Погода, яка змінила світ / Маркус Розенлунд ; пер. зі швед. Микити Никончука. – Львів : Видавництво Анетти Антоненко; Київ : Ніка-Центр, 2021. – 224 с.
ISBN 978-617-7654-60-4 (Видавництво Анетти Антоненко)
ISBN 978-966-521-757-2 (Ніка-Центр)

Для завоювання світу зазвичай достатньо військової або економічної потуги. Для підкорення погоди цього замало. Жодній імперії в історії це не вдалося. Могутній супротивник – погода – перемагає всіх.
Досвідчений журналіст, цікавий оповідач Маркус Розенлунд, подорожуючи машиною часу крізь століття, демонструє, як погода руйнувала цілі цивілізації та визначала переможців воєн. Крізь сплетіння наукових фактів з історією та суспільними науками ви дізнаєтесь, який існує зв’язок між казковими тролями і кліматичними змінами, між «Криком» Едварда Мунка та виверженням вулкана, між поразками видатних полководців і примхами стихії. Втім, ця книжка – не набір сухих фактів. Пояснюючи складні речі простими словами, часом із гумором, автор застерігає проти того, що може статися, коли нехтувати глобальним потеплінням сучасності.
«Погода, яка змінила світ» – безумовний варточит для поціновувачів художнього репортажу, кліматології та історії.

Книжка отримала Державну нагороду Міністерства освіти й культури Фінляндії за внесок у популяризацію науки та нагороджена відзнакою Товариства шведської літератури у Фінляндії.

Про автора

Маркус Розенлунд (нар. 1969) – науковий журналіст національної телерадіомовної компанії Фінляндії. Понад двадцять років працював над популяризацією науки. Нагороджений премією імені Топеліуса за свою науково-популярну радіопрограму «Квантовий стрибок».

….спричиняє найжорстокіші в усьому голоцені посухи. Особливо катастрофічною подія стає для Сахари – найбільшої у світі пустелі сьогодення. Важко повірити, що тут колись нуртувало життя. Раніше, до речі, не надто й давно, Сахара кишіла слонами, бегемотами, буйволами, левами, жирафами, бородавочниками, антилопами та страусами. Ну і, певна річ, на тварин чатували мисливці пізньої кам’яної доби.
Сахара декілька разів перетворювалась із сухої пустелі на вологу родючу місцевість і навпаки. Протягом льодовикового періоду Сахара була переважно сухою, це змінилося лише ближче до кінця пізнього дріасу, приблизно 10 000 років тому. Тоді зарядили рясні дощі й пустеля почала зеленіти, перетворюючись на родючу савану. Місцеві озера, річки та водойми – які сьогодні вже давно висохли – аж роїлися рибою. 7000 років тому озеро Чад у Центральній Африці вдесятеро перевищувало за площею свого сучасника, інакшими словами: за своїми розмірами озеро було значно більшим, ніж, наприклад, Каспійське море, найбільше озеро сучасності.
З того ж часу походять і перші наскельні малюнки, знайдені в Сахарі. Вони зображують, хоч як це дивно, тварин, на яких полювали тогочасні мисливці. А тоді тварин у Сахарі не бракувало, у час її розквіту люди пасли на теренах сучасної пустелі навіть корів.
Наскельні малюнки зображують серед іншого й таку тварину, як гігантський буйвіл Pelorovis (вимерлий сьогодні). Цей звір – один із найбільших представників родини парнокопитних, що будь-коли існували. Найбільші самці важили майже дві тонни, а відстань між двома рогами сягала чотирьох метрів.
Людським культурам, що замешкували Сахару в ту пору, ми завдячуємо частиною корисних винаходів, які змінили світ на кулінарному фронті. Представники культур у долинах річок Сахари виробляли глиняні горщики, у яких їжу не лише зберігали, а й готували. Перші відомі рагу та супи, перша каша – усе це приготоване на берегах сахарських річок приблизно 8000 років тому.
Древня сахарська саванна може також містити ключ до таємниці єгипетських пірамід. У сучасній пустелі на захід від оази Харґа, що в Південному Єгипті, стоять природні кам’яні утворення, що дивовижно нагадують піраміди та Великого Сфінкса в Гізі. Згідно з однією сучасною теорією, ці утворення надихнули сахарських кочівників, які осіли в долині Нілу, коли клімат став посушливішим, на побудову пірамід.
За цією гіпотезою стоїть колишній учений НАСА, єгипетсько-американський дослідник Фарух Ель-Баз. Наразі Ель-Баз – професор-дослідник Бостонського університету. Вчений уважає, що перші поселенці в долині Нілу навіть уявлення не мали як виглядають піраміди. Концепт пірамід – і сфінкса – у долину Нілу принесли кочівники, які тікали від посухи, що перетворила їхні рідні терени на пустелю. З давніх-давен кочівники проходили повз ці схожі на піраміди скелясті утворення в південній савані, що слугували за орієнтир і дороговказ. Єгипетські піраміди, за цією теорією, є відгомоном спогаду про зелену та родючу Сахару, савану, наповнену тваринним життям як на суші, так і в тутешніх річках і озерах.
Цей світ, зниклий через мінливий клімат, зник так само безслідно, як раніше в Європі зник Доґґерленд.

