Атталі Ж.
Історії про море / Жак Атталі ; пер. з фр. Марина Марченко. – Київ : Ніка-Центр, 2022. – 212 с., 8 с. кольор. вкл. — (Серія «VIAE HUMANAE»; вип. 12). ISBN 978-966-521-775-6

Jacques Attali
HISTOIRES DE LA MER

Море – колиска всього живого. З моря ми вийшли, і, цілком імовірно, у морі добігне кінця існування нашого виду. Море здається нам незмінним і вічним. Але насправді воно мінливе й парадоксальне – лагідне й водночас жорстоке, щедре й подеколи скупе, гостинне й дуже небезпечне…

Прихильник глобальної історії, ерудит та інтелектуал, радник президентів і всесвітньо відомий письменник Жак Атталі розповідає історію моря від моря, а не від континенту, охоплюючи своїм поглядом увесь Світовий океан. Саме тут упродовж тисячоліть розгортається захоплююча драма народження й занепаду великих цивілізацій. Саме морем тисячоліттями циркулювали не лише товари, а й передові ідеї. Саме тут вирує дух свободи. Завдяки контролю над океанами імперії сягали найамбітніших вершин, а втративши контроль над морями, швидко занепадали. Усі війни, у тому числі обидві мирові, відбувалися на суходолі, але починалися через прагнення панувати на морі. Майбутній перерозподіл світу, геополітичні несподіванки, поява нових потужних наддержав – ось що готує нам море.

Автор стурбований сьогоднішньою долею морів і океанів, і його прогнози на майбутнє зовсім не оптимістичні. Він наводить низку практичних порад, до яких людству варто прислухатись у разі, якщо воно воліє вижити.

Жак Атталі (нар. 1943) – французький економіст, банкір, письменник і політичний діяч.Народився і виріс в Алжирі, а у1956-му, через два роки після початку Алжирської війни, перебрався з родиною до Парижа. Разом зі своїм братом-близнюком Бернаром Жак навчався в ліцеї Жансон-де-Сайї. 1963 року закінчив Політехнічну школу, отримав диплом Інституту політичних досліджень, а пізніше закінчив французьку Національну школу адміністрації. Набув особливої популярності у 1981 році завдяки високому становищу в апараті Президента Франції Франсуа Міттерана. У квітні 1991 року став першим главою Європейського банку реконструкції та розвитку. Є членом Більдерберзького клубу, який складається приблизно із 130 членів, це переважновпливові люди в сфері політики, бізнесу та банківської справи, а також голови провідних західних ЗМІ. Автор понад десяти книжок найрізноманітнішої тематики. Прихильник глобальної історії.
У 2012 році запропонував перенести прах Дені Дідро до Пантеону.

Є три типи людей: живі, мертві й ті, хто в морі.
Аристотель
Завоювання морів на веслах і вітрилах

(Від І до XVIII століття нашої ери)

Хто контролює море, контролює торгівлю. Хто контролює торгівлю, командує світом.
Сер Волтер Релі, 1595
Відколи починається наша ера ще цілих вісімнадцять століть люди все ще плавають морями, як і 60 тисяч років тому, завдяки енергії м’язів і вітру, на веслах і вітрилах.
Протягом століть – хоч історики часто розповідають інакше й більшої ваги надають ілюзорним осілим державам, зокрема Франції, – реальна влада: економічна, політична, соціальна й культурна, досі належить переважно тим, хто контролює море і порти. І великі імперії завжди занепадають тоді, коли втрачають цей контроль. Усі війни, всю геополітику треба також тлумачити саме так, а не через протистояння осілих імперій чи рухи піхоти й кавалерії по долинах і згір’ях, як надто часто це роблять.
І саме на морі або для того, щоб плавати по ньому, робиться більшість інновацій, які перевертають згодом людські суспільства, навіть суцільно аграрні. Саме по морю відбувається головний обмін ідеями й товарами, саме тут формується конкуренція й розділення праці. А військовий флот захищає торговий.
Протягом усіх цих століть панівні нації все ще зосереджені довкола Китайського моря, Середземного моря і Перської затоки. Пізніше, коли з’являються надійніші й більші судна, які менше покладаються на енергію вітру, шальки влади поступово схилятимуться на другий бік Атлантики.

