Роздобудько Ірен
Неймовірна. Ода до радості. Роман. / Ірен Роздобудько. — Київ : Нора-Друк, 2022. — 368 с.

ISBN 978-966-688-092-8 (палітурка)
ISBN 978-966-688-093-5 (epub)

Замовити книжку

© Ірен Роздобудько, текст, 2022.
© Нора-Друк, 2022.

Перші сторінки роману

Від автора
Все, що ми знаємо про Олену Телігу, міститься у спогадах її сучасників — друзів, подруг, побратимів, однодумців. Від неї ж самої для нас залишилось близько 40 віршів, кілька публіцистичних статей і одне напівбіографічне оповідання. Все, що вона передала друзям до Рівного перед арештом і загибеллю, вірші і щоденники, — безслідно зникло.
Нам зосталися фотографії, архівні документи і… купа пропагандистської маячні.
Зрештою — плітки й непорозуміння.
Зрештою — бронза пам’ятників.
Назви вулиць…
Ті, кому нині трохи «за 30», не вивчали в школі справжню історію визвольних рухів в Україні.
Пересічний громадянин навряд чи дасть чітку відповідь на запитання, в чому полягала суть розколу ОУН, скільки разів, у яких часових періодах існувала українська державність, скільки разів знищувалась і відроджувалась?
Зробивши таке опитування, я зрозуміла, що чітку відповідь можуть дати лише ті, хто серйозно займався історією. Інші ж відповіді були досить розмитими, поверховими, а часом — прикро помилковими.
Адже стереотипи дуже важко ламати. Міфи, а часом і плітки, навмисне створюють ті, хто хоче, аби ми йшли за стереотипами.
Довгий час правда була лише — ЛИШЕ!! — на одному боці. Були «свої» і «чужі», «вороги» і «герої». Старі шкільні підручники, тавруючи одних, вивищували інших.
Тому досі (досі!) з деякою пересторогою, а то й відкритою ворожнечею, лунають думки про «посібництво нацистам», про «антисемітизм» і «колабораціонізм» тих молодих людей, котрі повернулись в Україну під час Другої світової війни, щойно її покинула Червона армія.
Чого вони хотіли? На що сподівались?
Чому ті «посібники» були розстріляні в Бабиному Яру лише після кількох місяців перебування в Києві? Чому, доки існувала в Києві Культурна Реферантура ОУН, «антисеміти» діставали вцілілому єврейському населенню паспорти з українськими прізвищами?
А скільки пам’яток культури вони вберегли від знищення і розграбування?
А чому не вчинили жодної диверсії, жодного вибуху і жодного провокаційного вбивства, як це робили радянські партизани, через віщо німці розстрілювали мирних киян цілими кварталами?
Зрештою, чому населення на перших порах зустрічало німецькі війська, наче визволителів? «Визволите-лів» — від чого чи від кого?
Аби відповісти на ці запитання, варто уявити себе в тих обставинах і спробувати поміркувати над усім цим — ЗВІДТИ, а не з висоти пройденого часу і не з низин стереотипного мислення.
Але існують й інші запитання, що конкретно стосуються таких особистостей, як Олена Теліга і ті, хто був поруч із нею. Хто вони? «Романтики-ідеалісти»? «Імєнітиє іностранци», що приїхали встановлювати на окупованій землі державність?
Що змусило витончену аристократку, народжену під Москвою, виховану, за її власними словами, як «петербуржанка», змінити погляди і стати однією з найяскравіших постатей українського спротиву, а згодом загинути в Бабиному Яру — нескореною?
Насамперед це європейська історія.
Це історія молодої української ґенерації, вихованої і вивченої в європейських університетах, в українських традиціях — тоді, коли в радянській Україні методично викорінювалась нація, панував Голодомор, а найкращих представників культури пізніше було названо «Розстріляним Відродженням».
Це історія молодої дівчини, яка могла б зробити блискучу кар’єру в Європі: чи то в танцювальній трупі празького театру, чи то в літературі, чи то на теренах просвітництва, та й просто в світських салонах, де її вважали, за сучасним висловом, «іконою стилю», порівнювали з леді Гамільтон, мадам Помпадур, Марією Башкирцевою і навіть Ґретою Ґарбо.
Могла б еміґрувати до Канади чи США, як це зробили багато хто із її сучасників, надрукувати там безліч поетичних чи прозових книжок.
Зрештою, напевно знаючи про засідку і маючи змогу врятуватися, могла б не піти туди, де на неї чекали арешт і смерть.
Могла б?..
Не могла.
Все, що відбулося, — не «трагічна помилка», а наслідки громадянської відваги і цілковитої гармонії між думками і діями. Вона прожила своє коротке життя так, як хотіла, і так, як писала в своїх віршах, — яскраво, чесно і послідовно.
Це, можливо, важко зрозуміти тим, хто може і вміє йти на компроміси.
Вона не могла.
Тому так важливо — нам, нинішнім, і тим, хто прийде після нас, — знати про світ своїх пасіонаріїв якнайбільше. І без пафосу й гучних слів пам’ятати їх як національних героїв. Сучасних і співзвучних будь-яким часам.
І відчувати їх живими, юними, яскравими.
Адже вони так само, як і нинішня молодь, сиділи в кав’ярнях, відчайдушно сперечалися, шалено закохува-лись, пили вино, танцювали під модерну музику, носили модний одяг, читали безліч творів світової літератури, писали вірші і прозу, робили прекрасні юнацькі дурниці і любили життя!
Єдине, що не давало їм спокою, — це місце народження. І бажання зробити це «місце народження» частиною цивілізованого світу — незалежною, вільною і не пригніченою ніким державою.
І тому, щойно гаряча дружба Сталіна з Гітлером перетворилась на пекельне протистояння двох тоталітарних систем, вони, не вагаючись, кинулись на Батьківщину – будувати там незалежну й самостійну Українську державу.
У них це не вийшло… Адже жодна з тоталітарних імперій не передбачала незалежності такого ласого шматка, як Україна.
З часу життя Олени Теліги і її побратимів минуло багато років, а вона, Україна, досі стоїть кісткою в горлі імперських амбіцій — у центрі Європи, кривавим і непереможним щитом між ситим Заходом і ненажерливим Сходом.
Між життям і смертю.
Стверджуючи своїм тисячолітнім існуванням непереможність нації.

