Сьогодні зранку прочитала пост (і коментарі) тих, кому важко дихати.

Читала за нашвидкуруч звареною кавою: у мене електроплита, то треба було встигнути до стабілізаційного вимкнення її зварити.

Світло вимкнули о 8.00. Сказали до 15.00 його не чекати.

Тож пост я дочитувала у ранкових напівсутінках. А потім з ліхтариком пішла сходами вниз. У мене, слава богу, не 32 поверх. І не 16-тий. Усього 8. То все гаразд.

Дорогою на сходах зустрічала трьох мам, які вели дітей у садочок (униз). Одна з них несла дитячий самокат.
І двох бабусь, які поверталися з прогулянки з собачками (угору).
Одна з них несла свою таксу на плечах.

Пост той був про генератори. І написала його Наталка Фіцич. Йшлося в ньому про сморід від генраторів, і про те, що малі бізнеси виживають за рахунок її (авторки посту) здоров’я. Якщо що, останні слова – цитата.

Не буду все переказувати, щоб не інтепретувати чужу думку. Сходіть самі, почитайте.

Мені щиро шкода авторку і я справді співчуваю її здоров’ю. Без іронії чи сарказму.

А також усім тим, кому «немає чим дихати у Києві».

Але ще більш мені шкода, що ні в авторки, ні в частини коментаторів й досі не сформувалися причиново-наслідкові зв’язки.

Тому що не малий бізнес виживає за рахунок їхнього здоров’я, а ми всі живемо за рахунок того, що малий бізнес і досі якось виживає.

Авторка зверхньо пише про тих, хто підтримує маленькі кав’ярні гривнею, що мовляв, вона краще зварить собі каву у джезві (тут вправна рука журналістки вплітає тему Криму, бо джезва звідти).

Але насправді це не історія про те, хто і як може або не може зварити собі ту каву, а про кавовий бізнес як такий. Про тисячі робочих місць (не лише кавоварів), але ще виробників і постачальників усієї продукції, якою користуються кав’ярні (наприклад, барні серветки у сусідній зі мною кав’ярні виробляють у Харкові). І про тисячі родин, які у ці непрості часи виживають саме тому, що малі бізнеси невтомно борються.

І це ми просто згадали про кав’ярні. Лише про них. А генератори гудуть у всіх. У ятках на базарі, в салонах краси, в аптеках, в міні-пекарнях….

Так, у Києві нині сморідно. Але завжди є опція: поїхати ближче до природи. Хутір і все таке. Вдихнути аромат свіжого диму спалених у печі дров. Принести студеної води з криниці. Якщо криниця, звісно, буде. Бо може бути свердловина, а як немає світла, то немає і води. Ну, тоді життя на хуторі теж потребуватиме генератора, а це вже неекологічно.

А ще на екологію впливають вихлопи машин. Ви просто не уявляєте, скільки їх у Києві. Тому можна порадити авторці посту відмовитися від машини і ходити пішки (бо маршрутки теж – погано пахнуть і теж – зло).

А ще наше повітря забруднюють … сили ППО. Ви думаєте, ото коли вони шахеди й ракети збирають, то вони користі повітрю додають? Екологічніше якось треба збивати, чи що. Не за рахунок отруєння здоров’я інших.

Усю дорогу на роботу я думала про той пост. Думала, бо їхала працювати у район, де світло дадуть усього з 15.00 до 18.30. І де весь день працюють аптеки, зубні клініки, дитячі садки, банківські відділення, квіткові і продуктові магазинчики, перукарні, тощо, тощо, тощо.
І все це працює від генераторів.

Мені страшно уявити собі, щоб усе це замовкло, зупинилося. Перестало шуміти й диміти.

Тому що сморід Києва – це нині його кисень. Його кров. А генератори – його тисячі сердець.

Не всі серця здорові, не всі працюють тихо, деякі б’ються втомлено й зношено.

Але допоки вони б’ються, усі ми – живемо. Навіть ті з нас, кому реально важко усім цим дихати. Бо дихати цим справді важко.

Але світ не обертається навколо проблем конкретно взятої людини, і якби комусь не хотілося думати про себе, що бізнес просто заробляє гроші на його здоров’ї (цитата), насправді бізнес відчайдушно обертає цей світ.

І тримає нас у ньому.

Тож, благословенні будьте, тисячі генераторних сердець Києва.

І ті, хто їх заводить.