Чим далі, тим частіше світло в мені – гасне.
Замість яскравого полум’я лишаються самотні тьмяні жаринки.
Й інколи хочеться просто стояти і дивитися, як вони стомлено гаснуть. Стають мертвим чорним попелом.
Але тоді я згадую його.
Точніше не згадую, а уявляю.
Крихітну постать на високовольтній вишці. Чи стовпі. У захисному костюмі, який захищає хіба що від вітру.
Але не від шахедів.
Не від дронів.
Не від лиха.
Я зву його Андрійко.
Того енергетика, який щось там ладнає на семи вітрах. Беззахисний і водночас всесильний.
Може, він і не Андрійко. Може, Коля чи Толік. Чи навіть Іполіт.
І може все це інакше виглядає – ремонт усіх цих ліній електропередач, трансформаторів і дротів.
Але це не має значення.
Значення має, що коли я уявляю Андрійка, то починаю не дозволяти згаснути світлу в собі.
Дістаю каністру, заливаю бензин, смикаю шнур генератора. Закусую губу, бо ще жодного разу не завела його з першого разу. І добре, якщо хоча б з третього. Витираю зі щік дощ і вперто смикаю знову.
Бо знаю: десь там Андрійки уже виїхали, і вже роблять усе можливе. То треба просто протриматися і не дати клятій пітьмі задмухати світло в мені.
Бережіть світло.