Мар’ян Ґолька. Суспільна пам’ять та її імпланти.

пер. з польськ. В.Ф. Саган; наук. ред. А. М. Киридон, С. С. Троян. Київ : Ніка-Центр, 2022. 216 с. (Серія «Ідеї та Історії»; вип. 16).

Marian Golka
Pamięć społeczna i jej implanty

ISBN 978-966-521-777-0

Книжка про історичну пам’ять та як вчиняє суспільство аби заповнити прогалини пам’яті. Суспільна (колективна, соціальна) пам’ять уже давно стала визнаним об’єктом дослідження соціальних наук. Міждисциплінарний характер досліджень привів до функціонування в сучасній науковій літературі з проблеми пам’яті визначень з різними конотаціями, які водночас піддаються осмисленню з нових позицій сучасного моменту відтворення.

Сьогодні парадигма пам’яті становить значний інтерес, що засвідчує, зокрема, і книжка професора Вроцлавського університету М. Ґольки «Суспільна пам’ять та її імпланти». На підставі теоретичної рефлексії праць істориків, соціологів, антропологів, а також емпіричних даних дослідник із Польщі запропонував власну синтетичну картину роздумів на тему пам’яті. Автор визначає суспільну пам’ять як все те, що існує з минулого у сьогоденні; тобто це, насамперед, знання, яке стосується минулого певної спільноти і впливає на її теперішню життєдіяльність. При цьому, коли певні носії пам’яті підлягають знищенню, з’являються імпланти пам’яті. В інтерпретації польського науковця – це створені вторинно і постфактум будівлі, записи, картини, фільми тощо, які повинні або заповнити прогалини пам’яті, або відтворити її чи створити заново, в іншій формі, яка відповідає сучасній історичній політиці спільноти чи радше її влади.

Книжка адресована соціологам, історикам, культурологам, політологам, філософам, міжнародникам, а також усім, хто цікавиться студіями пам’яті та змістом і комунікаційними засобами втілення пам’яттєвого дискурсу.

Розділ 5

НОСІЇ ПАМ’ЯТІ

Ще Моріс Альбвакс (1969, с. 28) відкидав думку, наче минуле зберігалося в індивідуальній пам’яті. Звісно, так, мабуть, було, поки людство не створило спеціальних сховищ пам’яті, які розташовані поза мозком. Ті сховища значно збільшили можливості накопичення інформації, а створення їх є одним із найважливіших наслідків суспільно-культурної еволюції людини. Як із певною пишномовністю, але вельми слушно, пише Елвін Тоффлер (1986, с. 216), «все, що суттєвою мірою спричиняється до зміни способу, в який ми створюємо і зберігаємо суспільну пам’ять і в який нею послуговуємося, стосується самої суті людського призначення».

Де ж локалізується суспільна пам’ять, де приховані її суспільно-культурні носії?
Очевидно, найважливішим носієм суспільної пам’яті є спільнота, минулого якої ця пам’ять стосується, і якщо цієї спільноти бракуватиме, то шанси на тривання пам’яті будуть значно обмеженіші, і часто така пам’ять повністю зникає (як це сталося, наприклад, у випадку стародавнього Ангкора, минуле якого фактично мертве). Однак інколи трапляється, що хоча спільнота і зникає або підлягає культурному й антропологічному розплавленню, пам’ять щодо її минулого може або тривати, або стати відтвореною (це стосується, наприклад, стародавніх єгиптян).
Хто ж, а радше що виконує функції хранителів пам’яті? Які були і є технології запам’ятовування? Хто і що транслює від покоління до покоління інформацію про минуле? Хто чи що її закріплює, не дає дозволу звести її нанівець?
Марцін Куля (2002, с. 7) слушно стверджує, що «минуле віддзеркалюється […] практично в кожному предметі та явищі, які існують і донині. У результаті носієм пам’яті про минуле, принаймні потенціальної, є буквально все» . Не має значення, чи сам той предмет був створений з метою символічного передавання значень, чи таку функцію йому приписано як вторинну. Певна річ, влучно завважує автор, активізуються лише деякі зі створених носіїв пам’яті, більшість – це потенціальні носії. Носій стає активним, якщо люди помічають його й використовують. Активізація носія пам’яті інколи здійснюється випадково, коли його раптом відкривають (наприклад, корабель «Ваза», видобутий у прекрасному стані з усім оснащенням через 300 років після затоплення біля узбережжя Швеції) або коли з’являється можливість його прочитання (наприклад, у випадку єгипетських ієрогліфів, розшифрованих завдяки Розетському каменю), словом, коли змінюється досвід людей.

