Категорії Тексти

Уривок з роману “Київські канікули” Наталі Тисовської

Наталя Тисовська
Київські канікули
Роман. Уривок

К. : Нора-Друк, 2018. — 224 с. ISBN 978-966-688-024-9

Замовити https://books.nora-druk.com/product/tysovska_kanikuly/

Американська аспірантка Дженні Бартон навіть уявити не могла, що її мандрівка до Києва замість приємних закордонних канікул перетвориться на нескінченний вихор небезпечних пригод. Це ж треба було примудритися стати свідком пограбування й опинитися в полоні десь за містом, у заґратованому будинку, разом з такою самою посестроюзаручницею! І що тепер робити — покірливо чекати смерті? Так міг би вчинити хто завгодно, тільки не Дженні.

Заувага, без якої неможливо розпочати оповідь
Незрідка письменникові аж свербить навіщось приписати власне творіння невідомому авторові, у передмові скромно зазначивши, буцім на базарі в Толедо придбав письменник у хлопчини старі зошити, нашкрябані арабщиною, на одному з яких стояв заголовок: «Історія Дон Кіхота з Ламанчі, написана Сідом Ахметом Бен-Енхелі, дієписцем арабським». А трапляється й таке, коли автор без зайвих пояснень зазначає: «Рукопис, виявлений за дивних обставин». Коротко і неясно. Або ще краще — розписує ціле переднє слово: «Попереджаю читача, що до створення цих нотаток я не маю ніякого стосунку і потрапили вони до мене за вельми дивних і сумних обставин. Якраз у день самогубства Сергія Леонтійовича Максудова, яке сталося в Києві навесні минулого року, я отримав надіслану самогубцею заздалегідь товстезну бандероль і листа. В бандеролі виявилися ці нотатки, а лист був дивовижного змісту: Сергій Леонтійович заявляв, що, йдучи з життя, він дарує мені свої нотатки з тим, щоб я, єдиний його друг, виправив їх, підписав своїм іменем і випустив у світ. Чудернацька, але передсмертна воля!..»
На відміну від уславлених своїх попередників, я не дуритиму читача, буцім автором мого роману є вигадана особа, яка, поставивши в книжці останню крапку, кинулася з Ланцюгового мосту сторчголов у Дніпро. Насправді роман мій написаний власноруч, а от до карколомної історії, яка в ньому оповідається, я дотична тільки побічно. Свідком розв’язки описаних у романі подій я стала випадково, завдяки молоденькій дослідниці, яка приїхала на стажування до Києва з далекої Міннесоти. Познайомилися ми з нею за вельми дивних, проте анітрохи не сумних, а, навпаки, кумедних обставин: не повірите, але цілком респектабельна американська аспірантка крадькома розсовувала по кишенях печиво, яке ще залишалося від маленького фуршету, влаштованого в офісі «Фулбрайту» з нагоди публікації одного з моїх товстелезних перекладів.
На брудершафт ми з нею випили тут-таки, і Дженні розповіла мені про дивовижну приключку, яка сталася з нею в Києві та яка, власне, і довела її до такого ганебного життя. А почалося все з того, що в метро, куди Дженні з аеропорту доправив «SkyBus», у неї витягнули гаманець з усіма грішми, а головне — з київськими телефонами й адресою «Фулбрайту», за програмою якого вона приїхала і який мав забезпечити її житлом. Дженні тільки пам’ятала, що має вийти на станції «Палац спорту», а от куди далі йти, гадки не мала. Як усяка добропорядна американка, Дженні вирішила звернутися до представників влади в синіх одностроях — і це стало початком химерних подій.
Шановний читач може запитати, чому Дженні сама не схотіла описати свої пригоди. Ет! Розповідала вона мені свої походеньки англійською, адже, хоча й підучила українську мову перед заокеанським стажуванням, про вільне володіння не йшлося. Отож довелося взятися до пера мені, бо шкода було б, якби пропав такий чудовий матеріал. Але пишу я все з голосу Дженні, майже її власними словами, тому оповідь цілком логічно вестиметься від першої особи.

