Кастеллані А. Соціальна історія татуювань. Уривок з книжки
Соціальна історія татуювань / Алессандра Кастеллані ; пер. з італ. Г. Залевської. – Львів : Видавництво Анетти Антоненко; Київ : Ніка-Центр, 2022. – 184 с., 16 с. кольор. вкл.
ISBN 978-617-7654-72-7 (Видавництво Анетти Антоненко)
ISBN 978-966-521-779-4 (Ніка-Центр)
Колись татуювання не було ані популярним, ані прийнятним як форма модифікації тіла. Воно сприймалося осудним знаком, що асоціювався зі світом злочинців, пропащих жінок та маргіналів. Заходу була незнайома широка практика малюнків на шкірі, знання про яку потрапило до нашого світу через щоденники Джеймса Кука; він використав термін «тату» після повернення зі своєї першої подорожі до південних морів. Саме з дивовижних звітів мандрівників вісімнадцятого століття виникає екзотичне уявлення про далекі етноси, і татуювання в цьому контексті відіграють основну роль у визначенні іншості незнайомих народів.
Завдяки «проклятій» аурі татуювання набуває неабиякої популярності у середині сімдесятих років минулого століття, коли на сцену виходять панки зі своїм баченням татуювання як форми протесту. Починаючи з дев’яностих років, татуювання раптом перетворюється на поширений серед молоді, ба більше, «нормалізований» знак, нанесення якого вже не викликає відторгнення чи осуду. Тепер татуювання – частина моди, і знаки на шкірі сприймаються суб’єктивним проявом власного стилю.
Татуювання та модифікації тіла ставлять перед людиною принципове запитання власної особистості та меж впливу на тіло – як між собою співвідносяться природне тіло та ідентичність? Ідентичність – це дещо фіксоване чи її можна змінювати за власним бажанням і власним вибором, як ми це робимо, наприклад, зі шкірою? Сміливість, різні способи штучного втручання, питання контролю – усе це змішується у спробі надати собі нове визначення і нову зовнішність, аби прикути увагу до своєї особистості.
Алессандра Кастеллані аналізує витоки і сьогодення татуювань, запрошуючи до цікавої подорожі у часі та просторі: від Біблії до Лондона сімдесятих років, від нового світу, відкритого мандрівниками вісімнадцятого століття, до сучасних міст. Захоплююча, написана на нашій шкірі історія, з якою варто ознайомитися…
V. Мода серед еліт
…
2. Ознака соціальної відмінності
Від початку перших експедицій у моря Південно-Східної Азії та протягом всього колоніально-імперіалістичного періоду орієнталізм поставав у різних формах і поверхневих утіленнях, у прямому сенсі «ледь торкаючись поверхні шкіри». З кінця ХІХ століття світова, зокрема британська, еліта надихається татуюваннями у південно-східно-азійському стилі, особливо її очаровує витонченість японських татуювань, які без проблем можна зробити у вільних портах Нагасакі та Йокогама. Військові та держслужбовці у тривалому відрядженні на Сході охоче роблять собі татуювання – специфічний сувенір на згадку про час, проведений у Південно-Східній Азії. Вони перетворюють на ефектний гламур те, що на Заході вважалося ознакою і тавром знедолених. Можна згадати французького мандрівника П’єра Лоті, який у романі «Пані Хризантема» з певною манірністю описує, як він, перед тим як полишити Нагасакі, вирішує зробити собі татуювання:
Подорожуючи Океанією та іншими місцями, я бачив багато примітивних істот і відчув осудний смак до татуювань. Отже, я вирішив увезти з собою як цікавинку, як забавку зразок вправності японських татуювальників, що демонструють незрівнянну витонченість у цій справі (Loti 1995, р. 238).