5. Камікадзе – вітер богів

Rainbow shaker
On a stallion twister
Bareback rider
On the eye of the sky
Stormbringer coming down
Meaning to stay
Thunder and lightning
Heading your way#1
– Deep Purple, Stormbringer

Пішки світ не завоюєш. Великий монгольський хан Хубілай, онук Чингісхана, володар найбільшої унітарної імперії у світовій історії, точно з цим погодився б.
Маючи чимало досвіду, хан також визнав би, що, плануючи велику кампанію, треба враховувати погодні умови, а надто якщо кампанія передбачає використання морського транспорту. У цьому розділі, потрапивши нашою машиною часу до XIII століття, ми побачимо, що монгольська кавалерія та малі перекидисті човни – не найліпше поєднання.
Кажуть, що чоботар повинен міркувати не вище чобота. За такою логікою, монгольському воїнові варто міркувати не вище власного коня. Хубілай переконається в цьому особисто, прийнявши доленосне рішення пуститися в плавання.
Така комбінація – монгольський воїн і його кінь – ужита не даремно. За часів свого правління Чингісхан підім’яв під себе удвічі більше землі, ніж будь-який завойовник до чи після нього. Ці завоювання відбувалися винятково верхи.
Жорстке ядро монгольської армії становили воїни на невисоких, але витривалих і кремезних степових конях. Хоча такі скакуни, очевидно, не вище за 120 сантиметрів, але водночас швидкі та практичніші за важку, незграбну європейську кінноту. Отже, європейські армії не могли з ними зрівнятися, коли монгольські вершники прокотилися серцем Європи у першій половині XIII століття, покінчивши перед цим з низкою руських народів, які стояли на їхньому шляху.
Успіх монгольських вершників пов’язаний також з їхньою зброєю, однією з найнебезпечніших у воєнній історії, – монгольський композитний лук, виготовлений із дерева, рогів, жил і клею. Вважається, що ефективність монгольських луків не поступалася ефективності вкрай смертельних довгих луків європейців (британські стрільці з довгого лука вселяли страх у серця французів під час Столітньої війни 1337–1453 років), що їх також називають першою зброєю масового ураження. На відміну від європейських незграбних луків, монгольські були меншими й достатньо зручними для стрільби верхи на коні. Навіть на повному чвалі.
Отож ми не можемо не взяти до уваги той факт, що монголи поєднали свої могутні луки з китайським винаходом, який відтоді став незамінним елементом воєн, – порохом.
Монголи користувалися й вогняними стрілами – в принципі звичайнісінькими стрілами, одначе з пороховим зарядом, прив’язаним до древка, після підпалення ґноту якого стріла випускалась у підхожу, легкозаймисту ворожу ціль. Це перший відомий приклад воєнного застосування зброї на основі пороху, який китайці використовували ще з IX століття. А монголи влаштували порохові прем’єру на європейському полі бою.