Розділ 1
Уже в метро я збагнула, що вчила, схоже, не ту мову. Щойно я до когось зверталася українською, мені охоче відповідали, навіть тепло брали за рукав і підбадьорливо всміхалися, але я зі сказаних слів не розуміла ні бельмеса. Люди підвищували голос, починали говорити навмисно повільно, але й це не допомагало. Тоді мені, широко всміхнувшись, доводилося кивати головою: мовляв, ясно-ясно, все зрозуміла,— красно дякувати й тікати геть, шукаючи допомоги деінде.
Аж тут мені на очі трапився синьострійний хлопчина, вельми схожий на наших власних поліцейських. Розсудивши, що ніким іншим він бути не може, я побігла до нього. Й отут уперше збагнула: це не я така безнадійна, що не тямила ні слова з мови, яку вивчала чотири місяці, а це люди говорили до мене мовою зовсім інакшою. Бо з хлопчиною ми порозумілися за три хвилини.
Перейнявшись моєю сумною долею, поліціянт на своєму планшеті розшукав адресу «Фулбрайту», тоді взяв мене попід лікоть, вивів з метро нагору й довів до височенної будівлі, де на дев’ятому поверсі й містився потрібний офіс. Знав би він про мою іманентну здатність втрапляти в різні халепи, мабуть, завіз би аж до самого офісу, та хіба можна все передбачити наперед!
— Де у вас елеватор? — чемно запитала я в охоронця за стійкою, на прощання помахавши поліціянтові. Охоронець вибалушив на мене очі, але за мить оговтався.
— Маєте на увазі ліфт?
— А, ну так, ліфт, звісно.
Ну що ти робитимеш з тою іноземною мовою! Коли я тільки починала вчити українську, нас попереджали, що далеко не всі слова, які звучать в обох мовах однаково, обов’язково матимуть однакове значення. Але як тут вгадаєш?
— Вам праворуч.
У ліфт стояла невеличка черга: дівчина в зеленій куртці, років двадцяти п’ятьох на вигляд, і за нею двоє парубків. Я прилаштувалася за ними, і коли стулки розсунулися, примудрилася втиснутися останньою. Ліфт як ліфт, тільки був на пульті ще й кодовий замок. Я так розумію, на деяких поверхах кабіна без коду не зупинялася. Коли я зайшла, десята кнопка вже світилася, я натиснула дев’яту, а дівчина ввела код. Який це був поверх, я не знаю.
Притулившися спиною до стінки, я зиркнула на себе в дзеркало, вирішила, що з «Фулбрайту» мене за трохи заспані очі й нечесані коси не виженуть, начепила на обличчя сяйливу посмішку, хоча настрій мій назвати сяйливим було важко, й обернулася до виходу. Далі точної послідовності подій я не пам’ятаю. Кабіна зупинилася, двері роз’їхалися, дівчина зробила була крок у хол, але один з парубків перегородив їй вихід.
Тільки тут я звернула увагу, що на них обох були кашкети, низько насунуті на очі, але кашкети яскраві, модні, вони органічно пасували до вузьких джинсів, вансів і крихітних, наче з молодшого брата, курточок, тому спершу мене це зовсім не насторожило. Один з хлопців раз у раз покашлював, затуляючись шарфом, а другий стояв до нас спиною. І лише коли цей, другий, заклинив якимсь металевим трикутником двері, а його приятель узяв мене за плечі, я злякалася. Саме тоді я вперше подивилася на нього прямо: під кашкетом він був рудий, з якимись сіро-зеленими, водянистими очима. Я на рудих завжди звертаю увагу, бо я сама руда.
Дівчина в зеленій куртці хотіла обуритися, але її швидко притиснули до стінки, в парубків у руках з’явилася зброя, з боку сходів долинуло тупотіння багатьох ніг, а потім оглушливий тріск: ламали двері. Можу тільки здогадуватися, що саме відбувалося за межами ліфта, але, схоже, парубки мали спільників, які за лічені хвилини перевернули офіс догори дриґом: раз у раз до нас долітало якесь гупання, гуркання, гримотіння, зойки і, я так зрозуміла з інтонації, брудна лайка. Рудий став у дверях ліфта, а на секретарку, яка завмерла за столиком рівно навпроти нас, його приятель з шарфом наставив зброю, щоб вона бува не викликала підмогу.