Відомий споживач та оповідач екзотики Лоті описує Пекін між останніми спалахами Боксерського повстання (див. Loti 2002), кохання з таїтянськими дівчатами, екзотичних молодих японок з квітковими іменами на кшталт хризантеми, що символізує представників японського правлячого дому тенно, яких не досить доречно називали на Заході «імператорами». Татуювання – одна з багатьох екзотичних, ексцентричних і сучасних речей, які можна привезти на батьківщину мов трофей, якими можна хизуватися у розповідях і з гордістю виставляти напоказ.
У своїх пізніших публікаціях на тему татуювань деякі кри¬міна¬лісти-антропологи також фіксують нову моду на татуювання серед еліт суспільства. Де Блазіо описує, як швидко спливає ціла епоха:
Наразі хочу вам сказати, що у цім питанні науці немає куди банкрутувати далі. Дійсно, зараз нам доводиться спостерігати апофеоз татуювання. Воно покинуло в’язниці, каторги та ярмаркові балагани. Воно облагородилося, аристократизувалося, стало титулованим. Мов велосипедист у ривку, воно завоювало висоти суспільства. Воно прямує до нас із Англії як головна подія дня […]. Отже, за лічені хвилини татуювання стало «останнім писком» флегматичної fashion по той бік Ла-Маншу (De Blasio 1973, р. 119).
Зокрема в Англії тату стає елементом аристократичної та буржуазної моди для тих, хто познайомився зі звичаями татуювання на Сході та в Океанії. Італія, що не зазнала настільки тісних колоніальних і комерційних зв’язків, тримається радше осторонь від цієї моди. Розповідає Де Блазіо: «Зараз пішла мода на татуювання. Невблаганний і деспотичний снобізм зробив революцію на найтендітнішій і найблідішій шкірі в Об’єднаному королівстві без розбору – жіноча вона чи чоловіча» (ibid., р. 119).
Після повернення зі Сходу представники англійської аристократії, здебільшого держслужбовці або військові на службі в колоніях (а служба на Сході часто ставала трампліном у професійному рості), наносять татуювання на згадку про дивні звичаї інших світів, про військову службу або просто як екзотичний досвід, який їм довелося пережити «на власній шкірі». Мода, що її запровадили в Англії представники найвищих соціальних верств, поширюється згодом і з-поміж середньої буржуазії .
Після громіздких досліджень і дуже солідних праць, автори яких проголошували та засуджували грубість і маргінальність татуйованих людей, науковці ломброзіанського штибу побачили, як їхні теорії підсковзуються й падають на тонкій і пустотливій стежинці під назвою «мода». Факт є факт, татуювання поширилися саме серед англійської аристократії. Теорії про атавізм і дегенеративність ув’язнених, проституток, педерастів та інших неповноцінних суб’єктів, на яких стоїть тавро вродженої гріховності, відходять у небуття з першими ж чутками про те, що найелітарніші прошарки суспільства викарбовують на тілі кокетливі модні татуювання. Чи можна закинути їм обвинувачення у дикунстві або розпусних збоченнях? Навіть Черкьярі помічає зміну ставлення до татуювань, що спостерігається серед англійської еліти:
Англійський вищий світ, який раніше переймався передусім тим, що краще вдягти: червоне чи біле, які черевики обрати: на гумовій підошві чи з прядива, залежно від того, що очікується: прогулянка у човні, біг або теніс, зараз спрямовує все своє шляхетне вагання на інше – що краще нанести на передпліччя: зображення жахливих голів або вишукані китайські фігурки (Cerchiari 1903, р. 264).
А ще існує світ спорту, який змінює ставлення до свого тіла. Люди починають усвідомлювати, що, так чи так, зовнішній вигляд можна міняти й конструювати власноруч. З другої половини ХІХ століття спортивна діяльність набуває неабиякої популярності серед різних прошарків суспільства, і це призводить до значних змін у соціальному житті, наприклад, до перегляду так званих ділянок «для жінок» у публічних місцях. Спорт дійсно супроводжує деякі важливі зміни у повсякденному житті. Теніс, гольф, кінний і велосипедний спорт, що ширяться серед представників середніх і вищих класів, дають змогу розвинути більш світський підхід до власного фізичного вигляду. Спорт трохи в інший спосіб вшановує природність тіла, особливо жіночого тіла, яке постає наразі без каркасів і надмірних конструкцій. Водночас захоплення гімнастикою та рухливими вправами сприяє активному та конструктивному ставленню до свого тіла.
