Бугаєва Анна
Я твій ворог. Роман / Анна Бугаєва. — Київ : Нора-Друк, 2024. — 220 с.

ISBN 978-966-688-147-5 (тверда обкладинка)

Художниця Татіана Волошина.

© Бугаєва Анна, текст, 2024.
© Нора-Друк, 2024.

Замовити

Події роману починаються у новорічну ніч, за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Головна героїня Зоя, власниця невеличкої будівельної компанії, отримує терміновий дзвінок про те, що одна з малярок впала з підмостків і серйозно поранена. Зоя змушена скасувати свої плани на Новий рік і відвезти жінку до лікарні, але, незважаючи на серйозну травму, та відмовляється від госпіталізації, і Зоя відвозить її додому, в село поблизу Києва, де малярка живе з чотирнадцятирічною донькою Оксаною.
Вранці 24 лютого 2022 року Зоя прокидається під звуки вибухів: почалося російське вторгнення. Через кілька днів вона дізнається, що травмована в новорічну ніч жінка померла, а її донька залишилась повною сиротою. Також стає відомо, що до її села наближаються росіяни. Зоя вирішує поїхати й забрати дівчинку до Києва, але не встигає вчасно повернутися: в село заїжджають російські танки.
Після трагічних подій Зої вдається вибратися з окупації. Щоб забути весь жах, свідком якого вона стала, жінка намагається почати нове життя у Лондоні. Але навіть там минуле не відпускає: раптово вона стикається з офіцером російської спецслужби, який особисто брав участь у вбивствах і зґвалтуваннях. Воєнний злочинець має достатньо грошей і без проблем отримує британську візу. Перед Зоєю постає дилема: знову тікати чи спробувати помститися негідникові?
В основу роману покладено публіцистичні матеріали та свідчення людей, які вижили в окупації, а також особистий досвід авторки.