Коли я кажу «я злякалася», це зовсім не означає, що я від страху закам’яніла й тільки очима водила. На стрес мій організм реагує зовсім по-іншому. Одного разу, ще вдома, коли я верталася в гуртожиток з університету, а там треба було вздовж річки перейти такий собі лісочок, на мене стрибнув хлопець. Я не встигла зрозуміти його замірів, бо інстинкт підказав мені боронитися. У хлопця, щоправда, виявився ніж, у мене на щоці на все життя зосталося два тонесенькі, ледь помітні шрами і значно глибший поріз на плечі, але за кілька хвилин нападникові довелося відступитися. Найсмішніше те, що коли я вже відбилася й відкупилася від нього за три долари (це все, що було у мене в кишені), він ще й допоміг мені підвестися з землі та провів аж до кінця лісочка. Може, саме тому, коли я заявила на нього в поліцію, його й під варту не взяли — він чекав на суд на волі, я навіть з ним кілька разів перетиналася на вулиці. Ще трохи — і він би до мене й вітатися почав.
Але перепрошую за такий розлогий відступ. Словом, поки рудий стояв у дверях ліфта, а його приятель стеріг секретарку, я вирішила діяти. Перезирнувшись зі своєю посестрою-заручницею, я очима вказала їй на кнопку першого поверху. Дівчина ледь помітно кивнула. І тоді я, ногою вибивши клин з-під дверей, щосили штовхнула нашого рудого вартового в бік, а дівчина вже натиснула на кнопку. Двері зімкнулися, ліфт рушив униз, ми видихнули затамоване повітря. Нестерпно повільно кабіна подолала кілька поверхів, зупинилася, стулки поїхали в боки — і ми вивалилися просто в обійми старшого чоловіка, дебелого і круглолицього, сивого, який стояв у оточенні кількох кремезних молодиків.
Схоже, це одна банда.
Не було ні поліційних сирен, ні переговорів з нальотчиками, ні вуличних перегонів. Усе відбулося так швидко, що поліцію ніхто й викликати не встиг: два охоронці на першому поверсі нерухомо лежали на підлозі — здається, непритомні, навряд чи вбиті, бо крові не було. На скляних дверях з’явилася табличка «Зачинено» (її я запримітила, коли нас уже тягнули до машини), ліфт стояв заблокований, а на інших поверхах спокійно собі працювали люди, ні про що не здогадуючись.
Згодом, прокручуючи в голові події, я схилялася до думки, що подальшу мою долю вирішила я сама, коли з дурної голови намірилася тікати. Може, якби ми з тою дівчиною тихо собі сиділи в ліфті, то нас би зрештою відпустили — он скільки людей було ще в будівлі, але їх ніхто не чіпав, а хлопці в ліфті добре замаскувалися, навряд чи ми б змогли їх потім описати поліції,— однак ми вийшли у вестибуль і побачили обличчя їхніх спільників. Моя товаришка по нещастю (до речі, оскільки згодом ми з нею познайомилися, можу вже називати її на ім’я, щоб не було плутанини: Ліда) ніколи мені цього не закидала, але, мабуть, і її навідували такі самі думки.
Нас обшукали й усе відібрали, а за п’ять хвилин, коли нальотчики здійснили задумане й готові були ретируватися, вони, сідаючи у синій бусик, який буквально на мить зупинився перед скляними дверима, прихопили нас із собою. Зі свідків ми з Лідою перетворилися ще й на заручниць: якщо на грабіжників почне полювання поліція, заручники — це бодай якийсь козир. Але погоні не було. Ми спокійно подолали кілька вулиць, заїхали в якийсь двір, і там наші полонителі пересадили нас в інший бусик, тепер уже білий, але такий брудний, що й номерів неможливо було прочитати.
