Автор: Ірена Доускова
Мова оригіналу: чеська
Перекладач: Лідія Кіцила
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:208
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Рік видання:2026
ISBN: 9786175531136

Роман «Ведмежий танок» (2019) — гіркий і, водночас, смішний портрет останніх місяців життя Ярослава Гашека (автора Швейка) у відлюдному маєтку Ліпніце над Сазавою в 1922 році. Серед дощів і осінньої сирої мряки оживають спогади про талант, слабкості та приховані травми: від шаленого провокатора до самотнього генія. Не просто біографія, а мозаїка доби, де реальність переплітається з вигадкою, а сміх маскує біль.

Ведмежий танок — метафора абсурдності, незграбності та хаосу в житті Гашека: він, мов той ведмідь, що танцює в клітці провінційного містечка Ліпніце, де проводить останні місяці, намагаючись дописати «Швейка», однак занурюється в саморуйнування через хворобу, пияцтво та конфлікти з оточенням.

Ірена Доускова (нар. 1964 р., м.Пржибрам) — чеська письменниця, авторка гострої прози, оповідань і поезії. Вивчала право, але обрала літературу.

Пролог

Увесь наступний день дощило. Вода не переставала періщити з сірих хмар. Здавалось, ніби божевільна небесна служниця виливає додолу відро за відром, рішуче налаштована раз і назавжди навести лад і повернути весь бруд назад на землю, де йому й місце. Відразу пополудні швидко стемніло. Але настання ночі нічого не змінило, дощ не вщухав. Вітер скиглив і наганяв струмені води в мансардне вікно, а голі гілки волоського горіха, схожі на кістляві пазурі, билися одна об одну.
Йому це не заважало. Заснув швидко. Зрештою, Господь пообіцяв, що потопу більше не буде. Всі ці дикі звуки ззовні лише посилювали відчуття безпеки всередині. Вони допомогли йому зануритися майже у гіпнотичний сон. Згодом щось наснилося. Він піднімався на гору. Повільно й важко. Дощ і темряву взяв у цей сон із собою. Додавши грім і блискавицю. Нарешті був нагорі. Втомлений і до нитки промоклий, з грозою, що дихала в потилицю, зупинився перед церквою, про існування якої не мав жодного уявлення протягом усього виснажливого підйому. Але заходити туди йому не хотілося. Не тому, що це була церква, а радше через те, який дивний вигляд вона мала. Цю дивовижність відчував уві сні цілком виразно, хоча причини не розумів. Ззовні вона скидалася на будь-яку іншу сільську святиню. Хіба що була незвично занедбана і мала темні стіни. Здавалася дуже прадавньою, ймовірно, романською. Однак на цьому він не дуже розумівся. Була схожа на маленький замок, якусь невеличку фортецю. Він потягнувся до іржавої клямки, вже навіть торкнувся її, але відтак передумав. Усе одно замкнена, подумав, розуміючи, що це лише відмовка. Проте буря вже була тут. Шаленіла зусібіч. Йому не залишилося нічого іншого. З відчуттям марноти знову взявся за клямку. Було відчинено.
Спершу він нічого не бачив. Темрява, що його огорнула, була ще непроникнішою, ніж надворі. За якийсь час розрізнив тремтливе полум’я свічок. Його не здивувало, що таке можливо в цьому віддаленому й покинутому місці. Невдовзі помітив інші слабкі заграви, що мерехтіли з кількох темних закутків. Мабуть, вони лилися від образів, виконаних радше у стилі православних ікон, зміст і сюжет яких залишалися йому незрозумілими. Увесь внутрішній простір церкви був упорядкований інакше, ніж зазвичай. Він нагадував лабіринт, форму й будову якого неможливо охопити з одного місцяі в якому все спрямовано до центру. Тож він рушив у тому напрямку. Минуло трохи часу, він і гадки не мав, скільки саме, коли натрапив на низьку кам’яну споруду без вікон. Вона нагадувала іконостас, хіба що була з каменю. І не мала оздоблення, самі голі стіни. Він повільно обійшов її довкола. Далі вже йти було нікуди. Торкнувся товстих почорнілих стін. І лише на дотик виявив ледве помітні двері. Відчинив їх. Потік світла був настільки яскравий, що на мить його осліпив. Він не зміг увійти. Не сприймав нічого, крім самого світла. Що б там усередині не ховалося, він того не побачив. Та й уже не хотів. Зненацька усвідомив: знає все, що треба було знати.
