Що змінилося?
Та ми просто перестали хапатися.

Хапатися за першим покликом, за першим порухом.

Вимкнули світло – а ми тут-як-тут: генератор заводимо, лампочки вмикаємо, самі сяємо, хоч невиспані й забембані.

Вбийся – а клієнта обслужи.
Кодекс честі і виживання малого бізнесу.

Бо сьогодні ти не зварив вчасно каву, і завтра клієнт піде до іншого.

Тож немає світла четверту годину, п’яту, шосту – доливаєм бензину, не опускаємо рук, тупаємо ногами по холодній підлозі, бо генератор гріє кавомашину, а не тебе.

Так було.
Але вже не є.
А чи буде?

Бо клієнт швидко звик, що й без світла усе працює. І це проблеми того, хто там працює, а не його, клієнта…

– А що у вас холодно?
– А чому “висить” термінал?
– А що, вай-фая немає?
– Як так, не грієте круасани зараз?
– …..

Клієнт завжди правий.
Але бізнес втомився бігти швидко, наввипередки з часом, у нікуди.

І невідомо, скільки.

Ми перестали кидатися рятувати ситуацію щоразу, коли вона бодай трохи збивається на манівці.

Бігти з каністрою на заправку до того, як скінчиться бензин у генераторі, який невтомно працює пів доби лише для того, щоб вибаглива клієнтка спитала майстриню:

– Вам не здається, що ось тут трохи кривий вийшов френч… ну, що таке….

Ми перестали створювати ілюзію нормального буття, коли нормального у тому нічого немає.

Але спочатку ми встигли привчити клієнтів, що нам це не коштує надзусиль – світити навіть тоді, коли світити більше нічим і немає сил.

Ми всі втомилися.

І ми всі – клієнти.

Тому коли наступного разу вам хтось надаватиме послугу, яка робить ваше життя нормальнішим, просто скажіть спасибі.

Бо це не завжди про бізнес.
Але завжди про зусилля.
І бажання не здаватися.