— Відпустіть нас,— несподівано для самої себе попросила я.— Там же в будівлі повно камер, я бачила; ваші обличчя все одно зафіксовані, ми для поліції не станемо якимись особливо цінними свідками, відпустіть нас, будь ласка…
Сивий кинув на мене зацікавленим оком — видко, зауважив мій акцент, але тільки гмикнув.
— Сидіть тихо,— сказав він, замикаючи двері вантажного бусика. Ми з Лідою опинилися в цілковитій темряві.
Їхали ми з годину, мабуть: спочатку довгенько містом, бо раз у раз зупинялися на світлофорах і стояли у заторах. Кожна секунда, проведена в темряві, тільки збільшувала мою паніку: за деякий час у мене вже трусилися руки, а по спині холодними цівками стікав піт. Я гупала ногами в стінки і дверцята бусика, кричала, але нас ніхто не чув: усе заглушував жвавий дорожній рух. Ліда ж сиділа на підлозі, не ворушачись. Не знаю, скільки минуло часу, коли я знесилено повалилася поряд нею. Ми їхали і їхали, аж у якийсь момент вона, смикнувши мене за рукав, мовила:
— Чуєш, метро гуркоче? Переїжджаємо Дніпро.
Після її слів я і справді почула стукотіння сталевих коліс. З мосту ми виїхали на шосе, далі — на гамірну трасу, потім звернули на якусь тиху сільську дорогу, а відтак узагалі виїхали на ґрунтівку, бо нас страшенно кидало на ямах.
— За містом дуже зручно позбуватися трупів небажаних свідків,— меланхолійно промовила Ліда.— Скоро сніг випаде, всі сліди замете аж до весни.
Мене кинуло в жар.
Ми ще кілька разів повернули туди-сюди, кудись нарешті заїхали, й коли бусик зупинився і дверцята відчинилися, виявилося, що ми в тісному гаражі. З нами були Сивий і Рудий, вони виштовхали нас надвір і потягнули на східці, які вели до дверей, розташованих над гаражем. Вхід у триповерхову кам’яницю. Піднімаючись східцями, я роздивлялася її.
На всіх її вікнах стояли ґрати. Я такого ще в житті не бачила.
Отак ми з Лідою й опинилися за містом, в обшарпаному безлюдному селищі. Згодом Ліда мені пояснила, що це так звані дачі, туди люди приїздять тільки на літо — такий собі заміський відпочинок, а нині-бо пізня осінь. Але я все одно не певна: що можна робити влітку на крихітному клаптику землі, коли поблизу не проглядається ні лісу, ні річки, ні озера? Однак гаразд, приймемо її слова на віру. За містом повітря чистіше.
Ставилися до нас по-людському, нічого не можу їм закинути. Пити дали, в туалет водили. Кімнатка на верхньому поверсі, де нас із Лідою оселили, була хоч і невеличка, зате з вікном, яке виходило на вулицю. Серед нескінченних рядів халупок за сітчастими й дерев’яними парканами де-не-де стирчали дво- і триповерхові кам’яниці. Теоретично, якби на вулиці бодай зрідка з’являлися люди, можна було б відчинити шибку й погукати крізь ґрати, але скільки ми з Лідою не сиділи на підвіконні, так нікого в тому селі й не побачили. Одного разу тільки пес прибігав, покрутився попід парканом, гавкнув невпевнено, побачивши мене у вікні, та й побіг собі далі. Ну, на пса у справі визволення з полону я й так багато надій не покладала.
— Тебе як хоч звати? — запитала мене Ліда, коли минув перший шок.
— Дженні.
— Американка?
— Угу.
— Екстрім-подорож замовляли? — гмикнула вона.
— Та ні,— відповіла я їй у тон,— мене, звісно, попереджали, що в країнах третього світу слід до всього бути готовою, але я не очікувала, що оце «все» почнеться так одразу.
— Смійся-смійся, а я не певна, що ми до ранку доживемо.