Цікаво зазначити, що домінуюча ідеологія тієї доби, навіть якщо вона не мала тісних зв’язків із наукою та медициною, як у Ломброзо та його послідовників, була одержима жіночою плоттю, що безперервно вибудовувалася та корегувалася спеціальними пристроями на кшталт корсета, сприяючи ідеї вродженої тендітності жінок. Немов жіночий світ постійно потребує підтримки на фізичному та ментальному рівні. Жіноче тіло – це символічна територія постійної боротьби, де розігрується образний ряд духовної чистоти, що в природний спосіб утілюється у жіночій плоті. Але водночас важко не помітити, як жіночому тілу нав’язується не притаманний йому ідеал непорочності. Татуювання набуває особливої популярності серед жінок протягом наступних десятиліть – саме тоді, коли суфражистки, спорт і власне мода являють світові інше, більш логічне, бачення жіночого тіла.
Ставлення до власної зовнішності, з одного боку, стає більш проактивним, а з другого – привертає до себе прискіпливу увагу та стурбованість. Уже у 1880 році, згідно з даними «New York Times», принаймні «7,5 лондонських модниць» (хоча цифра може бути завищеною) були «татуйовані у недоступних місцях» (цит. у Mifflin 2014, р. 59).
<…>
Популярні часописи розповідають про моду на татуювання серед представників королівських родин в Англії, Данії, Німеччині, Росії та Греції. Принц Уельський, майбутній Едуард VII, зробив на зап’ясті тату у вигляді дракона на згадку про одну подорож, у чому йому допоміг відомий японський татуювальник Сойо. На думку преси, цей учинок принца Уельського став прикладом для наслідування. У 1893 році на сторінках «New York Times» з’являється стаття Варда МакАлістера, в якій він коментує англійську моду того часу: «Чоловіки із великого світу стали жертвами обставин після того, як принц Уельський зробив собі татуювання. Мов отара овець, що прямують за своїм вожаком, вони всі зробили те саме» .
Навіть офіцери англійського флоту наслідують приклад принца Уельського. Сер Рендольф Черчилль, батько того самого Вінстона Черчилля і міністр з питань Індії, мав на руці витатуйовану змію. Микола ІІ, останній російський цар-невдаха, також мав японське тату. Нібито і панянки з Армії порятунку татуювали собі на ліктях літери A.S. (Army Salvation). Навіть англійські дівчата, чи то підкорюючись моді, чи то із прагнення показати свій біль, вибивали імена наречених, які вирушали до Трансвааля на жорстоку Англо-бурську війну (1899–1902) (De Blasio 1973, р. 119–26).
Вищезгаданий тату-майстер Рейлі вирушає слідом за англійськими солдатами до Південної Африки, щоб завдяки татуюванням можна було розпізнати тіла загиблих на полі бою .
Отже, ринок урізноманітнюється, а татуювання затверджує себе як мистецтво, що виробляє особливий товар неширокого рафінованого вжитку, в якому є певний естетизм, призначений для обмеженого кола поціновувачів. Водночас татуювання залишається вельми бажаним виробом у світі моряків і людей, що не прагнуть чогось іншого, окрім експресивного самовираження. Ця мода, що раніше сприймалася квірною й дивною, стає вкрай популярною саме тому, що тепер нею цікавляться королівські особи та інший нобілітет, «і саме зараз вона є найпопулярнішою розвагою у вільний час» , – пише англійська газета у 1898 році.