— Бонді! Ти ледача єврейська скотино! Вилазь звідти!
— Відчиняй! Швидше!
Минуло трохи часу, перш ніж він зрозумів, що це був сон. А вигуки й глухі удари його не стосуються. Сів заспаний. Але нічого не припинилося. Не зникло. Чув, як хтось зі злістю копає ногою двері. А також дзенькіт каменя об шибку.
— Ти знаєш, що таке погром? Якщо ні, то зараз дізнаєшся!
— Відчини, Бонді, або ми тут усе рознесемо.
Погром? У Липниці? У Чехословаччині 1922 року? Він не міг у це повірити. Хоча в Голешові… Та все ж це не мало сенсу. Попри те відчув, як по спині стікають струмки холодного поту. Галас перед будинком не вщухав. Навпаки, навіть посилився. До нього дійшло, що поруч у кімнаті спить Емілка. Зараз, мабуть, уже ні… Заціпеніння вмить зникло.
— То що? Вийдеш? Чи маємо тобі хату підпалити?
Наскільки зміг квапливо спустився в темряві сходами вниз. Зі свого вікна, що виходило на передній бік будинку, він не бачив вулиці, лише двір. Вмикати світло не хотів. Уже з коридору, однак, розрізнив вогні, що миготіли надворі.
— Татку? Татку, що це?
— Я не знаю. Не знаю… Це з’ясується. Не бійся. Залишайся там, де ти є, будь ласка! Не виходь!
Поспішив до дверей. Перечепився, похитнувся. Міркував, чим озброїтися. Нічого не мав. По дорозі взяв у руки щітку для прибирання, але одразу ж її відкинув. Зрештою відчинив так як стояв, у підштанках, босий і з порожніми руками.
— Що тут відбувається? — закричав.
Тобто хотів закричати, але з його рота вирвалося тільки якесь принизливе хрипіння. Його здивувало, що чоловіків надворі всього двоє. Зате факелів було більше, принаймні так йому здалося. Можливо, тому, що ними розмахували. Обличчя людей він не міг роздивитися. Майже нічого не бачив, крім тих вогнів.
— Наразі досить, ти, боягузливий паршивцю!
— Твоє щастя, що не наклав повні штани. Але тільки цього разу, чуєш? Наступного все буде гірше.
— Стережися, Іцику!
Раптом вони кинулись утікати. На диво, побігли геть. Самі по собі. Він бачив, як на бігу кидають палаючі факели. Можливо, їх таки було лише два. І вони одразу ж згасли. На дорозі та навколо неї стояли триденні калюжі води. Лише згодом він помітив, що кілька сусідів дивляться з-за вікон. Один із них саме відчинив двері.
— Бонді? Щось сталося? — запитав.
— Ні, думаю, що ні. Все гаразд.
Тільки коли збирався зачинити двері, помітив, що на ґанку щось лежить. Великий незграбний пакунок. Обережно торкнувся його ногою. Воно було вологе і досить важке. Завагався, перш ніж нахилитися. На диявольський пристрій воно не скидалось. Швидше на якусь гидоту. Та все ж він затягнув цю річ усередину і зачинив за собою двері. Не влаштовуватиме тут виставу.
— Татку, — на сходах стояла Емма з гасовою лампою в руці.
— Я ж казав тобі залишатися там, — різко відповів їй.
І відразу сором’язливо замовк. Невпевнено всміхнувся.
— Не бійся, вже все добре. Нічого не сталося.
— Не відкривай цього! Краще не треба.
— Не переймайся. Принеси ніж.
Глянь-но, спало йому на думку, раніше він навіть не згадав про ніж. Перерізав мотузку, зірвав шматки промоклого газетного паперу, а під ними знайшов іще один, пакувальний. Усе відбувалося повільно. Руки його при цьому трохи тремтіли, як би він не намагався стриматись.
— Біжи до ліжка.
Вона похитала головою. Стояла над ним, в одній руці ліхтар, а іншу запхала собі в рота, щоб не скрикнути, якби там все ж виявилося щось… Щось… Боже, ні! Тільки б це не було щось живе. Точніше,мертве… І щоб це не була якась тварина. Ні, ні, ні! Між зубами відчула солоний смак крові. Власної.
Це була тварина. І вона була мертва. Велика, добре відгодована гуска. Вже общипана.
Вони поклали її на кухонний стіл. Мовчки сіли за стіл, нібито збиралися бути на сторожі біля цього трупа. Емма безпорадно тицьнула в неї пальцем.
— Тут щось є, подивись.
З отвору над гузкою виглядав край конверта.
— Принеси мені окуляри. Вони на ліжку.
— Я прочитаю.
— Ні. Принеси мені окуляри.