Ну, до ранку ми дожили. Навіть, можна сказати, виспалися — на вузенькій канапі вдвох тулитися тіснувато, зате не так холодно: вікна в кам’яниці були старезні, дерев’яні, з чималими щілинами, куди на зимівлю понабивалося мух, і хоча внизу палилася пічка, температура в хаті стояла така, що і нам кортіло забитися в щілину, як тим мухам. Добре хоч куртка в мене тепла. Зате до ранку якимсь дивом одна на двох подушка цілком опинилася під головою у мене.
Зранку двері відчинилися, й озброєний револьвером Рудий підкинув нам трохи хліба з ковбасою і якийсь жахливого помаранчевого кольору напій, що на смак цілком відповідав своєму кольору. Сівши на підвіконня снідати, ми з Лідою спостерегли, як з гаража викотив брудно-білий бусик. За кермом сидів Сивий.
— Могила… Могила…— зронила Ліда, немов міркуючи вголос.— Ні, не може бути. Такі ніколи нічого не роблять власноруч…
— Що ти сказала? — обернулася до неї я.
— Нічого, не звертай уваги.
Поснідавши, я підійшла до дверей, укотре безшумно натиснула на ручку. Замкнено. Ну певна річ, а на що я розраховувала? В хаті панувала тиша, якщо не рахувати віддаленого шамрання телевізора. Ліда притулилася спиною до цегляного комина, який проходив через нашу кімнату й давав трохи тепла. Я ж розтягнулася на канапі й витріщилася в стелю.
Біла вагонка, в центрі — лампочка без абажура.
Вагонка. Останній поверх. Далі вже дах.
— Як думаєш,— мовила я до Ліди,— до чого прикручена вагонка на стелі?
— Ну, там дерев’яні дошки, напевно.
— А дерев’яні дошки — це не бетонне перекриття, правда?
— Не уявляю, як ти збираєшся відколупати спершу вагонку, а потім дошки, та навіть якщо тобі це і вдасться, далі що?
— Коли нас сюди вели,— зронила я,— хіба ти не бачила нагорі слухове віконце? Одне-єдине без ґрат?
— Пригодницьких романів начиталася? Ще коника на стіні намалюй, і втечемо ми на ньому через димар, як справжні характерники.
Жарту про коника на стіні я не зрозуміла, але не переймалася: мене значно більше турбувало, де взяти потрібні знаряддя. Нарешті притлумивши паніку, я відчула жагучу потребу діяти.
Лежачи на канапі, я ще годину задумливо витріщалася на стелю, а потім ми з Лідою помінялися місцями: я притулилася до теплого комина, а вона розтягнулася на пружинному матраці канапи, накрившись куцим покривальцем, яким та була застелена.
— Ти тут як опинилася? — запитала мене Ліда.
— Так само, як і ти.
— Ти знаєш, про що я.
— На літаку прилетіла… Ну добре, добре, я тут за фулбрайтівською програмою для молодих науковців, у мене тема — жінки у Другій світовій.
Ми хвильку помовчали. Весь цей час мені муляло одне питання, на яке я не знаходила логічної відповіді.
— Слухай,— заговорила я,— навіщо нас тут замкнули? Заручників або вбивають, або відпускають. Якщо зразу не вбили, може, й не збираються? Збройне пограбування — тяжка стаття сама по собі, щоб погіршувати її ще й убивством. Скільки у вас світить за таке?
— Їм світить довічне, повір мені.
— То нас уб’ють?
— Швидше за все.
Отак ми приємно балакали, коли почулося дирчання мотора: повернувся бусик. За кілька хвилин двері в нашу кімнату відчинилися, й Ліду повели вниз. Я спершу подумала — в туалет, але не було її довгенько, зо дві години; в уяві я вже малювала всі жахи, які тільки можуть спасти на думку за таких обставин, і довела себе до того, що в мене страшенно закрутило в животі від нервів. Не в силі терпіти, я почала грюкати ногами в двері; за кілька хвилин з’явився роздратований Сивий. З ним була й моя співкамерниця. Притримавши двері, він штовхнув Ліду в кімнату. Опустивши погляд на його дебелу руку, я зауважила, що в нього грибок на нігтях. Яка бридота! Сивий грубо кинув:
— Чого тобі?