Як читати книжку?
(довідка)

В основі оповіді — сценарій повнометражного художнього фільму «Олена Теліга. Неймовірна» і чотирисерійного однойменного серіалу. Перший проєкт був представлений на пітчингу Держкіно в 2020 році і посів чільне місце за оцінками експертної комісії, які не прийняла до уваги Рада з державної підтримки кінематографії, другий став переможцем конкурсу телесеріалів під егідою Міністерства культури України в 2021 році. Обидва проєкти відкладено до невизначеного часу.

В тексті (як у сценаріях, так і в книжці) використано автентичні висловлювання всіх дійових осіб, літературно адаптовані якнайближче до оригіналу. А також вірші Олени Теліги й уривки з публіцистичних творів її сучасників.

Аби уникнути непорозумінь, автор вважає за потрібне пояснити читачам, що ця книжка — не біографія в чистому вигляді, а спроба просопографічного портрета [1], на основі вивчення архівних документів і консультацій з фахівцями, а також «літературних допусків» та інтуїтивних припущень, з метою максимального оживлення персонажів. Для підсилення драматургічних рішень в оповідь введено кілька вигаданих героїв і ситуацій, а також використано непрямі прототипи.

Ода до радості.
ЧАСТИНА ПЕРША.
Allegro (allegretto)

