Антиякбитологія.

1. Ми вже не втратили Харків і Київ. Чотири роки і тиждень тому ми прокинулися від вибухів ракет, подивилися виступ потвори з перекошеним від внутрішнього булькотіння гівна обличчям, зрозуміли, що буде складно. Ні, не так. Не розуміли, наскільки довго буде складно. Ми думали про якісь дні або тижні, що потрібні до перемоги. Далі був фантастичний подвиг військових і тих, хто у перші дні став військовими, затори на дорогах, героїзм залізничників, і жахлива здача Півдня. Чи готувався приблизно такий сценарій для Харкова та Києва? Звісно.
Далі були розбиті колони окупантів на Чернігівщині та Київщині, захист аеропортів Гостомеля та Василькова, наші герої, що зупинили ворога біля Окружної Харкова на Північній Салтівці, триста тисяч людей, які знайшли притулок у харківському метро. А потім – критично важливі і максимально небезпечні перемовини у Білорусі та Туреччині, приїзд Джонсона, трагедія Маріуполя, і майже спокійний вихід тисячної колони російської техніки через вузеньке віконечко на Сумщині.
Ми не втратили обидві столиці – Харків та Київ, але залишилися без Маріуполя, Мелітополя, Херсона, Лисичанська, Сіверодонецька, Купʼянська, Ізюма, Бердянська. Стало зрозуміло, що «Київ за три дні» – це точно не про реальність. Потрібно вчитися жити в новій реальності – війні з росією. Настав час переоцінки цінностей для тих, хто вісім років не бачив, що ми знаходимося в стані війни.

2. Ми не дійшли до Москви і навіть до Луганська. У вересні 2022 року відбулося «чудо на Сіверському Донці» – перша велика наступальна операція українських військових. Було звільнено спочатку Ізюм, потім Купʼянськ і через кілька тижнів практично повністю звільнено Харківщину. Я був у Ізюмі через тиждень після звільнення, а в Шевченковому – на третій день. Бачив не тільки радість в очах харківʼян і ізюмців, бачив шок у ждунів, які не встигли чи не змогли по інших причинах поїхати услід за окупантами. Чув «росіяни почали платити пенсії (в серпні), ми ще подивимося, що нам хорошого зробить українська влада крім відключення світла» (насправді, частина Харківщини була запитана через територію РФ і, звісно, окупанти одразу після того, як накивали пʼятами, вимкнули рубільники), чи правду кажуть росіяни, що ЗСУ – фашисти». Бачив вже завезені підручники з «кримнаш» в українських школах та бібліотеки, швидко позбавлені української книги. І чув розмови, в тому числі і розумних, здавалося, людей, про те, що шлях на Москву тепер відкритий, а росіяни з квітами вийдуть зустрічати визволителей. Бачив колони розбитої російської техніки, що згоріла або була кинута за три дні до того на купʼянській трасі, коли вони в жаху летіли куди очі бачать під ударами нашої артилерії. Це виглядало так логічно і легко, що у соцмережах говорили про те, що далі буде звільнено Сватово, Рубіжне і відкритий шлях полями на Луганськ або через агломерацію Лисичанськ-Сіверодонецьк на південь. «Експерти» рахували дні до капітуляції путіна. Звісно, ми не мали і близько ресурсів на такий подальший наступ, а росіяни перекидали все, що у них було в тилових округах, щоб закрити діри у власних позиціях, і ризик оточення у випадку продовження наступу був величезний.
Тим не менше – ЗСУ звільнили Харківщину. Вона стала першим регіоном, у якому ми на прикладах дізналися, як російська окупаційна влада керує окупованим регіоном. Саме після цього подвигу наших військових і мудрості командирів частина суспільства повірила у «кордони 1991 року». Харків перестав бути прифронтовим містом, вулиці якого обстрілюються ствольною артилерією.