— Мені треба в туалет.
Він, дивна річ, не заперечував.
Коли я повернулася, Ліда лежала на канапі, скрутившись калачиком.
— Як ти? — присіла біля неї я.
— Та все гаразд.
— Чого тебе там так довго тримали?
— Допит влаштували.
— Допит?
Ліда відмахнулася, нічого не пояснюючи. Ну нехай, іншим разом.
— Ну що,— змінила я тему,— починаємо знімати вагонку?
— Чим?
— Неправильне питання. Головне, як це зробити швидко й безшумно,— сказала я, витягаючи з кишені брелок з ключами. Мій рідний американський брелок: сигналізація і ключ від машини, що лишилася вдома в гаражі, ключ від хати й маленький швейцарський ножик, на якому є крихітна хрестова викрутка.
— Як тобі це вдалося?
— Сказала, що мені потрібні прокладки. А вони — в моєму наплічнику.
— Ніколи б не запідозрила такої винахідливості в розбещених життям американців,— гмикнула Ліда.
Розповідати, як ми, сполохано підскакуючи на кожен підозрілий звук, відкручували вагонку дводюймовою викруткою, буде занадто довго, скажу тільки, що робили ми це по черзі: одна вартувала біля дверей, притулившись до них вухом, щоб краще чути, а друга, хитаючись на поламаному офісному стільці, єдиному в кімнаті, колупала стелю. Один шуруп — посередині стелі — ми лишали, щоб уся конструкція завчасно не гримнулася нам на голову. На той час, коли стемніло, у нас було відкручено дві планки. Навіть якщо вагонка йде вздовж дощок, а не впоперек, цього замало, щоб вибити бодай одну дошку, доведеться працювати далі. Я запнула фіранки й увімкнула світло.
— Ні, я не заперечую,— бухтіла Ліда, у якої викрутка раз у раз вислизала з шурупа,— сидіти згорнувши руки — остання справа, але чим ти збираєшся відривати дошки на горище?
— Не забігай наперед. Треба спершу на них подивитися.
Коли нам принесли вечерю, Ліда, яка вже відпочивала, стоячи на чатах, занадто розслабилася — і я ледве встигла сповзти в крісло, замалим не перекинувши його, й заховати під дупою ключі. Серце вискакувало з грудей. На вечерю принесли чипси. Які порядні злочинці! В мене скоро від удячності до них стокгольмський синдром почнеться.
По вечері ми вирішили трохи перепочити, і правильно зробили: унизу спершу розмовляли по телефону, а потім на сходах почулися кроки: хтось піднявся нагору, в сусідню з нашою кімнату, і щось довго там робив.
Коли нарешті будинок затих, ми знову взялися до справи: на щастя, ніхто не стежив, горить чи не горить у нас світло. За дві години ми подолали ще дві планки, і прийшов час для відповідальної справи: обережно відкручувати середній гвинт і знімати вагонку. Планки ми ховали за канапу, сподіваючись, що як хтось до нас несподівано нагряне, не зразу помітить незрозумілу лисину на стелі.
Чотири планки вже лежали за канапою, а ми сиділи з Лідою на пружинному матраці, підстрибуючи для розваги і роздивляючись стелю. Еге ж, мала рацію Ліда: зрушити ці дошки голіруч — серйозна задача. Дайте-но глянути… Так, ось і цвяхи по краях: дошки прибиті знизу до бантин, їх потрібно зривати, а без лома такого не зробиш. Запхавши нігті у щілину, я спробувала сіпнути шорстке дерево — воно й не поворухнулося.
— Ну що,— мовила Ліда,— ставимо вагонку назад? Поки нас не попалили?
— Ага. Треба спершу поміркувати в спокійній обстановці.
Витягти планку й запхати її назад у паз — це зовсім різні речі. Сунеш її з одного боку — вислизає з другого, сунеш посередині — вигинається і не лізе взагалі. Стараючись безшумно переставляти крісло, ми стрибали з одного кінця кімнати на інший, але нічого не виходило. Одного разу нам майже вдалося запхати планку по всій довжині, аж тут вона знову випорснула — і мало не гримнула на підлогу — на щастя, зачепилася за канапу. Ловлячи планку, я сама замалим не гепнулася, хотіла схопитися рукою за вагонку на стелі — і моя долоня раптом провалилась у порожнечу.