…

Київ, 1922 рік

— Сьогодні після шостої у товариша Бабенка видаватимуть пайки!
— Кажуть, привезли мануфактуру!
— Ага, будуть видавати по цілих два метри на родину!
— І оселедці!
— А оселедців по скільки?
З дверей канцелярії Політехнічного інституту випурхують дві молодиці, ритмічно вистукуючи підборами, голосно перегукуються, радіючи й обіцяній сьогодні мануфактурі, й оселедцям, і, можливо, запашним кавалкам мила. І що там іще? Сірники? Сіль? І все, завдяки радянській владі, без-кош-тов-но!
Вахтер у кітелі й кашкеті із золотавою смужкою ледь встигає відчиняти двері. У нього військова виправка і поважний вигляд: він тут головний!
Хазяїн дверей! Захоче — не впустить. Буде уважно перевіряти «доку́мент» (дарма, що читає лише по складах!), довго крутитиме його в пальцях, слинячи сторінки: «А ви, товаришу, до кого? За якою справою пожаловалі?»
Тепер — тільки так.
Це раніше його не помічали. «Пани-професóри», «пани-інженери» і просто «пани» проходили повз, ішли собі, залишаючи йому уривки незрозумілих фраз — «квантова механіка», «меліоративна система» і ще чортзна-що. Тепер усе інакше: «Дякую, товаришу!», «Дико звіняюсь, а не підкажете…», а то й просто — як ось ці дві робітниці, лагідно і кокетливо назвуть «Петровичем».
І від усього того він підкручує вуса, розпрямляє плечі і солідно покашлює: «Не вєлєно!» або «Вам — на другий поверх. Але, глядіть, товариш Бабенко сьогодні не прийме!». І таке інше.
Двері в обідню перерву — карусель! Працівники і працівниці шастають туди-сюди, тільки встигай! Робота! Аби зайвих не впустити.
Ось двоє хлопців сидять перед входом на дерев’яних валізах, лузають насіння. Вони приїхали вступати до «політехнічного», а перед тим, як податися до канцелярії, рясно всіюють лушпинням простір довкола своїх чобіт, спостерігаючи за дверима установи.
— Товариші, це вам не село! Тут канцелярія! Радянська установа! Відійдіть подалі!
Вони сидять тут уже дві години, рвуться до приймальної комісії. Теж мені, «зі свинячим рилом — у калашний ряд!», супиться Петрович і міркує, скільки ж іще протримати молодиків на спеці — годину чи зо дві?
Молодиці посміхаються Петровичу, випурхують з притриманих ним дверей, як дві червоноголових індички — з-під макових хусток визирають спокусливі локони «холодних» завивок, чорні однакові спідниці щільно стягують розкішні стегна.
— Дивись, куди преш!
Між ними проскакує молода босячка, ледь не збиваючи з ніг.
У руках — оберемок паперів.
Закоротка чорна сукенка, з якої вона явно виросла, грубі стоптані чобітки і такі само грубі панчохи. Проте на голові — елегантний круглий капелюшок з овальними короткими крисами. У дівчини світло-карі очі із зеленим полиском, від чого на сонці вони здаються зеленими, мінливими, як вода у ставку. З-під м’яких крис капелюшка виглядає підстрижене «пажем» волосся русяво-каштанового відтінку.
Хлопці заклякають із довгою вервичкою лушпиння на губі.
Дівчина справляє неоднозначне враження: через закоротку сукенку і запилюжені чобітки схожа на гарненьку безпритульну, котрих нині багато по всьому Києву, через капелюшок із пір’ячком на боку — на панянку з тих, кого нині називають «недóбитками».
Хлопці, спльовуючи лушпиння, проводжають дівчисько ласими здивованими поглядами: вони не бачили таких капелюшків. І таких дівчат.
А вона мчить, нічого не помічаючи на своєму шляху, мов навіжена. Ступає в калюжу, радіє купі бризок і не чує зойків молодиць, що крутять пальцем біля скронь їй услід.
Оббігає вахтера і першою рвучко розчахує двері однією рукою, притискаючи до грудей стос тек, що розповзається на ходу, підштовхує його коліном.