Проти ісламу й Візантії дві нові морські сили: Венеція та Генуя
У X столітті суворість життя у Венеціанській лагуні спонукає купців цього міста, заснованого у VII столітті до н. е., до створення факторій у різних портах Західного Середземномор’я, зокрема на узбережжі Далмації. На це їм знадобиться понад два століття [24].
Починаючи з XII століття дожі створюють майстерні для будівництва власних кораблів. Виникають також фінансові інституції, біржі, торгові доми, банки й страхові компанії.
Венеція поступово бере під контроль важливу частину торгівлі у Західному Середземномор’ї й стає місцем обміну товарів із континенту (з Франції та Священної Римської імперії) та з Візантії, халіфату й інших азійських держав [122].
У той же час інший порт, Генуя, у Західному Середземномор’ї, спираючись на внутрішню тосканську територію – зокрема, Флоренцію з її купцями, – налагоджує прямі контакти з Константинополем і Алеппо, щоб отримувати товари зі Сходу: золото, дорогоцінне каміння, спеції. Незабаром генуезькі купці вже торгують з Іспанією, Північною Африкою, Францією, Англією та Священною Римською імперією і ходять аж до Ісландії. Але Генуя не має бойових кораблів для захисту своїх торгових суден від піратів, тому вона змушена наймати приватні галери і завдяки їм бере контроль над Ліворно, Корсикою і Сардинією. Але справжньої влади на морі вона не має [9].
Інші середземноморські порти, зокрема Барселона, конкурують із Генуєю та Венецією й також торгують з Магрибом, Левантом, Єгиптом і Азією. Вони імпортують цукор, спеції, деревину, слонову кістку, перли й експортують фламандські тканини й французькі залізні товари. Жоден французький порт усерйоз не намагається суперничати з цими портами.

Хрестові походи й морські держави: перемога Венеції
Щоб усунути подалі бунтівну знать, наймогутніші континентальні суверени (імператор Священної Римської імперії та король Франції) дотримуються настанов папи і відряджають своїх елітних воїнів на відвоювання Святої землі. У мотивах, що ними керуються хрестоносці, перемішані віра, жадібність і честолюбство. У першому хрестовому поході, 1096 року, люди, коні й провіант рухалися суходолом від Франції до Близького Сходу. 1099 року хрестоносці засновують Єрусалимське королівство на противагу Фатімідам.
Генуя та Венеція добре усвідомлюють цей торговельний потенціал. Вони споруджують у цей період великі верфі для будівництва галер, вітрильні кораблі, щоб перевозити солдат і озброєння, і «службові» кораблі з боковими входами для перевезення коней. Вони пропонують їх хрестоносцям, і ті охоче їх орендують, адже морський перехід надійніший за наземний [24].
Їх також підтримує англо-фламандський флот і флот короля Норвегії. Релігійні ордени, як, наприклад, орден Тамплієрів, спеціально фрахтують кораблі для хрестових походів. Протягом літа 1110 року норвезький флот на чолі з королем Сігурдом І прибуває до Сирії. Король Єрусалимського королівства Балдуїн І звертається до нього по допомогу, щоб захопити порт Сідон, який досі лишається під контролем Фатімідів. Облога починається 19 жовтня і закінчується перемогою франків і норвежців.
Під час другого хрестового походу, що було здійснено 1146 року, європейські держави доручають перевезення хрестоносців генуезцям і венеціанцям. Для цього вони беруть чималі позики у генуезьких і венеційських банкірів, які, своєю чергою, перебирають контроль над торгівлею на Середземному морі.
1184 року Салахаддін, народжений в Іраку перший глава нової династії Аюбідів, правитель Єгипту з 1169-го і Сирії з 1174 року, розуміє, що все вирішується на морі. Він наймає моряків і піратів з Магрибу, щоб нападати на армії християн, які прибувають на підтримку нового Єрусалимського короля Ґі де Лузіняна.
1187 року Салахаддін відбирає Єрусалим у хрестоносців, які, схоже, втратили мотивацію. Після смерті Салахаддіна у 1193 році, після періоду нестабільності й перерозподілів, єдиним господарем імперії Аюбідів стає Аль Абдель. Він впевнений, що джихад треба зупинити і близько 1208 року зав’язує з Венеційською республікою мирні торгові стосунки.
Щоб убезпечити свої торгові кораблі, дож Венеції вимагає у керманичів хрестоносців, які дедалі більше перетворюються з місіонерів церкви на найманців, допомогти завоювати Задару (у нинішній Хорватії) взамін на кораблі для завоювання Єгипту Аюбідів і звільнення Єрусалима. Задар взято 1202-го, хрестоносці за допомогою венеціанців опиняються у Константинополі й 13 квітня 1204 року грабують місто, забувши, що мали на меті відвоювати Єрусалим, а не грабувати християнське царство.
У цей час кожен із великих портів на Середземному морі встановлює свої правила й залучає суддів для розв’язання конфліктів на морі. Зокрема, в 1266 році король Жак І створює у Барселоні, яка стала важливим середземноморським портом, корпус консулів, до обов’язків яких належало «управляти, нагороджувати й карати чи судити» всіх каталонських громадян, які живуть коштом барселонських судновласників у більшості великих морських містах Середземномор’я. Ці консули систематизують усі свої усні судові рішення. Вони зібрані в укладеному в Барселоні творі «Libre del Consolât de Mar» (Морське право). Цей «барселонський кодекс», перекладений всіма середземноморськими мовами, застосовувався в усьому регіоні й робиться головним правовим документом для всіх мореплавців християнського Середземномор’я до кінця XVII століття.