3. Взявши Херсон, ми не звільнили Південь. Весь світ наблюдав за українським наступом на Півдні восени 2022 року. Кожен день ставало все більш зрозуміло, що удари «хаймарсів» у полотно Антонівського моста зроблять його не готовим для евакуації окупаційної сволоти. Кожен день ресурси ворога на нашому, правому березі Дніпра таяли. Двадцять пʼять тисяч чоловік з майже оточеного угрупування ворога в сорок тисяч покидьків, складав десантний спецназ, еліта російського війська. У випадку його знищення шлях на південь був би відкритим. Були зроблені кроки для підтоплення лівого берега, щоб ніякі понтони не допомогли евакуації війська з технікою, їм стало нема куди приставати. В цей момент стало зрозуміло, що все це героїчне військо через кілька тижнів буде в українському полоні. І тут чахлик, у власному класичному стилі поганого актора почав вчергове погрожувати всьому світу ядерною війною. Або життя наступних поколінь – та воля для оточених маленьких майбутніх чахликів, що будуть погрожувати всьому світу, або український полон для наповнення обмінного фонду. Салліван полетів до Москви. Потім до Києва. Думаю, історики будуть дивуватися тому, як у Херсоні на момент вода військ не залишилося жодної одиниці ворожої техніки при жахливому дефіциті пального. Куди поділися всі ці псковські потвори, які за неповний рік захищали Роботіно, а ще за рік гинули на Курщині. Звільнення Півдня відклали на кампанію 2023 року.

4. Маючи психологічну та ресурсну перевагу, ми не втілили їх у 2023 році в звільнення Півдня, втративши шанс на «кордони 2022 року». Чи дійсно наші ресурси були розподілені між Бахмутським та Мелітопольським напрямками? Чи був шанс пройти або обійти забетоновану та заміновану лінію суровікіна, чи були повністю реалістичними плани кампанії, узгоджені з партнерами по НАТО, чи було втручання голови офісу в планування та забезпечення операцій, це вже не зможе вплинути на минуле. Після осені 2023 росія стала на воєнні рельси і почалася війна на виснаження ресурсу. Чи все зробили союзники для забезпечення наступу? Де ті 700 бронемашин та 300 танків, яких потребував Залужний для наступу? Де причини отримання нами Петріотів та бойових літаків не у 2022 році? Відповідь на це питання є. Союзники боялися перемоги України не менше, ніж перемоги путіна, і, поки, завдяки мужності та вмінню наших командирів та бійців, така перемога могла відбутися, нам було дозволено отримувати сучасне озброєння тільки в режимі ресурсного голоду. Дякуючи чеському Президенту було вирішено питання снарядів, але не знайшлося в світі подібної фігури, яка би вирішила питання ресурсів для ППО та ПРО.

5. Енергетика. Це чергова жертва російського тероризму. Коли стало зрозуміло, що система міст-фортець, вибудована українським командуванням не надає путіну показати американцям швидку перемогу навіть ціною втрат чергових сотен тисяч росіян, він вдався до тероризму. Чи був шанс захистити енергетику? Так, був. Але на самому верху енергетичної системи виявилася людина, що взяла участь у створенні грабіжницького злочинного угруповання. Ми всі стали жертвами знищення побудованої десятиліттями радянської енергосистеми. І теплий період не принесе нам відпочинку – добивання енергетики продовжується паралельно з іншими видами тероризма – обстрілами водоканалів, очисних споруд, залізничних депо, потягів. Маємо розуміти, що росія нечутлива до дзеркальної відповіді по Бєлгороду або Ростову, результат буде досягнутий виключно знищенням максимально захищеної інфраструктури в Москві та Пітері

6. Ми не виграли цю війну. Але путін її вже програв. Ми знищили фактично весь ресурсний потенціал радянського союзу. Росіяни працюють з колес по боєприпасах, ракетах, майже закінчилися запаси танків, бмп, бтр, артилерії, рсзо, випрошують у корейців їхні абсолютно застарілу техніку. Росія втрачає нафтові коридори з Чорного моря через активність ВМС; ГУР та СБУ, а на Балтиці – через дії партнерів, що, нарешті вирішили покласти край діяльності тіньового флоту. І дії хромої качки Орбана перед виборами до парламенту Угорщини по блокуванню санкцій, грошей Україні та виходу банків з території рф виглядають схоже на істерику.

На фото українська дорога неподалік від ЛБЗ.