ПРАВИЛО ДВОХ СТІН, АБО ТРИКУТНИК ЖИТТЯ

Зазвичай я не дивилася «телевізор» у класичному розумінні цього слова, давно обмежуючись переглядом супутникових каналів про природу та дизайн, ну і фільмами, звісно. Але в ті дні вся країна застигла перед телеекранами, оскільки на них нон-стоп у режимі реального часу відбувалися неймовірні речі — руйнувався звичний життєвий устрій сорока чотирьох мільйонів людей. У одному з інтерв’ю якийсь черговий експерт (яких раптом розвелося безліч) розповів про правило двох стін. Мовляв, якщо відбувається вибух чи потрапляння снаряда у зовнішню стіну будинку, друга стіна, за якою можна сховатися, буде більш-менш надійним захистом.
Уперше я замислилась над тим, як дожити до ранку й не вмерти. Логіка підказувала, що треба лягти спати в коридорі, де за другою стіною я, можливо, зможу відчути себе в безпеці й заснути.
Того дня я зачинила наглухо всі вікна в квартирі, щоб не чути повітряних тривог, і з великими зусиллями перетягла матрац у коридор. Вляглася, обклавшись подушками, і знову маніакально залізла в новини, цього разу вже в телефоні. Писали про багатокілометрові черги біженців, які вишикувалися на кордоні з Польщею. Про те, що росіяни впритул підійшли до Києва. Інші новини теж були мало обнадійливими, тому зрештою я вирішила, що просто необхідно заснути, щоб не з’їхати з глузду від потоку інформації й дотягнути до ранку. А раптом уранці щось зміниться на краще? В душі тліла надія, що вся ця історія не триватиме довго, вже буквально за кілька днів настане ясність і, можливо, запанує порядок.
Я провалилася в тривожний сон, у якому намагалася відірватись від погоні, тікаючи машиною від російського БТРа. Причому моя потужна машина чомусь не хотіла їхати швидше за шістдесят кілометрів на годину, і я буквально відчувала за спиною вороже дихання, чула глумливе улюлюкання. Прокинулася вся вкрита потом і раптом згадала, як бабуся розповідала, що після Другої світової їй снилось, як німці женуться за нею лісом, а вона з останніх сил мчить, натикаючись на колючі гілки. Сон повторювався регулярно протягом усього її життя. Невже й на мене тепер до глибокої старості чекає той самий нав’язливий кошмар?
Ранок, м’яко кажучи, не приніс бадьорості, вставати з матраца не хотілось. Я знову залізла в новини. Там так само невтішно: ситуація навколо Києва ставала все більш зловісною. Створювалося відчуття, що кожен день зволікання може бути вирішальним. Настав час приймати рішення. Тільки яке? Чорт, знову одне і те ж…
Я прокручувала заголовки новин з метою знайти щось заспокійливе. Зачіпку, яка пообіцяє мені повернення до нормального життя. Хоча яке тут нормальне життя? Я сплю на матраці в коридорі.
«Рада безпеки ООН провела хвилину мовчання за загиблими в Україні та на Донбасі за останні вісім років війни».
Гм-м … Не надто заспокоює…
Раптом простір довкола мене наповнився ревінням і приголомшливим звуком, все навколо заходило ходором. Напевно, на мить я навіть знепритомніла: було очевидно, що в моїй кінострічці не вистачало епізоду. Ось я лежу на матраці з телефоном у руці, і вже в наступному кадрі матрац лежить на мені, а я впираюся головою у двері ванної. Голова та спина болять, як від удару. У вухах дзвенить. Ніздрі сверблять від їдкого диму і будівельного пилу.
Чи то від удару, чи то від потрясіння вміст моєї черепної коробки перетворився на суцільну кашу зі страху, паніки та бажання дізнатися, що трапилось. Потихеньку починала вимальовуватися трагічна реальність.
«Невже у мій будинок влучила ракета? Таке взагалі буває?!!»
Колись давно я читала статтю про те, що під час землетрусу люди виживають у трикутнику життя — своєрідному трикутному просторі, що утворюється внаслідок падіння стін та інших об’єктів. Цікаво, я, матрац і двері від ванної — ми разом і утворили той трикутник життя, який мене врятував? Не могла згадати, чи було в статті щось про бомбардування житлових будинків, — ударною хвилею мою пам’ять відбило в прямому розумінні цього слова.