Генуя стає великим суперником Венеції
У цей час суперництво між Генуєю та Венецією максимально загострюється.
Спочатку Генуя 1284 року позбувається Пізи – своєї середземноморської суперниці. Це одна з перших великих морських баталій Середньовіччя, шедевр морської військової стратегії: при Мелорії, у водах Ліворно за контроль над Сардинією та Корсикою сходяться 200 кораблів.
Генуезці перед битвою розділяють свій флот на дві лінії: перша – з 58 галер і 8 panfili (східні легкі галери); друга – з 20 галер, розташованих так далеко за суднами першої лінії, що пізанці не могли відрізнити її від човнів для підвезення провіанту. Отож пізанці просуваються всі в ряд назустріч першій лінії генуезців, щоб кинутися на абордаж. Але друга лінія кораблів стала для них несподіванкою, і Генуя перемогла [26].
1296 року Генуя захопила пізанський порт, Порто Пізано, відрізавши Пізу від моря і поклавши край її торговій і політичній могутності.
Близько 1300 року генуезці роблять величезний прорив щодо своїх галер: вони винаходять sensille, які дозволяють мати трьох гребців на одній банці (переважно військовополонених), тоді як трирема мала три шереги гребців, але тільки одного гребця на весло. Тому генуезькі галери ходять швидше [24].
Тим часом Венеція перетворює свої кораблі на справжні машини війни. Встановлює на них артилерію, потім башти, щоб розширити радіус дії стрільців; а оскільки ці башти роблять корабель нестабільним, їх швидко замінюють на «замки», які виступали з-поза корми судна.
Озброївшись у такий спосіб, Венеція завойовує міста на півночі Тунісу й перемагає в багатьох морських битвах, зокрема, вояків Салахаддіна на Кіпрі.

Страх континентальних імперій перед морем: Велика чума
Щойно хрестові походи вперше почали викликати у французьких монархів і знаті цікавість до моря, 1346 року сталася трагедія, яка її руйнує, посилюючи страх континентальних можновладців перед морем.
Цього року монголи на тлі повного занепаду в Китаї після смерті Хубілая нападають на Кафу, генуезьку колонію у Криму. Напад відбито, але нападники передають інфекцію чуми на генуезькі кораблі, які, повернувшись додому, дуже швидко розносять хворобу по всіх портах Середземномор’я: Константинополь уражений 1347 року, того ж року Генуя, Піза, Венеція і Марсель [40]. Чума дістається Флоренції, відтак Авіньйону, де була тоді резиденція пап. Звідти прочани з надзвичайною швидкістю розносять хворобу всією континентальною Європою [40]: у грудні 1348 року епідемія досягає Кале. Загалом за шість років од чуми помирає від 25 до 45 мільйонів осіб, понад третина європейського населення. Це завдає величезної травми, яка яскраво відбивається у тогочасній літературі, зокрема у «Декамероні» [20] Боккаччо, створеному в 1350 році у Флоренції.
У 1353 року епідемія без бодай якоїсь видимої причини зупиняється, утім 1360-го деінде повертається.
Континентальні можновладці й королі, зокрема, французькі й Священної Римської імперії, побоюючись за своє життя, переміщують столиці на північ, подалі від вогнищ інфекції. Утім ця велика трагедія мала один неочікуваний позитивний наслідок: скорочення сільськогосподарських працівників дав поштовх технічному прогресові й модернізації аграрної галузі [9].
Середземноморські порти натомість не мають іншого способу, ніж приймати товари морем; але перед тим, як дозволити розвантаження, вони утримують кораблі на віддалі, щоб переконатись у відсутності зарази. Перший карантин призначений 1377 року в Дубровнику, що належав тоді Венеції. Перший постійний ізолятор відкритий у Венеції 1423 року. Те саме рішення втілили у Генуї 1467 року й Марселі 1526-го. У такий спосіб ці порти зупиняють епідемії й можуть знову відкритися до світу. І до того ж зберегти владу.