийсь пан, що йому з кишені камізельки смикнули срібний дзиґарик, заверещав на всю вулицю:
— Поліція! Поліція! Ґвалт! Рабують!
Ну звісна річ: у тлумі вже спритно орудували кишенькові злодії. За хвильку з Краківської площі наспів черговий поліцай, метким оком оглянув картину й, засюрчавши у свиставку, підскочив до «індіянина».
— Ти! Підеш зі мнов до арешту!
Далі він обернувся й чіпким оком вихопив з тлуму двох батярів, які реготали дужче за інших. Поліцай одразу взяв під арешт і їх.

[1] З Чернівців повідомляє тамтешній «Таґблят»: «Розчарування глядачів стало природною реакцією після великих очікувань. Цілком виправдані скарги на завищені ціни на місця за такої великої кількості глядачів і на те, що вистави поділені й за деякі з них вимагають окрему доплату» (польськ.).

[2] Від італ. buttero — чередник, аналог американського ковбоя.

Замовити книжку