Я приїхала, а тато каже:
– Шкода так, що не встигла.
Мені аж серце заклякло: що ще у нас сталося? 
– Яблучко за ніч відпало, – каже тато. І веде мене на город, де росте його яблунька.
Татова яблунька зовсім малесенька. Гілки – тонесенькі. Але на ній цьогоріч уперше достигло два яблучка.
Тато підпирав гілочки із яблуками кілочками і чекав, коли ж я приїду і сфотографую його яблуньку.
Коли я нарешті приїхала, яблучко відпало. Мені щось стискається в грудях.
– Нічого, – раптом каже тато. – А ми його ниткою назад прив’яжемо і ти здалеку сфотографуєш. Нитку ж здалеку невидно буде? Правда ж?
– Не видно, – кажу і відвертаюся, бо щось стала така плакса. Зате тато знову став всесильним, як у дитинстві.

Татова яблунька.
Із двома яблуками 🙂

P.S. Та сама, що з ниточкою.