Руку я висмикнула з діри всю в скабках, але то вже таке. Зрештою, ніхто не обіцяв, що тікати з полону буде легко.
— Лідо, ми знімаємо ще одну планку.
— Навіщо?
— Зараз побачиш.
Приблизно за годину нашим очам відкрилося чотири дюйми прорізу в дерев’яних дошках, якими була підбита стеля. Проріз зникав під вагонкою, і в мене вперше за останній час потепліло в животі: схоже, коли робили дах, навмисно лишили для зручності лаз, а потім його просто затулили вагонкою. Окреслився шлях до втечі.
— По-моєму, час вимикати світло,— сказала Ліда.— Ще трішки — і до нас точно знизу прийдуть перевірити, чого ми досі не вляглися спати.
— І як тоді відкручувати шурупи? — поцікавилася я сумішшю англійської й української мов, ще й активно допомагаючи собі жестами. Ми з Лідою переважно так і спілкувалися, бо вона англійську знала приблизно на такому самому рівні, як я — українську.
— Гадки не маю.
Але вона мала рацію. Нам, щоб пролізти в діру, затулену скловатою (я помацала рукою: покриття легко піднімалося, ні у що нагорі не впиралося), доведеться відкрутити принаймні ще дві планки. Навіть зважаючи на те, що ми непогано натренувалися крутити шурупи крихітною викруткою, на кожну планку піде не менш як година. І з кожною такою годиною ми ризикуємо дедалі більше.
Отож замість відповіді я пішла й вимкнула світло.
У темряві дивно загострилися всі інші чуття. Внизу хтось чхнув, потім щось упало. А ми так захопилися справою, що вже й забули слухати під дверима — були певні, що наші викрадачі давно поснули. За вікном, десь удалині, загавкав пес, а потім завив. До нього приєдналося ще кілька собачих голосів. Віття горіха, що ріс попід хатою, з кожним поривом вітру стукотіло в шибку.
На паралельній дорозі, на згірку, стояв одинокий ліхтар. Не уявляю, кому він світить у цьому дивному безлюдному місці. Світла він давав зовсім мало, але поступово очі призвичаїлися — і я вже не почувалася сліпим кошеням.
— Ну, давай викрутку,— за хвилю сказала Ліда.
— Що ж ти побачиш?
— А я навпомацки.
Я простягнула їй інструмент. І Ліда справді наполовину навпомацки почала відкручувати перший шуруп на наступній планці. Мені подумалося, чи не прискорити процес, просто обірвавши дві планки, я посмикала їх, потім повисла, але трималися вони на диво міцно.
Хвилин за двадцять Ліда опустила руки.
— Фу-у-ух, не можу, вже рук не чую.
На вахту заступила я.
Гадки не маю, скільки часу ми витратили на дві наступні планки. Небо захмарилося ще звечора, місяць і не прозирав, тому вгадати, котра зараз година, не було ніякої можливості. Тільки б устигнути до ранку! Але нарешті впав останній шуруп — і перед очима постав чорний прямокутник, який нагадував не так лаз на горище, як таємний вихід у паралельний світ. Мене аж дрож пробрав.
Обмотавши долоні покривалом, щоб не поколотися, я спробувала роздерти скловату, звільняючи прохід. Не дуже приємне це заняття, а особливо коли стоїш на хиткому офісному стільці. Скловата посипалася мені на голову, я ледве встигла заплющити очі й затамувати подих, щоб не вдихнути, але ось вона — дорога на волю: футова діра з обірваними скловатними краями.
— Хто лізе перший? — спитала Ліда.
— Обирай.
— Ти зможеш підважитися на руках? Я — ні.
Отож я полізла перша, цього разу вже й голову затуливши: довелося натягнути на неї наволочку з подушки. За кілька хвилин я вже була нагорі, відгребла ногами скловату, розширюючи отвір, і простягнула руки вниз:
— Уперед!