Намагаючись рухатись акуратно, бо абсолютно не було зрозуміло, що там за межами матраца, який накрив мене, а також у якому стані перебуває моє тіло, я рачки виповзла на відкритий простір і звелась на ноги. Спробувала озирнутися. Стояти було важко, ноги перетворилися на два ватні тампони й відмовлялися тримати мене на собі. Я знову присіла на підлогу, щоб віддихатись і повернути самоконтроль. Схоже, спрацювала витяжка диму, завіса навколо почала розсіюватися. Прямо переді мною, на відстані кількох метрів, виднілася спальня. Побачити її з коридору раніше було неможливо, оскільки помешкання розділяла стіна. Та сама друга стіна, за якою я ховалась. Але зараз вона безслідно зникла, ніби й не було її. Спальні теж не було, в підлозі зяяла дірка, обрамлена арматурною сіткою з налиплими на неї грудами бетону. Я підповзла до краю й подивилася вниз. Через підлогу своєї ще кілька хвилин тому спальні я побачила, як у наш двір зусібіч збігаються люди. З мого двадцять першого поверху не було видно облич, але рухи видавали, наскільки всі перелякані та стурбовані. Я почула сигнал автомобільної сирени — очевидно, їхали рятувальники. У квартирі піді мною, яку тепер було добре видно крізь дірку в підлозі, мабуть, щось горіло.
Акуратно відповзла вбік і тільки тут помітила (крихітна деталь), що зовнішньої стіни у моїй спальні теж більше немає. Штори, карнизи, віконні рами — куди все поділося? Моєму погляду відкривалася панорама міста, що простягалося до горизонту. Так ось що означає «видова квартира»: краєвид був у сто разів ефектнішим, ніж за задумом архітекторів. Прямо-таки «вау» (і звідки тільки в такій ситуації взявся сарказм?).
Я відчула, як свіжий протяг обдуває моє розпашіле обличчя. Подивилась на руки, промацала голову, ворухнула ногами. Злегка нила потилиця та спина, як у дитинстві, коли, відбувшись переляком і легким ударом, я на повний зріст звалилася з дитячої гірки. І тут мене осяяло.
«Я жива. Схоже, я взагалі не постраждала».
Це було дивно і до біса круто. Мабуть, ця думка дала мені сили підвестися на ноги. Я акуратно пройшлася коридором у бік кухні. Вона практично не постраждала, тільки кухонна стільниця була засипана шаром пилу та піску. Механічним відпрацьованим рухом я дістала склянку з шафи і налила собі фільтрованої води з крана. Прямо як у минулому житті. Тільки в тому житті я ще не могла заглянути до сусідської квартири через дірку в підлозі.
Зробила пару ковтків — змочити пересохлого рота. Треба було негайно тікати, бо будинок будь-якої миті міг завалитися і поховати під своїми завалами дивом уцілілу мене.
Вирішено — зроблено. Наплювавши на всі правила безпеки та проклинаючи себе за безтурботність і недалекоглядність (чому було не скласти речі заздалегідь?), я вирішила запакувати все необхідне перед відходом.
Спочатку зайшла у ванну кімнату й, відкривши сантехнічний лючок, дістала звідти тисячу доларів — свій недоторканний запас на чорний день (ну ось він і настав, цей ЧОРНИЙ ДЕНЬ).
Потім вийняла з комода у вітальні папку з двома паспортами — внутрішнім і закордонним, документами, що підтверджують моє право власності на квартиру, дипломами, документами з бізнесу, договорами банківських рахунків. Узяла навіть комунальні платіжки за квартиру. Хоча твердого відчуття, що це колись мені знадобиться, не було. Склала все у рюкзак.
Якийсь час шукала ключі від машини. Точно пам’ятала, що лишила їх на комоді. Знайшла ключі аж біля вхідних дверей — ударною хвилею їх скинуло й віднесло на кілька метрів убік.
Найважчим завданням було знайти телефон. За кілька секунд до вибуху я тримала його в руках, але зараз він подівся бозна-куди. В результаті таки знайшла його під матрацом. Екран тріснув, але стан робочий.
Пробралася над двадцятиповерховою прірвою до вцілілої на острівці підлоги вбудованої шафи у спальні, відшукала там джинси та светр, перевдягнулася. Паралельно зазначила для себе, що в квартирі знизу вже почалася пожежа: язики полум’я виривалися назовні через дірку в підлозі, і ставало відчутно спекотно. Треба було поспішати.
Покидала у валізу на коліщатках якийсь одяг і взуття, крем для обличчя та ноутбук.
Озирнулася подивитись, чи не забула щось важливе.
У тумбі біля ліжка я зберігала дорогі серцю сімейні фотографії та бабусині прикраси. Ще деякі вітальні листівки, які рука не піднімалася викинути, сповнений коханням та ніжністю лист чоловіка, який по-справжньому і серйозно розбив мені серце (у поривах мазохізму та самобичування перечитувала його, ковтаючи сльози). Там же лежав жорсткий диск з усіма фотографіями, які я робила під час своїх численних подорожей і не лише. Вся ретроспектива мого життя, починаючи з оцифрованого з відеокасети шкільного випускного, на якому ще тоді жива прабабуся всміхається мені (наче це було вчора і водночас вічність тому), та закінчуючи годуванням мавп в Арашіямі. Зустрічі з друзями, пам’ятні заходи…