Вахтер не квапиться допомогти — не велика пані ця юна розсильна. А тепер і поготів! Час її батька проминув, як не було. А він же викладав саме тут — професор Шовгенов, Іван Опанасович. Власне, не зобіжав, а, часом, і вітався — «Слава Україні», мовляв, — і біг у своїх справах. Адже був тоді не абищо — директор департаменту водного та шосейного господарства Міністерства шляхів УНР! Двері йому треба було розчахувати широко, з поклоном. Щоправда, нині товаришеві Бабенку треба ще ширше і заздалегідь, щойно з’явиться на сходах.
Вахтер зі смішком поглядає, як дівчина з теками мчить коридором, ледь не збиваючи на своєму шляху поважних канцеляристів, які сновигають туди-сюди у вишитих по коміру «косоворотках». «Посильні» у повному його розпорядженні, так наказав товариш Бабенко.
І він ретельно виконує це розпорядження.
За кілька хвилин дівчина вже сидить у кабінеті канцелярії разом із іншою — білявкою Зіною. Зіні вісімнадцять, а отже, вона старша за свою колежанку, Лєночку, майже на три роки, її волосся завите на «гарячий цвяшок» дрібними кучериками.
Схилившись над паперами, дівчата розкладають їх «за призначенням» — кому який.
Зіна ставить печатки на довідках і листах, Олена складає їх докупи, надписуючи на папірцях адреси. Робота нудна, до того ж від неї на пальцях лишаються чорнильні відбитки.
Зіна бере чергове «прохання»:
— «Жаба»! Ну і прізвище! Ти б хотіла вийти заміж за людину з таким прізвищем?
Олена зазирає через плече подруги.
— Ну, можна, скажімо, змінити літеру «а» на «о»: «Жабо»! «Мадам Жабо»!
— Яка ще «мадам»? «Товариш»! «Товариш Жаба»! Фу!
— А якщо той Жаба — хороша людина?
— Жаба? О, ні! Хороших людей з такими прізвищами не буває! А ти б вийшла за такого?
— Я? Я ніколи не вийду заміж!
— А я б подумала… — в задумі каже Зіна. — Дивись, він «зампрєд…».
Вона замріяно закочує очі.
Олена вихоплює лист з її рук, скаче з ним по кімнаті, вигукуючи: «Мадам Жабо! Мадам Зінаїда Жабо!» Зіна наздоганяє її, затискає в куток, намагається відібрати лист:
— Дурна! Помнеш! — і, сміючись, вказує на чорнильну пляму на обличчі колежанки: — Замурзяка! Носа витри. Ти вся в чорнилі!
Розпашілі дівчата не помічають, як до кімнати входить вахтер з відром і ганчіркою.
— Що за веселощі?
Дівчата завмирають, набувають серйозного вигляду. Зіна поправляє розтріпані локони.
Вахтер з докором дивиться на Олену.
— Після роботи помиєш підлогу. Розпорядження товариша Бабенка. Скрізь! І гляди мені — добре. Я перевірю.
— Так я ж… Мені ще листи розносити, — супиться Олена. — А ввечері — по пайок. Там черга. Я не встигну.
— Значить, обойдешся без пайка! Вікна треба помити. Двері пошурувати також. І коридор. І приймальню.
— Але ж це не входить до моїх обов’язків. Я кур’єр! Цілий день на ногах і…
Вахтер оглядає ноги дівчини.
— На ногах вона… Накази не обговорюються! Забула, що тебе сюди з милості взяли? Досить панночку з себе строїть. Чрєвато… Радянська влада все бачить!
Вахтер ставить відро. Йде.
Дівчата перезираються.
— Ось хто справжня жаба! — каже Зіна.
— Якщо мені ще й підлогу тут до ночі мити, ми взагалі без їжі лишимось. Пайок видають тільки мені, мама ж не працює. І брат також.
— А що сьогодні дають?
— Яка різниця. Крупу. Півхліба. Тараньку. Бррр…
Дівчата знову беруться до роботи. Лист–штамп–підпис.
Зіна з цікавістю прискіпливо оглядає подружку. У тієї каліграфічний почерк, кращий за Зінин.
— Слухай, а правда, що у тебе була гувер…нантка?
— Була. Колись. І що?
— …а татусь з петлюрівцями втік…
— Не втік, а еміґрував! Він іще повернеться!
— Тс-с-с. Тихше. Ти дурна? В’язниці не боїшся?
— В’язниці? Це було б романтично. У в’язниці теж люди. Скажімо, татусь Фаріо.
— Хто-хто?
— Ну, той, що графа Монте-Крісто наукам навчив. Хіба не читала? А голодувати — принизливо. І… І запльовані підлоги мити гидко!
— Ти справді дурна?! Тут так: або — або! Мий — або голодуй. Все. Іди зроби те, що він сказав. Я тут сама впораюсь. А то прийде товариш Бабенко…
Олена зітхає, бере відро і швабру.

