Видавництво Анетти Антоненко

Автор: Наталія ҐІНЗБУРҐ [Natalia Ginzburg]
Мова оригіналу: італійська
Перекладач: Любов КОТЛЯР
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Рік видання:2026
ISBN: 9786175531075

«Родинний лексикон» Наталії Ґінзбурґ — тепла й гірка книжка про голоси, які залишаються з нами назавжди. Через смішні, дратівливі, незабутні фрази батька, матері, братів, друзів постає жива картина родини Леві — туринських інтелектуалів, що жили на тлі фашизму, війни й тривожного післявоєнного часу.

Фрази й слова тут важливіші за події. Вони несуть у собі пам’ять, характер, любов. Те, що зберігаєш у собі на все життя.

У цьому лексиконі — не лише історія однієї родини, а щось знайоме кожному з нас. Бо всі ми родом з дитинства, де говорили «ті самі слова».

Роман здобув найпрестижнішу літературну премію Італії — Стреґа. Наталія Ґінзбурґ — одна з найсильніших італійських авторок ХХ століття, чий голос звучить і сьогодні.

Рідний лексикон

У нашій домівці ще в моєму дитинстві, коли хтось із нас, дітей, перекидав склянку на скатертину або впускав ніж, відразу лунав громовий голос батька:
— Що за невихованість!
А якщо ми вимочували хліб у соусі, він кричав:
— Не облизуйте тарілки! Не вимазуйтеся, не квацяйте! Не розводьте ляпанини!
«Мазаниною» та «ляпаниною» мій батько вважав і су часне мистецтво, якого терпіти не міг. Казав:
— Ви всі зовсім не вмієте поводитися за столом! Вас усіх взагалі не можна виводити поміж люди!
Або ще:
— Якби ви опинилися за table d’hôte у Британії, вас усіх, які тільки те й роблять, що розводять ляпанину, вмить би вигнали звідти в три шиї!
До Британії батько ставився з великою повагою. Він вважав її найкращим зразком культури та вихованості для цілого світу.
Він полюбляв обговорювати за обідом кожного, кого йому довелося зустріти протягом дня, і був дуже суворим у своїх висловлюваннях, обзиваючи всіх недоумками.
Недоумкуваті були для нього «бовдурами».
— Мені він здався неабияким бовдуром, — казав, розповідаючи про чергового нового знайомого.
Окрім «бовдурів», були ще «дикуни». «Дикуном» для мого батька був той, хто поводився невиховано, незграбно і сором’язливо, хто недоречно вдягався, хто не вмів ходити в гори і не знав іноземних мов.
Будь-який наш вчинок або крок, які він вважав негідними, вмить визначалися ним як «дикість».
— Не будьте дикунами! Не робіть дикостей! — прикрикував він на нас постійно.
Спектр дикостей був дуже широким. Він називав «дикіс тю» звичку ходити в гори у міському взутті, заводити розмову в потягу або на вулиці з попутниками чи перехожими, розмовляти з сусідами з вікна, роззуватися у віталь ні і гріти ноги перед калорифером, нарікати під час походів у гори на спрагу, втому або розтерті ступні, брати з собою в похід приготовані та жирні харчі й серветки, щоб витирати руки.
Для походів у гори дозволялося брати лише певний перелік харчів, а саме: сир фонтіну, варення, груші, круто зварені яйця. А пити можна було лише чай, який він готував власноруч на спиртівці. Схиляв над пальником свою видовжену голову, покриту рудою, настовбурченою шевелюрою, прикривав полум’я від вітру полами куртки — вовняної куртки кольору іржі, затертої та з підпалинами біля кишень, — завжди тієї самої, коли йшлося про відпочинок у горах.
Під час походів не дозволялося вживати коньяк і цукоррафінад, оскільки, за його словами, то була «їжа для дикунів»; і не дозволялося зупинятись для перекусу в шале, адже це теж вважалося «дикунством». «Дикунством» було й прикривати голову від сонця хустинкою або солом’яним капелюхом чи захищатися від дощу непромокальними каптурами, пов’язувати на шию шарфики, які так полюбляла моя мати: щоразу вранці перед походом вона намагалася непомітно запхати їх до наплічника собі й нам, а батько, якщо вони траплялися йому під руку, роздратовано їх викидав.