Кругленька Ліда повисла в дірі, як сарделька. Досі не розумію, як мені вдалося затягнути її нагору. Я і за руки її смикала, і за комір куртки тягнула, і за пояс хапала, а вона собі так і висіла, хвицаючи ногами й не так допомагаючи мені, як заважаючи. Але повірте: жага свободи відкриває друге дихання, в цьому я отримала нагоду пересвідчитися особисто: я й сама незчулась, як затягнула-таки цю безнадійну сардельку в отвір.
А ось і слухове віконце!
Дерев’яна рама трималася на кількох загнутих гвіздках, які ми просто підчепили викруткою і відігнули. Обережно вийняли раму й поставили збоку. Ліда визирнула у вікно.
— Третій поверх. Ноги не переламаємо?
Я підняла з підлоги покривальце, яким замотувала руки. На щастя, швейцарський ножик на ключах у мене гострий, тож ми, добре натягнувши покривало впоперек, примудрилися розрізати його на чотири смуги. Аж тут Ліда здивувала мене: зв’язала стрічки хитрим вузлом, який — зразу видно було — під нашою вагою не розв’яжеться точно.
— Морський вузол! — гордо повідомила вона.— Школа моряків і річковиків.
Імпровізовану линву ми зрештою прив’язали до телевізійної антени, яка кріпилася біля слухового віконця. Вигляд вона мала не дуже надійний, але, як ви можете здогадатися, не відламалася й ми не вбилися, бо в іншому разі я б оце все зараз не розповідала. Ліда, яка не змогла підважитися на руках, по линві спустилася дуже вправно — теж, напевно, школа моряків і річковиків. Я злізла слідком за нею. Внизу довелося стрибнути, бо линва з куцого покривальця до землі не діставала.
В’язниця наша стояла темна й тиха. Ми навпомацки дійшли до паркана, відімкнули хвіртку й опинилися на поритій коліями ґрунтівці, яка праворуч і ліворуч губилася в темряві.
— Не пам’ятаєш, звідки ми приїхали? — пошепки запитала Ліда.
— Звідти,— махнула я рукою на схід. Коли ми заїжджали в гараж, я точно пригадую, що ми звертали з дороги праворуч.
— Ну, тоді ходімо.
— По дорозі? А якщо погоня?
— Вибір у нас небагатий,— обвела Ліда рукою навколишній пейзаж. Вузька дорога була обабіч обмежена парканами.
Якби не далекий ліхтар на згірку, ми б собі ноги переламали на тій ґрунтівці. Шлях тягнувся вгору та вгору, і незабаром ми вийшли в поле. Темно тут було — хоч в око стрель, я навіть якусь тичку собі дорогою з куща виламала, щоб під ногами мацати й не впасти в яму.
Аж тут перед нами постало перехрестя: нашу ґрунтівку перетинала ширша дорога.
— Прямо підеш — коня загубиш,— зронила Ліда.
— ???
— Не звертай уваги. Куди далі?
— Байдуже. Дорога кудись та й виведе.
І ми звернули праворуч. Та не встигли ми й півсотні кроків ступити, як ззаду вдалині почувся шурхіт шин і тихеньке гурчання двигуна. Ми з Лідою синхронно озирнулися.
— Білий бусик! — скрикнула вона.— Тікай!
І рвонула навпростець через поле, не розбираючи дороги. Піддавшись миттєвій паніці, я помчала їй навздогін, перечепилася через якийсь горбок і гримнулася на землю. Перекотившись, я трохи затуманеним зором дивилася, як фари наближаються, більшають, яскравішають — і за мить проминають нас. І це, схоже, був зовсім не білий бусик — машина видалася мені значно меншою.
— Лідо! — неголосно покликала я.— Лідо!
Але товаришка мовчала. Куди це вона встигла забігти, що не чує мене?
— Лідо! — крикнула я гучніше.
Тиша.
Переді мною в темряві тягнулося неозоре поле, і я в тому полі стояла сама-самісінька.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *