Автор: Хуліо КОРТАСАР [Julio Cortázar]
Мова оригіналу: іспанська
Перекладач: Галина ГРАБОВСЬКА
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:312
Формат: 84х108/32
Жанр: Есеї
Рік видання:2025
ISBN: 9786175530948

Берклі, Каліфорнія, осінь 1980 року. На піку своєї письменницької кар’єри і після багатьох відмов Хуліо Кортасар врешті погоджується прочитати двомісячний курс лекцій у Сполучених Штатах. Як і варто було сподіватися, ці лекції виявилися аж ніяк не дидактичними, то були радше розмови про літературу, про його власний досвід письменника. Тематика цих лекцій дуже багатогранна: аспекти фантастичного оповідання, музичність, гумор, еротизм та ігрове в літературі, фантазія і реалізм, соціальна література і мовні пастки. Кортасар, уже в тому віці, коли підводять підсумки, розповідає про свій шлях письменника й аналізує власну творчість: як з’явилися хронопи й такі неперевершені оповідання, як «Ніч горілиць» чи «Продовженість парків»; у чому суть роману «Гра в класи» та як він писався тощо. Той, хто прочитає скрупульозну і точну розшифровку тринадцяти годин магнітофонних записів, побачить, що Кортасар неписаний недалеко втік від Кортасара писаного: така сама майстерність, фантазія, начитаність та інтелектуальна чесніть.

Урок перший
Шляхи письменника

Хотів би відразу пояснити: те, що я насамперед говоритиму про оповідання і лише потім про романи, не означає, що я трактую чи оцінюю їх по-різному — я пишу й читаю оповідання та романи з однаковим завзяттям та ентузіазмом. Ви знаєте, що це дуже різні речі, і ми спробуємо уточнити деякі аспекти цієї різниці, але поговорити спершу про оповідання я запропонував через те, що як тема — і ми це побачимо вже нині — вони приступніші; оповідання легше вхопити, легше осягнути, ніж роман, із очевидних причин, на яких не варто зупинятися.

Ви мусите розуміти, що ці лекції я імпровізую незадовго перед вашим приходом сюди: я не систематичний, не є ані критиком, ні теоретиком, тож розв’язання робочих проблем шукаю в міру того, як вони переді мною постають. Я подумав, що для того, аби почати розмову про оповідання як жанр, а потім перейти до латиноамериканського оповідання і конкретно моїх оповідань, мабуть, було б доцільно коротко викласти те, що колись, дуже давно, в одній зі своїх лекцій я назвав «Шляхами письменника»; тобто розповісти, як я займаюся літературою впродовж… уже тридцяти, на жаль, років. Письменник не знає цих шляхів, поки їх долає — оскільки він, як усі ми, живе в теперішньому, — але з плином часу приходить день, коли раптом, опублікувавши багато книжок і зазнавши чимало критики, він уже має достатню перспективу і необхідний критичний простір, щоб побачити самого себе з деякою ясністю. Кілька років тому я поставив собі запитання: яким, урешті-решт, був мій шлях в літературі (слова «література» і «життя» для мене завжди означають одне й те саме, але в цьому випадку ми зосереджуємося на літературі). Можливо, нині було б варто стисло розповісти про цей шлях чи шляхи письменника, адже згодом ми побачимо, що вони показують певні константи, певні тенденції, які зараз значною мірою визначають серйозну латиноамериканську літературу нашої доби.

Прошу вас не лякатися трьох слів, які я використовуватиму далі, бо насправді щойно стає зрозумілим навіщо їх вживають, вони здаються дуже простими. Гадаю, що на своєму шляху письменника я пройшов три доволі чіткі етапи: перший із них я назвав би естетичним (це перше слово), другий — метафізичним, а третій, який триває й понині, я міг би назвати історичним. Із того, що я збираюся говорити далі про ці три періоди моєї письменницької праці, стане ясно, чому я використовую ці слова, які слугують для того, аби ми порозумілися, не треба сприймати їх так серйозно, як філософ, коли він говорить, наприклад, про метафізику.

Я належу до покоління аргентинців, в якому майже всі є вихідцями з середнього класу Буенос-Айреса, столиці нашої країни. Це суспільний прошарок, який через освіту, походження та особисті пріоритети змолоду присвятив себе літературній діяльності, зосередженій передусім на власне літературі. Я добре пам’ятаю розмови з моїми товаришами по навчанню й тими, з ким ми залишалися друзями й по його завершенні, усі ми почали писати, а дехто потроху ще й публікуватися. Пригадую самого себе і своїх друзів, молодих аргентинців (портеньйос, як називали тих, хто походив з Буенос-Айреса): ми були закінченими естетами, зосередженими на літературі через її цінності естетичного, поетичного роду та її духовний резонанс будь-якого роду. Ми не вживали цих слів і не знали, що вони існують, але зараз я цілком здаю собі справу з того, що попервах як читач і письменник я проживав фазу, яку з повним правом можу назвати «естетичною», коли займатися літературою означало в основному читати найкращі книжки, до яких ми мали доступ, і писати: в одних випадках утопивши очі в прославлені взірці, а в інших — в ідеал до краю витонченої стилістичної досконалості. То був час, коли молодь мого віку не усвідомлювала, якою мірою ми перебуваємо на узбіччі напрочуд драматичної історії, яка вершилася довкола нас, бо цю історію ми також сприймали як щось віддалене, дистанціюючись духовно.
У Буенос-Айресі я проживав віддаля, певна річ, перебіг громадянської війни, в якій іспанський народ боровся і захищався від наступу франкізму, який врешті його придушить. Між 1939-м і 45-м роками я проживав, також в Буенос-Айресі, Другу світову війну. Як ми з моїми друзями проживали ці війни? У першому випадку ми були відданими прибічниками Іспанської республіки, переконаними антифранкістами. У другому — цілком і повністю були на боці союзників і абсолютно проти нацизму. Але в чому виражалися ці позиції: в читанні газет, у добрій поінформованості про те, що діється на фронтах; вони виливалися в дискусії в кав’ярнях, де ми обстоювали наші погляди перед евентуальними антагоністами, можливими супротивниками. Членам маленького гурту, до якого я належав, який своєю чергою був частиною багатьох інших груп, ніколи не спадало на думку, що війна в Іспанії напряму стосується нас — як аргентинців і як індивідів. Нам ніколи не спадало на думку, що Друга світова війна також стосується нас, — попри те, що Аргентина була нейтральною країною. Ми ніколи не здавали собі справи, що місія письменника, який крім того є людиною, не може обмежуватися просто коментарем чи просто симпатією до однієї з утягнених у протиборство сторін. І саме це, що може бути предметом жорсткої самокритики, на яку я здатен щодо самого себе й усіх мені подібних, значною мірою визначило те, що спершу виходило з-під нашого пера в той час: ми жили у світі, в якому поява значущого роману чи збірки оповідань когось із європейських чи аргентинських авторів мала для нас колосальне значення, у світі, в якому треба було віддати все, що маєш, усі ресурси й усі знання, намагаючись досягти якомога вищого літературного рівня. То був естетичний підхід, естетичне рішення; те, що діялося в літературі, було для нас тотожним самій літературі: через його результати та аж ніяк не одним із багатьох елементів, з яких складається середовище — чи як сказав би Ортеґа-і-Ґассет «обстановка», — в яких обертається людина, письменник вона чи ні.

У кожному разі, навіть тоді, коли моє відчуття причетності до історії було практично відсутнім, уже на ранньому етапі щось підказувало мені, що література — навіть найбільш фантастична — є не лише в книжках, бібліотеках і дискусіях в кафе. З юного віку я відчував в Буенос-Айресі зв’язок з речами, з вулицями, з усім, що робить місто такими собі постійними, мінливими та дивовижними лаштунками для письменника. З одного боку твори, які в той час публікував хтось такий, як Хорхе Луїс Борхес , були для мене і моїх друзів такою собі вершиною літератури, максимумом, можливим на той час в межах нашої мови, та разом з тим у мене дуже рано пробудився інтерес до інших письменників, з яких я назву лише одного: романіста Роберто Арльт а, далеко не такого знаменитого, як Хорхе Луїс Борхес, бо він помер дуже молодий і писав твори, обмежені периметром Буенос-Айреса, які важко перекладати. У той самий час, як мій естетський світ спонукав мене захоплюватися такими письменниками, як Борхес, я вмів помічати народну мову, вуличне люнфардо, присутнє в оповіданнях і романах Роберто Арльта. Саме тому, коли я говорю про етапи мого шляху, не треба розуміти їх як щось чітко розмежоване: в той час я обертався в естетичному та естетському світі, однак гадаю, що в моїх руках чи в моїй уяві вже були ті елементи, які прийшли звідкілясь іще й усе ще потребували часу, аби пустити паростки. Я потроху
відчував, як вони проростають в мені, коли перебрався жити в Європу.