Під час походів ми у своїх здоровенних, підбитих цвяхами, грубих і важелезних, як свинець, черевиках, у вовняних гольфах і балаклавах, з альпіністськими окулярами на лобі, обливаючись потом від пекучого сонця в самому зеніті, заздро поглядали на «дикунів», які легким кроком проходили повз або всідалися за столиками в шале, щоб поласувати вершками.
Моя мати оті походи в гори називала «розвагою від нечистого, яку той влаштовує для власних діточок», і завжди намагалась залишитися вдома, особливо коли йшлося про те, що обідати доведеться десь-інде, адже після обіду вона полюбляла почитати газету й подрімати на дивані.
На літо ми завжди виїжджали в гори. Винаймали хатину на три місяці, з липня до вересня. Зазвичай ті хати були розташовані далеко від населених пунктів; мій батько з моїми братами щодня брали наплічники й вирушали на закупи до села. Не було жодних розваг або веселощів. Усі вечори ми проводили вдома, за столом, — я, мої брати і сестра. А мій батько читав собі в іншій кімнаті і лише час від часу зазирав до тієї, в якій влаштувалися ми за розмовами й іграми. Зазирав підозріло, набурмосено і нарікав, звертаючись до моєї матері, на нашу домашню помічницю Наталіну, що, за його словами, поперекладала його книжки. «Твоя дорогенька Наталіна», — казав він. «Схиблена», — промовляв, незважаючи на той факт, що Наталіна з кухні могла його почути. З іншого боку, «ота схиблена Наталіна» давно звикла до таких фраз і зовсім не ображалася.
Інколи батько звечора починав підготовку до чергового походу або сходження. Ставши на коліна посеред кімнати, змазував своє взуття й черевики моїх братів китовим жиром; вважав, буцімто тільки він уміє змазувати взут тя отим жиром. Затим по всій хаті розносився брязкіт залізяччя: то він шукав альпіністські кішки, карабіни, льодоруби.
— Куди ви поділи мій льодоруб?! — кричав. — Лідіє!
Лідіє! Куди ви поділи мій льодоруб?!
Він вирушав на сходження о четвертій ранку, інколи сам, інколи — з друзями-провідниками, часом — із моїми братами; наступного дня після сходжень через втому перебував у кепському настрої; з червоним, розпухлим від нещадного сонця на льодовиках носом, намазаним жовтим, схожим на масло, кремом, з насупленими бровами на порізаному зморшками, похмурому лобі мій батько читав газету, не промовляючи жодного слова; і достатньо було якоїсь дрібниці, щоб він вибухнув страшною люттю. Повернувшись зі сходжень із моїми братами, батько казав, що мої брати «сидні» й «дикуни» і що жоден із його дітей не успадкував від нього любов до гір; за винятком Джино, найстаршого з нас, який разом зі своїм другом забирався на найскладніші вершини; про Джино та того його друга батько говорив із сумішшю гордості й заздрощів; казав, що йому самому вже бракувало дихання, тому що він старів.
Цей мій брат Джино зрештою був його улюбленцем, адже тішив його своїми успіхами в усьому: цікавився природознавством, збирав колекції комах, мінералів та інших природних копалин і завзято навчався. Згодом Джино вступив на інженерний факультет, а коли повертався додому після чергового екзамену й казав, що отримав тридцять балів, мій батько запитував:
— А чому це тільки тридцять?! Чому не тридцять із відзнакою?
А коли мій брат отримував тридцять із відзнакою, батько казав:
— Ну, так екзамен був нескладний.
Під час відпочинку в горах, у ті дні, коли батько не займався альпінізмом і не вирушав у походи, які тривали до пізнього вечора, він щодня йшов «походити»; виходив із дому рано-вранці вдягненим так само, як і для альпінізму, але без мотузків, кішок та льодоруба; часто ходив сам, тому що ми й наша мати були, за його словами «пічкурами», «домосідами» і «дикунами»; йшов, заклавши руки за спину, ступав важким кроком у своїх підбитихцвяхами черевиках, із люлькою у зубах. Інколи примушував матір його супроводжувати.