Почнемо розповідь із того, що завоювання світу монголами відбувалося майже безперешкодно, починаючи від доби Чингісхана. Майбутній великий хан Чингіс (або, як його з початку звали, Темуджин) народився приблизно в 1162 році, коли степи Центральної Азії купалися в м’якому та вологому теплі Середньовічного теплого періоду. Отже, від початку погода була на боці майбутнього завойовника. Мусонні дощі рухалися тоді північніше, обмаюючи зеленню азійські терени: достатньо пасовищ – ідеальні умови, аби вирощувати коней та їздити на них верхи степами. І зовнішнім світом, який нічого не підозрював.
У період свого розквіту Монгольська імперія простягалася на 9700 кілометрів од Балтійського до Чорного моря, охоплюючи наприкінці XIII століття 44 мільйони кілометрів квадратних. В Імперії жила приблизно половина всього населення тогочасної планети. Можна сказати, що лише Британська імперія була більшою за розмірами, але ця держава не відзначалася географічною об’єднаністю. Океани ділили її на безліч малих і великих уламків.
За найбільших розмірів Монгольська імперія простягалась аж до кордонів Фінляндії. Тогочасний східний сусід моєї батьківщини, Новгородська республіка, наприкінці XIII століття перебувала у залежності від Золотої Орди, північно-західної частини об’єднаної Монгольської імперії. Інакше кажучи, монголам вдалося те, чого не вдалося Наполеонові та Гітлеру, – завоювати Росію взимку, включно із Москвою в 1238 році.
Завоювання монголами Європи, яке відбувається між 1236-м і 1241 роком, очолює головний стратег і провідний полководець Чингісхана – Субедей. Завойовницька хода сягає Польщі та, що не менш важливо, Угорщини, армії якої Субедей розбиває своєю 150 000-тисячною кіннотою. Вважається, що кожен солдат мав щонайменше п’ять коней.
Сам Субедей, хоч якими блискучими стратегічними навичками він володів, мав одну ваду – любив добре попоїсти. З часом полководець набрав стільки надмірної ваги, що їздити верхи більше не міг, тож його возили полем бою на тачці.
Крім того, завойовуючи Європу, монгольська армія пройшла рекордну відтоді відстань. Від Будапешта до столиці Монгольської імперії, Каракорума, шлях становить понад 12 000 кілометрів, якщо летіти, як птах, по прямій. Пересуваючись верхи на коні, цей маршрут, певна річ, значно довший.
З огляду на те, що монголи перебували дуже далеко від дому, кампанія, на їхню думку, була більш ніж вдалою. І також страх, якою кривавою. Безжалісні монгольські набіги лише в самій Угорщині вкорочують віку від двадцяти до сорока відсоткам тогочасного населення. Варто сказати, що монголи не звикли запрошувати на чай і точити баляси з тими, хто стає на їхньому шляху, орда радше є самим уособленням військових злочинців. І це було (і залишається сьогодні), на жаль, лячно ефективним методом ведення війни.
Зрештою, вічність це не тривало. Монгольські вторгнення до Європи зійшли нанівець майже так само швидко, як і з’явилися. Після Польщі та Угорщини наступною жертвою мав стати Відень, утім, вважається, що на тому етапі хід війни змінився, не давши монголам змоги захопити австрійську столицю. Поглянувши в 1242 рік побачимо, що спливло лише два місяці після переходу монголами Дунаю. Просто перед Віднем орда розвернулася, позадкувавши до руських степів.
Що трапилося?
Можливо, пояснення варто шукати у примхливому європейському кліматі. Погода, яка допомогла монголам побудувати їхню державу, тепер обернулася до них спиною. Історичні джерела вказують, що кінець 1230-х років у Європі видався теплим і сухим. Така погода в основному й притаманна Середньовічному теплому періодові, який у принципі ще не закінчився. Проте на початку 1240-х погода стає холоднішою та вологішою. Немов попередження: невдовзі насуне Малий льодовиковий період (приблизно 1300–1850), який на той момент уже стояв на порозі. Дані про коливання клімату 1240-х здобуті шляхом аналізу річних кілець дерев од 1230-го до 1250 року.
Спершу холод грав на руку монголам, полегшивши воїнам форсування замерзлого Дунаю. Але, коли наступила весна, родючі угорські землі перетворилися на одне велике болото, що сповільнювало кочівницьку непосидючість монголів. Ті землі, які слугували пасовищами для коней протягом сухих, теплих літ на початку вторгнення, також стали болотистими. Усе це змусило монголів відступити на схід до руських земель, де їхні коні могли знайти свіжі зелені пасовиська.