В приймальні на запльованій і засипаній недопалками підлозі лежать жовті запилюжені квадрати осіннього сонця.
Олена з відчаєм оглядає каламутні брудні вікна, замацані підвіконня, затоптану підлогу. Тато ніколи б такого тут не допустив! Може, помити? А як інакше?
— Або… або… — шепоче Олена і перевертає відро ногою.
Вода розтікається підлогою. В сонячному промінні спливають недопалки, лушпиння, сіра піна попелу.
Олена стрімко вискакує з кабінету. Чимшвидше — на вулицю. Від цього пилу і бруду. На сонце!
— Помила? Ти куди? Ану стій — я перевірю! — чує за спиною голос вахтера, але навіть не обертається.
Проте їй услід обертаються перехожі — дівчина, немов яскрава комета, випромінює радість, світло по-смішки, шалену енергетику юності.
Її ніжки в потертих чобітках стрімко дрібочуть по бруківці, по калюжах, по яскравих плямах розлитого в них сонця.
Вона не може ступити ані кроку, аби не викинути якогось «колінця з обертом», пробігає пальцями по бильцях металевих ґрат скверу, і вони відгукуються до неї нетутешньою музикою.
В ритмі кроків вона наспівує вірш Бодлера.

J’aime de vos longs yeux la lumière verdâtre,
Douce beauté, mais tout aujourd’hui m’est amer,
Et rien, ni votre amour, ni le boudoir, ni l’âtre,
Ne me vaut le soleil rayonnant sur la mer…[2]

Вона в захваті від того «світла зеленавого», адже Бодлер — і це точно! — писав про неї. Але не знав цього. От шкода! І її злить, що та, про кого він писав, живе в «будуарі з каміном». І цілком згодна, що промінь у калюжі — набагато краще, ніж тепле куряче сідало. І невимовно шкодує, що не народилася в Парижі! Проте це й добре, адже що може порівнятися з Києвом?! Звідтоді, як тато перевіз родину сюди з Санкт-Петербурга, вона ані хвилини про це не пожалкувала. Ніби народилася саме тут. Магічне місто! Його вулиці, наче кровоносні судини, вплелися в її тіло.
Є й ще один секрет, який вона може довірити лише Києву…
…хочеться влаштувати свято Любові! Адже вона переповнює її так, що серце ось-ось розлетиться на міріади яскравих скалок. Тому треба негайно щось вигадати. Влаштувати свято Любові. Як? Як?! ЯК?!!
Стати посеред вулиці ось просто зараз — і… що? Обнімати всіх, хто йде назустріч? Хапати за понурі плечі і вливати в них любов — за просто так! Хлюпати в обличчя сміхом, гладити зморшки, термосити, кричати — ось вам, ось вам любов! Беріть, поки вона не згасла, поки яскравіє, палає, пече, горить. Як священний вогонь Єрусалима, що, як кажуть, береться нізвідки. Може, вона — джерело цього вогню? І ніхто про це не здогадується! Цей вогонь народжується ось від такого стану, коли безпідставна радість чиркає сірником по серцю — і — готово! — вогонь палає, рветься назовні. До кожного. До кожного, не розрізняючи, хто йде назустріч — противний стариган, що ганяє кішок, чи жінка з втомленим обличчям і кошиком картоплі в напруженій руці.
Але яка тут може бути радість, яка любов, якщо довкола — безлад, хаос, черги, мрії про оселедець?! Якщо на обличчях важке зосередження і думка про хліб насущний? Як пояснити, що тебе все це не обходить, адже в тобі нуртує цей шалений потік, перевертає каміння сірих днів, під яким зблискують поклади перлин?!
Одна з них зветься «Доріан Грей»[3].
Йому двадцять років, він студент Політехнічного. Він уже одружений. З жінкою, старшою за нього аж на 12 років! Олена на власні очі бачила, як та чекає його під деревами парку Політехнічного інституту — огрядна матрона в червоній хустині і смугастій блузі, донька якогось партійного боса. Вона веде його обідати до ресторації, де вхід лише за посвідченнями профспілки. У «Доріана», як його тут усі називають, надзвичайно гарне, «нетутешнє», обличчя, вишукані манери, струнка постать і добротні костюми.
Зіна каже, що він «зіпсований жінками».
Але Оленці до цього байдуже. У свої шістнадцять вона не уявляє, щó це може означати. Важливо лише одне: цей «Доріан Грей» так само закоханий у неї.
Так, так! І це очевидно.
Попри її юний вік, надто бідний одяг, грубі панчохи і стоптані черевички, він звернув увагу саме на неї! Можливо, через її капелюшок, який вона нізащо не замінить ніякою червоною хустиною, можливо, через її завжди підняті догори кутики вуст, що утворюють химерну невловиму усмішку, а, можливо через її знання поезії, до якої тут нікому немає діла.
Він зупинив її в коридорі і без жодного привітання, наче знав сто років, а може, й віки раніше, промовив, ніби вони продовжували довгу розмову:

