Сьогодні зранку в абсолютній тиші понад добу знеструмленої багатоповерхівки, лежала я і слухала, як трубами дзюрчить вода…
Було неясно, про що вона дзюрчить: чи спустили її вчора ще, а сьогодні заливають назад, чи навпаки: оце вона витікає останніми краплями з охололого дому.
Я лежала під ковдрою у флісовій піжамі на хутрі (це не метафора), двох шкарпетках, в обнімку з ледь теплою гумовою грілкою і слухала те дзюрчання.
В холодній передсвітанковій тиші воно звучало і як розпач, і як остання надія.
Я вибралася з ковдряної нори і дочалапала до батареї.
Та наливалася ледь чутним теплом. Здавалося, я чую, як під пальцями пульсує вода.
Над крижаним засніженмим містом сходило червоногаряче морозне сонце.
Я трималася за ту батарею і плакала. Було щось до щему болюче у тому, що допоки я спала, хтось усю ніч був на зміні, аби зранку наш сонний дім вслухався у життєдайний шурхіт води у трубах.
***
Я не думала, що писатиму про це.
Але написала ж почасти для тих, хто вчора весь день нидів, нив, шукав винних і лив свою жовч і злість у всі боки.
Бо поки хтось коптив своєю панікою небеса, хтось інший просто робив свою нехитру роботу.
І зараз робить. Бо роботи тієї робити – не переробити.
Дякую надлюдям, які тримають свій дах – і не дають решті дахом їхати.