Сьогодні була у двох Києвах.
Бурхливому центральному.
І тихому периферійному.
Центральний натхненно стояв у чергах.
До морозивних яток і модних кав’ярень.
– Півгодини щонайменше чекати, щоб зайти, – щиро казала дівчина про одну з таких на Богдана Хмельницького.
Казала це, стоячи в черзі за київською перепічкою. Черзі, яка, здається, побила всі рекорди черг.
– Та це тупо сосиска в пересмаженому тісті, – тим часом пояснював хтось комусь рецепт київської перепічки, тягнучи за рукав подалі від черги.
І черга на те сміялися.
Бо за сосискою в тісті в черзі тупо не стоять.
Стоять за символом.
Історією.
Брендом.
Емоцією.
Тим часом Київ периферійний стиха прогулювався старими бульварами.
У маленьких кав’ярнях в дворах варили каву без черг.
Обережно нарізали гострими ножами випічку з сімейних пекарень.
І продавали дітям морозиво на розвіс.
Кульку абрикосового.
Кульку полуничного.
І шоколадну.
Вітер ганяв тротурами тополиний пух.
Терпкий запах висохлої на сонці трави змішувався з духом розпеченого асфальту.
Київ дуже різний насправді.
Можна все життя прожити у “своєму” Києві. І не почуватися обділеним.
Але найбільша його сила в тому, що Київ кожному дає шанс знайти себе.
І своє місце в житті.
Навіть якщо воно не в Києві.
З твоїм днем, мій любий Києве.
Люблю тебе. Просто люблю.

Фото з ФБ-сторінки Акуленко Аліна: Світ Світлин