— Дитя, закохане у мапи та естампи,
Вбирає світотвір очима ранніх літ!
Такий широкий світ в вечірнім світлі лампи,
I в згадках молодих такий маленький світ!

І вона зомліла, задихнулась, захлинулась красою рядків і… того, хто їх вимовив посеред затоптаного тисячею чобіт коридору, в задушливих викидах сірої піни днів, посеред усієї простоти і брутальності.
З того дня вона весь час, мов навіжена, перебуває в стані «таємниці одкровення» — так вона називає сонце, що осяяло її і яке здається їй вищим за любов, адже — світиться і світить. Можливо, колись вона погляне на все це здалеку, коли зрозуміє суть жіночих перешіптувань і масних жартів у його бік.
Можливо…
Але не зараз, не тепер, коли її природна захопленість життям у сто крат підсилена таємницею ефемерних стосунків і їх невідворотним кінцем. Все, як у романах! І все — до крові справжнє!
…Олена помічає, що в неї поповзла донизу груба панчоха. От же ж невдача! Щойно уявляла себе панянкою з Монмартру, спілкувалась і з Бодлером, і — на тобі! — така прозаїчна річ спустила її з небес на землю. Так, тепер байдуже, у що вдягатися, але не байдуже — як носити. Адже все має бути бездоганно.
Олена сором’язливо озирається, притримуючи поділ, мчить до парадного входу будинку, ховається в куток за ліфтом, поправляє панчоху — гумка розтягнута, порвана, не хоче чіпляти м’яку безформну тканину.
На дверцятах ліфта напис «Ліфт не працює», внизу червоним олівцем дописано з помилками: «Буржуї, хадіть пяшком!»
Десь згори Олена чує приглушені голоси — жіночий і чоловічий. Підслуховувати недобре, але й вискочити з темряви — теж буде нечемно.
Дівчина втискається в стіну, зливається із затхлою темрявою.
— …навіть лампочки всі повикручували… Дай мені руку, Юрчику!
— А навіщо їм світло? При світлі гірше справляти малу потребу.
— Невже це ніколи не закінчиться?
— Кажуть, що є такі люди, які в Кам’янці переводять через кордон до Польщі. А там можна до Чехії податися. Чи Франції…
— Тихо! Тут — луна аж до п’ятого поверху!
Олена чує, як гупає серце. Мешканці виходять, їх поглинає світло. Нарешті неслухняна гумка пристебнулась. Можна бігти далі. Але настрій зник. Він завжди зникає, коли треба проходити повз сусідів.
У дворі під вечір веселий галас. Чоловік грає на гармошці, молодиці пританцьовують, баби лузають насіння. Неподалік на лавах сидять матусі, пильнуючи за дітлашнею. Хтось розвішує на мотузках білизну. Голосно обговорюють кожного, хто проходить повз.
Їй завжди дістається більше за інших!
— …ач, стегнами як вивертає! Петлюрівський недобиток…
Це каже тітка Муся з першого поверху, перекрикуючи «Ех, яблочко».
— Продай суконку на обмотки, ляля! — залицяється гармоніст.
— Нехай краще себе продасть на Євбазі — за нову суконку!
Регіт скошує голови, хвилею котиться подвір’ям.
— …поки ця на ніс не полізла! — підхоплює Муся.
— Що, мануфактури не вистачило?
Регіт розростається, здіймається дев’ятим валом.
— А шо то на голову начепила? Горщик?
— Певно, вошива…
— Ловка кралечка. Шкода, що мала.
— Нічо, підросте — наша буде. Нікуди не дінеться!
На усміхнених вустах висить лушпиння, гармоніст бере басові акорди, розтягує шкіряні стулки — звуки шматують простір какофонічним дисонансом.
Олена чорним човником пливе по гребеню реготу. Сповільнюється. Виструнчується. Пропливає повз повільно, стримуючи крок. Гордовито проходить крізь веселу юрбу. Головне — пройти! А пройшовши, «захистити спину».
Олена обертається і, аби ще більше роздратувати добрих сусідів, робить класичний кніксен. Нехай задавляться!