— Лідіє! Лідіє! — репетував зранку. — Пішли походимо! А то геть розлінуєшся від постійного сидіння на рівнині!
І тоді моя сумирна мати йшла разом із ним; на кілька кроків позаду, зі своїм ціпком, з пов’язаним на талії светром, час від часу струшуючи сивими кучерями; стриглася вона дуже коротко, хоча моєму батькові це зовсім не подобалося, і того дня, коли вона вперше обрізала собі волосся, він так розлютився, що вся домівка ходила ходором.
— Ти знову обрізала волосся! Яка ж ти віслючка! — примовляв він щоразу, коли мати поверталася з перукарні.
Слово «віслюк» у словнику мого батька означало не неосвічену людину, а таку, що поводилася вперто або йому на зло; ми, діти, були «віслюками», коли розмовляли неохоче або відповідали грубо.
— Це тебе Френсіс намовила! — кричав батько матері, побачивши її коротку стрижку; насправді оту Френсіс, материну подругу, батько дуже любив і поважав, окрім того, вона була одружена з його товаришем дитинства і колишнім однокласником; однак, на думку мого батька, в неї була одна-єдина вада: вона привчила матір до моди на коротке волосся. Маючи родичів у Парижі, Френсіс часто туди навідувалась, а однієї зими, повернувшись звідти, заявила:
— У Парижі тепер носять короткі стрижки. У Парижі мода на спортивний вигляд.
— У Парижі тепер носять короткі стрижки. У Парижі мода на спортивний вигляд, — повторювали цілу зиму мати й сестра, імітуючи Френсіс з її гаркавим «р». Вони обидві вкоротили весь одяг, а мати обрізала собі волосся; моя сестра — ні, тому що воно в неї було дуже довге, аж до стегон, світле й неймовірно гарне; а ще тому, що вона дуже боялася батькового гніву.
**
У ті відпустки в горах з нами, як правило, вирушала моя бабуся, мати мого батька. Однак заселялася не разом з нами, а до готелю в селі.
Ми ходили її провідувати, а вона сиділа у внутрішньому дворику готелю в тіні парасольки і здавалася такою маленькою зі своїми крихітними ніжками в чорних чобітках із дрібненькими ґудзичками; вона дуже пишалася тими маленькими ніжками, що визирали з-під довгої спідниці, і своїм білосніжним кучерявим волоссям, укладеним у високу зачіску з начосом. Мій батько водив її щодня «трішки пройтися». Вони йшли головними вулицями селища, тому що бабуся вже була старенькою і не могла ходити гірськими стежками, особливо в тих чобітках з невисокими підборами; йшли завжди однаково: він ступав попереду своїми великими кроками, заклавши руки за спину і з люлькою в роті, а вона дріботіла позаду у вишуканому вбранні, яке шелестіло від найменшого поруху, постукуючи підборами чобітків; їй не хотілося гуляти тією самою вулицею, що й напередодні, хотілося пройтися по нових місцях.
— Це та сама вулиця, що й учора, — нарікала вона.
А мій батько відповідав неуважно, не повертаючи голови:
— Ні, це інша.
Однак вона не вгавала і знай повторювала:
— Це та сама вулиця, що й учора. Це та вулиця, що й учора.
— Цей кашель не дає мені дихнути, — промовляла згодом, однак мій батько продовжував іти й не обертався.
— Цей кашель не дає мені дихнути, — повторювала бабуся, хапаючись обома руками за горло. Вона мала звичку двічі або тричі повторювати одне й те саме.
— Ота триклята Фантеккі пошила мені коричневу сукню!
А я хотіла синю! Я хотіла собі синю! — і гнівно стукала парасолькою по землі. Мій батько закликав її помилуватися заходом сонця над вершинами гір, однак вона й далі роздратовано стукала по дорозі кінчиком парасольки, охоплена злістю на свою швачку Фантеккі. Вона, по суті, виїжджала в гори лише для того, щоб побути деякий час із нами, адже решту року мешкала у Флоренції, тоді як ми жили в Турині, а тому бачилися ми з нею тільки влітку; однак вона терпіти не могла гори, мріяла проводити літню відпустку у Ф’юджі або в Сальсомаджоре, де проминули літа її юності.
