Вона звично спирається виробленою спиною об білу глиняну стіну хати й каже:
– Знаєш, я би хотіла перед смертю трохи похворіти.
Говорить до мене, а сама дивиться туди, де сінокіс раптово переходить в провалля, яке, кажуть, в минулому житті було річкою.
– Мені би не хотілося раптово вмерти. Ось так – дітям нічого не сказавши. Трохи похворіти, щоб з усіма встигнути попрощатися, то ж, правда, таки краще?
Тепер вона дивиться на мене. Поправляє звичним рухом на лобі хустку.
Десь глибоко в мені збирається на плач і пересихають усі доречні слова. І я навіщось питаю :
– А правда, що провалля колись було річкою?
Вона хвилину думає:
– Старі люди колись таке казали.

Мені раптом думається, що річки насправді не помирають. Вони просто міняють русла. Чи ховаються під землю.
Але я не знаю, як їй про це розповісти.