У кімнаті волого і холодно, а ще — порожньо. Обміняно і розпродано все, за що можна купити їжу.
Мати Олени, Юлія, жінка з благородним змученим обличчям, сидить біля вікна, церує шкарпетку. Брат Сергій, як завжди, лежить на ліжку із зошитом у руках. Пише вірші.
І це святе! Він справжній поет, заважати йому не можна, інакше зацькує своїми в’їдливими дотепами.
Посеред кімнати, як нагадування про минулі часи, стоїть круглий стіл, накритий білим обрусом, сервірований порожніми тарілками до вечері на трьох. Лишилися і три виделки. Срібні з вензелями, останній «родинний скарб». Про «колишнє» нагадує і полиця з книжками — Гюго, Дюма, Джейн Остін, Жорж Санд, Вольтер, романи німецькою і французькою мовами — все, що чекає своєї черги на розтопку. На полиці бюстики Міцкевича і Шевченка, на голій стіні — портрет юної Юлії у формі слухачки «бестужевських курсів», вигоріла на сонці світлина батька у фраку з чорним метеликом під коміром.
Розпашіла Олена вбігає до кімнати, наповнюючи тихий плин сумного вечора рухом і протягом, що влітає у прочинені двері.
Юлія відкладає шитво.
— Слава Богу! Восьма година! Серьожа, став керосинку! Будемо вечеряти.
Олена танцювальним кроком проходить до вікна, ховаючи кошик за спиною, — всі її рухи артистичні й поривчасті, ніби вона грає роль з оперети Імре Кальмана «Сільва», не вистачає лише троянди у волоссі.
Сергій відкладає зошит, іронічно поглядає на сестру.
— Що там сьогодні в пайку?
Олена сідає на підвіконня, безтурботно метляючи ногами (клята панчоха знову лізе донизу!).
— Сьомга пряного посолу! Гусячий паштет! Устриці. Сир брі. Яблучний штрудель…
Юлія здивовано дивиться на доньку, Сергій гигоче. Олена вивертає порожній кошик, дивиться спідлоба.
— Я не наймалась мити їм підлоги!
Юлія мовчки збирає зі столу тарілки.
— Тебе що, звільнили?
— Не звільнили! Я сама пішла! — гордо відказує Олена. — І більше туди ані ногою! Краще продати себе на Євбазі!
Юлія сплескує руками.
— Що?!! Ти хоч розумієш, про що кажеш?!
— Ну… Так Ванька сказав.
Сергій присвистує.
— Дурень той Ванька! Більше слухай. Звільнилась вона! — докірливо хитає головою. — Це безвідповідально. Ти ж знаєш, що мати не може працювати на совєти. А мене, звісно, одразу ж — до стінки. Ти хоча б на пайок заробляла.
— Господи, знав би батько, як ми тут живемо… — зітхає Юлія. — А що далі? Не знаю. Не уявляю.
— Якщо доїхати до Кам’янця — там є такі люди, які переводять через кордон до Польщі… — змовницьки промовляє Олена.
— Ти звідки знаєш? — з тривогою питає мати.
— І я те знаю, — киває Сергій. — Але… Не всі доходять.
Він красномовно чиркає долонею по горлу.
— Ну то й що?! А ми дійдемо!
— Діти! Про що ви говорите?! От батько повернеться…
Сергій супиться.
— Не повернеться! ВОНИ тут надовго. І Андрій не повернеться. Даремно чекати.
— Треба їхати до них! — каже Олена.
Знічена Юлія розгублено дивиться на дітей — а якщо почують сусіди?! Адже про таке не лише говорити — думати страшно.