Колись моя бабуся була дуже багатою і збідніла вже під час Першої світової війни; оскільки вона не вірила в перемогу Італії і сліпо довіряла Францові Йосифу [1] , то вирішила зберегти цінні папери, які мала в Австрії, і таким чином втратила велику частку своїх статків; мій батько, переконаний іредентист [2], марно старався вмовити її продати австрійські облігації. Моя бабуся називала ту втрату грошей «моє нещастя» і щоранку побивалася, походжаючи туди-сюди по кімнаті, і заламувала руки. Однак була вона не такою вже й бідною. Мала у Флоренції чудовий будинок зі старовинними індійськими й китайськими меблями й турецькими килимами, тому що її дід, дідусь Паренте, був колекціонером антикваріату. Стіни її домівки були завішані портретами її численних пращурів, зокрема дідуся Паренте і тітки Вандеї, яку так прозвали, тому що вона була запеклою реакціонеркою і свого часу утримувала салон для консерваторів та реакціонерів, а ще — багатьох тіток та кузин, і всіх звали або Марґерітами, або Реджинами, бо в ті часи так традиційно називали дівчаток у єврейських родинах. Однак серед них не було портрету батька моєї бабці, і про нього взагалі заборонялося згадувати, тому що він, коли овдовів, пересварився одного дня зі своїми двома вже дорослими доньками і заявив, що на зло їм одружиться з першою зустрічною із вулиці, а потім так і зробив. Принаймні так розповідають у родині; а чи він справді взяв у дружини першу жінку, яку зустрів біля воріт, вийшовши на вулицю, я не знаю. Хай там як, а від цієї другої дружини в нього з’явилася ще одна донька, з якою моя бабуся так і не захотіла познайомитись і яку називала з відразою «таткова дитинка». Ту «таткову дитинку», вже дорослу й поважну синьйору років п’ятдесяти, ми інколи бачили під час літніх відпусток у горах, і тоді мій батько казав моїй матері:
— Ти бачила? Бачила? То була таткова дитинка!
— Ви з усього влаштовуєте бордель! У цій домівці з усього роблять бордель! — завжди приказувала моя бабуся, маючи на увазі, що для нас не було нічого святого; той вислів прижився у нашій родині, і ми любили повторювати його щоразу, коли нас розбирав сміх під час розмов про померлих чи про похорони. Моя бабця мала глибоку відразу до тварин і гидливо кривилася, коли бачила, як ми бавимося з котом, бо, на її думку, ми могли набратися від нього болячок, а потім заразити і її.
— Ота триклята тварюка, — казала вона, тупаючи ногою або стукаючи по землі парасолькою.
Вона гидувала всім і дуже боялася хвороб; однак мала чудове здоров’я і померла у вісімдесят років, ні разу не звертаючись до лікарів чи стоматологів. Завжди побоювалася, що хтось із нас на зло їй прийме хрещення, тому що хтось із моїх братів якось жартома перехрестився. Вона щодня читала свої молитви єврейською, хоча й нічого в них не розуміла, бо мови не знала. Відчувала до тих, хто не був євреєм, як вона сама, таку ж саму відразу, як і до котів. Та відраза не стосувалася лише моєї матері — єдиної в світі неєврейки, до якої вона протягом усього свого життя відчувала лишень теплу прихильність. Моя матитакож її любила і казала, що бабця у її егоїзмі була безневинною і наївною, як немовля.
Моя бабця, за її словами, була дуже гарною в юності, другою за вродою дівчиною в Пізі; першою була Вірджинія Дель Веккьйо, її подруга. І от приїхав якось у Пізу такий собі синьйор Сеґрé і попросив познайомити його з найвродливішою дівчиною у Пізі, щоб попросити її руки. Вірджинія не погодилася з ним одружитися. Тоді його познайомили з моєю бабусею. Але й моя бабця йому відмовила, сказавши, що не підбирає «недоїдки за Вірджинією».
Згодом вона одружилася з моїм дідусем, дідом Мікеле, — чоловіком, який, напевно, мав дуже врівноважену й добру вдачу. Вона залишилася вдовою ще в молодості, і ми якось поцікавилися в неї, чому вона вдруге не вийшла заміж. А вона з голосним сміхом і грубістю, на яку ми нізащо не чекали від тієї буркотливої і сварливої старої, якою вона була, відповіла:
— Я вам що, зовсім ку-ку?! Щоб він привласнив собі все моє?!
