Чайковська Наталія

Крок. Роман / Наталія Чайковська. — Київ : Нора-Друк, 2024. — 255 с.

Обкладинка: Олена Шум.

ISBN 978-966-688-157-4 (палітурка)
ISBN 978-966-688-158-1 (EPUB)

Чому це стається з дівчатами знову і знову? Головна героїня роману Рита з підліткового віку має важку психологічну травму. Зараз вона тренує дітей і навчає їх самозахисту. Та коли сестра однієї з її учениць після поїздки на конкурс танцювальних колективів заявила про зґвалтування, привиди минулого наздоганяють Риту. Намагаючись допомогти жертві, яку до того ж замість підтримки починають цькувати у соцмережах і називати брехухою, Рита і сама згодом отримує погрози. Невже ніхто не збирається карати ґвалтівника за те, що він скоїв? Рита з цим не згодна, тому бере ініціативу в свої руки.

© Чайковська Наталія, текст, 2024.
© Нора-Друк, 2024.

Замовити книжку

*
Після душу я приходжу до тями. Дивлюся на себе в дзеркало в кімнаті, помічаю зморшки, які з’являються навколо очей, коли я всміхаюсь або примружуюся. Тягнуся по тонік і крем, суха шкіра оживає. Рушники закидаю в пральну машину, перевдягаюся і вкладаю свою неслухняну коротку зачіску. Років десять минуло відтоді, як я змінила зачіску, і донині мені подобаються ці зміни, коли небагато часу йде на те, аби висушити волосся. У мене темні, майже смолисті пасма, які колись спадали по спині, а тепер ледве торкаються плечей. Вищипую брови, які час від часу фарбую, дістаю з косметички консилер, тональний крем і туш. Я з тих жінок, що не люблять довго сидіти перед дзеркалом, тому моя косметичка має доволі вбогий вигляд. Зрештою, своєю зовнішністю я цілком задоволена. У мене підтягнуте тіло, я середнього зросту, і регулярні заняття спортом допомагають тримати форму.
Виходжу зі спальні й прямую у вітальню. Беру ранець, у який кидаю телефон, перевіряю, чи ключі на місці, а тоді зиркаю на годинник. Ще надто рано, аби вирушати в новий робочий день, тому прямую на кухню і знову вмикаю чайник. Іще одна чашка чаю не завадить, аби збадьоритися.
Доки холоне чай, роздивляюся свій дім, куди переїхала кілька років тому. Це був час, коли я мусила прийняти рішення і злізти з Віриної шиї. Певна річ, вона мені нічого не казала, але я знала, що колись доведеться навчитися самій про себе дбати. Тоді Віра натиснула на моїх батьків, і вони погодилися продати хату у Колках, яка належала бабці – маминій і Віриній матері, – а за виручені кошти купити мені невеличке помешкання в Луцьку. Пам’ятаю, як я скривилася, коли Віра повідомила цю новину, і замість радості пирхнула, мовляв, відкупляються. Звісно, Віра гнівалася, що я не помічаю тих проявів батьківської турботи, але у мені знову волав егоїзм, і я запитала, де вони були тоді, коли по-справжньому були мені потрібні.
Зрештою, невеличкий дім купили, і лише згодом я довідалася, що Віра доклала чималу суму, якої не вистачало. Віра, а не батьки.
Тріщини, які розповзаються у стосунках батьків з дітьми, не так просто залатати, але для того, аби вони не кидалися в око, слід працювати. А я і мої батьки пустили наші відносини плисти за течією й навіть не намагалися докласти зусиль до того, щоб їх налагодити. Їдке відчуття, що моя категоричність відіграла в цьому вагому роль, з кожним роком посилюється, проте, знову ж таки, надто багато “але” постало між нами, й батьки відступили і відпустили мене. Так, відпустили, вручивши в руки Вірі свою єдину дочку.
Ми іноді бачилися. Колись. Рідко розмовляємо по телефону. В нас немає тем для розмов, і прогалини у наших стосунках годі й заповнити.
Винні не лише вони. Винна я також.
Кліпаю вдруге за ранок, щоб розігнати сльози, які підступають і збираються в кутиках очей. Сьорбаю чай і усвідомлюю, що, скільки б часу не минуло і якою сильною я б не була, донині мене накриває круговерть смутку, коли думаю про батьків.
Усе не мало бути так.
Позираю на годинник. Через хвилин десять буду виходити й привітно всміхатися знайомим, вдаватиму спокій і впевненість.
Допиваю чай, відкриваю кран і під теплою водою мию чашку. Моя кухня, як і решта будинку, затишна. Мені тут комфортно. Дім невеликий – спальня, вітальня, кухня, коридор і ванна кімната. Свого роду двокімнатна квартира, але за порогом дому мене тішить невеличке – три сотки – подвір’я, на якому теплими вечорами я спостерігаю, як згасає ще один день.
Я самітниця. І мене це влаштовує. Якщо копнути глибше, то стає зрозумілим, що причина ховається в минулому – після подій тринадцятирічної давності я стала дуже обережною у виборі людей, з якими спілкуюся і проводжу час.
Тоді мене зрадили.
І я не хочу, щоб це повторилося.
Я контролюю своє життя, і відчуття контролю приносить мені задоволення. Так було не завжди, але так є зараз.
Моє самітницьке життя мене влаштовує, і в мене жодного разу не виникло бажання зруйнувати цю гармонію, яка в тандемі – я і самотність – мене стишує і заспокоює. Артемові, з яким зустрічаюсь, я, певна річ, цього не кажу, бо він не зрозуміє.
Але оті дрібниці, з яких складається моє життя, для мене важливі – посуд на своєму місці, стілець, присунутий до столу, заправлена постіль, одяг у шафі, який лежить так, як поклала його туди я. Це банальні звички, які проросли в мені й пустили паростки. Звички, завдяки яким я контролюю своє життя.
Я чую себе в тиші своїх буднів, прислухаюся і відчуваю, коли слід переключитись і заглушити голоси з минулого, а коли вловити їхні сигнали.
Мій дім – зона тиші.
І я впродовж довгих років наводжу жирну лінію, яка відмежовує ту зону, в яку я хочу впускати людей, і ту, в яку ні.
Дістаю з шафи в коридорі куртку, вдягаю й роздивляюся себе в дзеркалі. Звичайна, непоказна, але й не сіра. Я приймаю себе такою, якою стала, якою себе створила.
Доки вдивляюся у вираз свого обличчя, перед очима калейдоскопом змінюють одна одну картинки – це розворушилися спогади, які випурхнули з комірчини у моєму серці.
Ніч. Ліс. Соснові гілки.
Руки, які тягнуться до мене.
Тричі кліпаю, розганяючи спогади, які злорадно деруться хащами моєї свідомості.
І цієї миті, коли темінь за вікном поступається місцем новому дню, коли я готова вкотре вийти за двері свого дому і прожити ще один день, коли світ прийме мене, не знаючи про моє минуле, я вкотре усвідомлюю просту істину – це ніколи не мине, спогади ніколи не потьмяніють, бо зґвалтування не триває хвилини. Ставшись один раз, воно триває вічно. А мені лишається працювати над своєю впевненістю, аби з кожним наступним днем ставати ще більш непохитною.