Тумба випарувалася разом із вмістом, забравши з собою моє минуле.
Але й сьогодення, схоже, вже теж не було зі мною. Більше я не питиму ароматну каву на улюбленому дизайнерському стільці Diamond, споглядаючи світанок у величезному вікні, — від нього залишилася сама рама, наче скло забули вставити. До речі, а де стілець? Він теж був відсутній, можливо, ударною хвилею його викинуло надвір. Не сидітиму на дивані перед телевізором і не дивитимусь черговий серіал на Netflix — широкий екран розлетівся на уламки, диван розкурочений величезним шматком бетону, що звалився зі стелі.
Вперше за весь час мені стало по-справжньому боляче. Туга буквально розірвала серце зсередини. Після болю одразу прийшла лють. Пекельна, до тремтіння в усьому тілі.
«Ненавиджу! Горіть у пеклі, тварюки!»
Виходячи, я обернулася й окинула поглядом свій дім. Точніше, те нечисленне, що від нього залишилося. Складалося враження, що якась годзілла відкусила шматок стіни, за яким була моя квартира.
Внутрішній голос зрадливо нашіптував, що я сюди більше ніколи не повернуся.
Вийшла на сходовий майданчик. Там панував стан, близький до хаосу. З сусідської квартири на ношах винесли дівчинку років десяти із кривавим місивом замість ніг. Очі заплющені, вона була непритомна або… Слідом за рятувальниками біг чоловік, мабуть, батько, весь засипаний сірим будівельним пилом. По його обличчю річкою текли сльози, залишаючи темні борозни на щоках.
— Там іще дружина залишилася під завалами, благаю, врятуйте дружину! — голосив він.
Дивно, ніколи раніше його не бачила. Не завадило б краще знати своїх сусідів.
Наче не в реальному житті, а в погано зрежисованому трилері, я спускалася сходами. Звідусіль із квартир вибігали перелякані люди, всі хотіли знати, що сталося. Хтось, як і я, вже зорієнтувався у ситуації й рухався з пожитками на вихід. Іноді когось виносили на ношах, але я намагалася в той бік не дивитись, відверталася. Мої сили й так були на межі. Вийшовши надвір, я кілька разів на повні легені вдихнула свіже повітря. Стало трохи легше.
Зауважила, що мій улюблений ресторан, розташований у цоколі будівлі, був повністю зруйнований.
Люди на подвір’ї стовпилися купкою і гомоніли. Висувалися різні версії того, що сталося. Дехто говорив, що, можливо, підривач ракети не спрацював і, врізавшись у стіну, вона просто впала вниз. Хтось розповідав про своїх рідних, яких усю ніч бомбили у Харкові.
З усього цього галасу мені було зрозуміло лише одне — нас винищують. Безжально й безцеремонно. Луплять по житлових будинках, лікарнях і школах, наплювавши на всі міжнародні правила та загальнолюдські поняття про те, що допустимо, а що — категорично ні.
Тоді моя ненависть іще була вибірковою (і я така була не одна, пацифістка). В моєму розумінні поганим був Путін та його соратники. А десь там, у Пермі та Владивостоці, на мою думку, жили прості люди, які були «не винні».
Але час минав, і я бачила, як у бомбосховищах українських лікарень мерзнуть хворі на рак малюки, у розбомблених пологових будинках корчаться від болю поранені вагітні жінки, як батьки ридають над тілами загиблих під завалами дітей. Бачила доверху наповнені трупами братські могили та залиті кров’ю кімнати тортур. Зруйновані будинки без людей і змучених людей без будинків. І все це було справою рук непроханих істот, які текли нескінченним потоком і ставали на місця загиблих, щоб знову і знову знищувати все живе й неживе на моїй рідній землі. І це була не хроніка середньовіччя, а саме реальність двадцять першого століття. У цій реальності російська машина пропаганди працювала на повну, посилюючи багатовікові імперські амбіції людей, що прагнули доповнити своє нічим не примітне існування надуманою величчю своєї країни.
Хтось із загарбників йшов воювати за ідею, хтось — із переляку чи байдужості, дехто — через «безневинне» бажання підзаробити. Але для родючого українського чорнозему їхні тіла ставали однаковою смертельною отрутою.
Я набрала тата.
— Алло, тату? Послухай… У мою квартиру влетіла ракета. Ви з мамою не проти, якщо я якийсь час поживу у вас?
Вони були не проти. Війна є війна. Вони були в глибокому шоці та жаху. І навіть не від того, що тепер я житиму з ними.