— Все! Досить. Якщо немає їжі, негайно спати! І менше балачок, благаю.
Вона знімає зі столу обрус, обертається до доньки.
— Мити підлоги не соромно. Але я не наполягаю. Хоча… Тепер у нас ані їжі, ані мануфактури. Завтра підемо на базар. — Юлія окидає поглядом кімнату. — Але що міняти?
Крутить у руках розшитий по краях — біле по білому — обрус. Олена ніжно, але наполегливо забирає з рук полотно.
— Не треба. Я на картоплю завербувалась, у село. Виїзд о шостій. Завтра. На два тижні.
Мати і брат дивляться з подивом — дівчині нещодавно виповнилось шістнадцять, руки мов ниточки, з-під сукні стирчать такі самі ніжки-палички.
— Яка картопля?!
Олена заливчасто сміється.
— Дійсність треба вивчати на практиці! Ну, і… свої можливості перевірити.
Юлія тяжко зітхає. Донька зовсім не пристосована до життя. До реального життя. Вони зірвали її з буремного Петрограда, точніше сказати — Петербурга, де перевдягались до вечері, снідали й обідали з купою порцелянових і срібних приборів, учили дітей музиці і мовам, ходили до церкви, збирались на поетичні вечори. Але те все як рукою зняло, щойно почули про революцію в Україні, про встановлення власної держави. Потужною нездоланною хвилею, сильнішою за будь-який глузд і острах, кинулися на Батьківщину. І жодного дня не пошкодували.
Проте діти… Старший, Андрій, прийняв їхню сторону беззаперечно, середній, Сергій, зачаївся, замкнувся в собі, відірваний від свого поетичного середовища, тужив за розстріляним Ґумільовим, увесь занурився у вірші. А Оленка…
Світиться, мов мушля на дні моря. А що там усередині, Бог знає. Французькі романи. Мрії. Фантазії. Не ходить — літає, не говорить — туркоче з захватом, соромиться затинання, кожен рух, мов у танці — то різкий, «з колінцем», то сповнений тривожної жіночної грації.
Проходиться кімнатою, виспівує латиною, схиляючись над насупленим обличчям брата.
— «Ab esse ad posse valet, a posse ad esse non valet consequentia…»
Сергій дає сестрі легкого щигля по носі.
— «З дійсності можна зробити висновок про можливості…» — перекладає іронічно.
— …а з можливостей про дійсність не можна! — весело підхоплює Олена і впевнено показує «м’язи», згинаючи руку в лікті: — Але я зможу!
— Вона зможе!— каже Сергій. — Краще б уже підлогу мила. Чиста ж робота була — в канцелярії…
— Нудна і безтямна! — підхоплює Олена. — І там повно… щурів! Ну, таких… двоногих, без хвостів. Фу! А так хоч картоплі привезу.
— Ти хоч раз ту картоплю копала? Уявляєш, як це? Поглянь на свої руки! — скептично каже Сергій.
Юлія докірливо хитає головою, прикручує керосинку.
— Якщо завтра вставати о шостій — негайно спати!

….

[1] Просопографічний портрет — опис особи на підставі спогадів сучасників, відтворення «живого» образу на матеріалах конкретних джерел.

[2]Люблю в очах у вас я світло зеленаве,
Але сьогодні все для мене є гірким;
Над ваше почуття, над огнище ласкаве
Волію сонце я при морі золотім.
Переклад з французької Михайла Зерова.

[3]Ім’я першого кохання О. Шовгенової лишилося таємницею.