Отже, чи можуть європейці подякувати погоді за те, що непереможна та брутальна монгольська машина війни зупинилася й увімкнула задню передачу ще до приходу в Західну Європу? Принаймні через вологу та холодну європейську погоду монголи дістали зайвий клопіт – їхні луки розклеїлися, буквально (клей і жили в них, якщо точніше). Хтозна, можливо, порох на їхніх стрілах і в бомбах також змок.
Існують й інші важливі фактори, які посприяли повороту монголів на сто вісімдесят градусів: європейці, наполегливо ховаючись за мурами замків, точно неабияк псували нерви звиклим до боїв на відкритій місцевості монголам. З тієї ж причини на європейських лісистих теренах монгольські вершники відчували себе не на своєму місці.
Облоги та бої на тісних вулицях міст середньовічної Європи просто не в стилі монголів, вони витрачали на них більше, ніж отримували. Крім того, у тогочасній Європі стояла доба порівняно розвинутого сільського господарства. Це дало каштелянам можливість зробити достатні запаси провізії для вичікування довгих облав у замках. Кочівні монголи, а надто їхні коні живилися тим, що давала земля. Пасовища зникли – настав час рухатися далі.
Щодалі у Європу вдалося би проникнути монголам, їх чимраз більше змушували б воювати таким невигідним чином. Монголи вели невпинну війну проти озброєних лицарів, беручи в облогу фортецю за фортецею. Простувати далі цим шляхом не було б раціональним рішенням для монгольської орди. До цього додалася погода, яка, дуже ймовірно, могла стати вирішальним фактором.
Годі також забувати про смерть колишнього великого хана монголів, Угедея, у 1241 році, просто посеред вирішальної фази європейської кампанії. Саме хан Угедей, третій син Чингісхана, наказав Субедею йти до самого «Великого моря», тобто Атлантичного океану. Але поки між претендентами на трон Угедея точаться міжусобиці, монгольській орді залишається лише розвертатися.
Монголи певним чином візьмуть реванш пізніше. Їхня помста буде страшнішою за лучників на конях – чума. Оцінюється, що мор, або Чорна смерть, одна з найбільш смертельних пандемій в історії людства, забрала життя приблизно половини населення Європи в 1347–1351 роках. Зараза, яка народилася на центрально-азійських рівнинах, очевидно, дісталася Європи Шовковим шляхом через монгольських купців і вояк. Спершу пошесть з’явилася на Кримському півострові в 1343 році.
Між чумою та погодою існує трохи непередбачуваний зв’язок. Чума передається, як відомо, від щурів, носіїв бліх, які, своєю чергою, поширюють збудник чуми, Yersinia pestis. У теплі та вологі роки популяція щурів зростає, через що збільшується й кількість бліх. Рано чи пізно наступають холодніші роки й щурам бракує їжі, тоді їхня популяція скорочується. Блохам залишається похапцем шукати нові домівки, приміром людей. Так і поширюється зараза. Цей взаємозв’язок між кліматом і чумою описаний у дослідженні 2015 року, в рамках якого вчені вивчали зміни клімату на горі Каракорум, що на кордоні між Китаєм, Індією та Пакистаном. Зібрані ними зразки показали, що теплі роки на Каракорумі супроводжувалися певним спадом епідемій чуми в Європі.
Дослідження поширення збудника чуми у північних частинах Китаю також свідчать про те, що тривалі дощі й волога погода у цій місцевості збільшує ймовірність спалаху чуми. Дощі сприяють росту їстівних рослин, а це означає, що щури активніше розплоджуються. Це підштовхнуло деяких учених висловити свої застереження щодо виникнення більших епідемій у дедалі теплішому кліматі майбутнього.
Зрештою, слід пам’ятати, що бубонна чума сьогодні більше не майже-вбивця-цивілізації, якою вона була у XIV столітті, спровадивши на той світ від 75 до 200 мільйонів осіб у Євразії. Сьогодні щороку на чуму хворіє приблизно 600 осіб, але її доволі легко контролювати за допомогою антибіотиків.
Хоча зрозуміло, якщо виникнуть стійкі до антибіотиків штами Yersinia pestis, існує ризик, що веселощі скінчаться. Такі випадки чуми, яка не піддавалася лікуванню антибіотиками, було зафіксовано на Мадагаскарі в 1995 році. Про ще кілька випадків у країні повідомлено аж у 2014-му та 2017 році.

Струшуючи веселку,
Осідлавши шторм,
Вершник без сідла
Скаче в зіниці небосхилу;
Буревісник несеться вниз,
Збираючись залишатись –
Грім та блискавка
Йдуть до тебе (англ.).