Час від часу моя мати і мої брати з сестрою скаржилися, тому що нудьгували під час тих наших відпочинків у горах, у тих віддалених від людей хатинах, де не було ні розваг, ані товариства. Я, оскільки була наймолодшою, задовольнялася малим, і нудьги у гірських відпустках у ті роки ще не відчувала.
— Ви всі, — казав мій батько, — нудьгуєте, тому що не маєте внутрішнього життя.
Був такий рік, коли ми залишилися особливо на мілині, і здавалося, що нам доведеться ціле літо провести в місті. Але потім в останню хвилину вдалося винайняти хатину за невелику суму в одній із фракцій комуни під назвою Сан-Жак-д’Аяс; та хатина не мала електричного струму й освітлювалася гасовими лампами. Напевно, вона була дуже маленькою і незручною, тому що моя мати ціле літо постійно примовляла: «Стайня, а не хата! Сарай у СанЖак-д’Аясі!» Нас урятували книжки, вісім чи десять томів у шкіряних палітурках: ціла підписка якогось тижневика з шарадами, ребусами і моторошними романами. Їх позичив моєму братові Альберто його друг Фрінко. І ми ціле літо протрималися на тих книжках. Згодом мама заприятелювала із синьйорою, яка мешкала по сусідству. Розмова між ними зав’язалася, коли батька не було вдома. Він казав, що спілкуватися з сусідами — «дикість». Та оскільки мама в розмові дізналася, що наша сусідка, синьйора Ґіран, жила в Турині у тому ж будинку, де й Френсіс, і знала ту в обличчя, цей факт подарував їй нагоду представити нову знайому моєму батькові, а той став поводитися з нею дуже привітно. Як правило, батько завжди ставився до незнайомих йому людей недовірливо і підозріло, побоюючись, що йдеться про «хтозна-кого». Та як тільки дізнавався, що має з ними спільних знайомих, умить заспокоювався.
У моєї матері тільки й розмов було, що про синьйору Ґіран, і навіть за столом ми їли страви за рецептами, яким її навчила синьйора Ґіран. «Нове світило, що сходить на небі», — промовляв батько щоразу, коли в його присутності згадували синьйору Ґіран. «Нове світило, що сходить на небі» або просто «нове світило» — такими словами батько насмішкувато вітав кожне наше нове захоплення.
— Не знаю навіть, що б ми робили без книжок Фрінко та без синьйори Ґіран, — казала мати наприкінці того літа.
Наше повернення до міста того року було відзначено кумедним епізодом. Після двогодинної поїздки автобусом ми вийшли на залізничній станції, сіли в потяг і зайняли свої місця. І раптом збагнули, що весь наш багаж залишився на пероні. Начальник потягу, як і годиться, підняв догори прапорець і крикнув: «Відправлення!»
— Та яке ще в біса відправлення! — і собі крикнув мій батько так, що його голос громом пронісся по всьому вагону. Потяг не рушив з місця, аж поки не завантажили останній із наших баулів.
Повернувшись до міста, ми з великою неохотою мусили розлучитися з книжками Фрінко, тому що він попросив їх повернути. А щодо синьйори Ґіран, то ми з нею більше ні разу не бачилися.
— Треба запросити синьйору Ґіран! Це неввічливо! — інколи казав батько.
Але моя мати була, як завжди, мінливою у власних симпатіях і непостійною у дружбі: то щодня спілкувалася з кимось, то більше ніколи не хотіла того когось бачити. Вона була нездатна культивувати стосунки за чисто міським звичаєм. Завжди до смерті боялася, що «їй набридне», а ще побоювалася, що хтось зі знайомих почне навідуватися до неї додому в той час, коли їй захочеться піти на прогулянку.

[1] Йдеться про Франца Йосифа І, імператора Австро-Угорської імперії.
[2] Прихильник іредентизму. Іредентисти декларують мету об’єднання в одній державі етнічних груп, що проживають на території іншої або інших держав.