16. Інколи носієм пам’яті стають елементи пейзажу – Пістинь в Україні

Пам’ять про минуле закорінена у збережених витворах культури, наче всупереч очевидному фатуму, який супроводжує ті витвори, ¬попри те що фізично вони приречені на знищення. Пам’ять залежить від результатів боротьби між знищенням і збереженням.
Оскільки практично всі збережені витвори культури, всі функціо¬нуючі поведінки та численні суспільні заклади є носіями пам’яті, то їх треба хоча б узагальнено категоризувати.
Загалом їх можна поділити на три види: 1) технічні засоби запам’я¬то¬вування (письмо, мистецтво, фотографія); 2) заклади, мета яких – колекціонування витворів минулого (бібліотеки, архіви, музеї і навіть певні суспільні класи чи середовища – аристократія, інтелектуальні чи мистецькі еліти тощо); 3) урочисті святкування річниць, що мають спеціальний характер як носії пам’яті.
У цьому розділі ми зосередимося насамперед на двох перших видах носіїв, але на початку варто кілька слів присвятити третьому виду. Річниці повинні нагадувати про важливі для суспільства події, але водночас вони самі є проявом тієї пам’яті. Ініціювання таких відзначень, підбір подій, гідних святкування, та організація вшановування є компетенцією окремих установ, які через це стають охоронцями та священнослужителями певних змістів пам’яті. Легко помітити, що вибір річниць і спосіб їхнього увічнення залежить від актуальної системи політичних та ідеологічних сил, хоча, безперечно, святкування різного виду організовуються також закладами, радше непов’язаними з політикою (школи й університети, фірми, громадські об’єднання тощо).
Специфічний вид носіїв пам’яті – це ті суспільні інституції, які не створені з метою охорони пам’яті, але пам’ять для них має велике значення, залежне не тільки від технічних способів запам’ятовування, але й від виразної турботи про накопичення різними способами інформації про минуле. До таких інституцій пам’яті у європейській цивілізації (хоча, напевне, не лише у ній) належать (пор. Kula 2004, с. 176 і наст.) королівські династії, аристократичні роди, держави, військо, поліція, міста, церкви й університети. Варто навіть завважити, що культивування пам’яті та базування свого існування на накопиченій пам’яті є головним способом їхнього існування. Ще однією інституцією, яка виконує подібні функції, є освіта, основне завдання якої – підтримування суспільної пам’яті у молодих поколіннях.

17. Суспільну пам’ять втілюють також витвори культури – музей кориди в Ронді

Спеціальний характер мають різноманітні культурно трансформовані чи адаптовані елементи природи: рідше елементи неживої природи (хоч інколи й про них пам’ятають і увічнюють їх, наприклад, Тарпійська скеля поблизу Капітолію в Римі чи поле Грюнвальдської битви в Польщі), а частіше дерева (наприклад, Рогалінські дуби), алеї (Єлисейські Поля в Парижі), гаї чи ліси та вичинені шкіри тварин і оленячі роги.
Носії пам’яті здебільшого не є однозначними, їхні змісти різні для різних груп чи епох. Вони можуть також стосовно цих груп виконувати інакші функції. Часто це породжує конфлікти, але конфлікти можуть також виникати зі спогадів про попередні конфлікти й ворожнечі.
Носії змінюють своє місце і функції, а також своїх власників і керівників. Це відбувається через торгівлю (колись реліквіями, тепер рукописами відомих творів), археологічне привласнення (особливо часті в ХІХ ст., коли багато творів з локальних розкопок було перенесено в музеї імперських метрополій), крадіжки й усілякі процеси культурної дифузії.
Носії пам’яті також змінюють свої змісти. Кожна епоха має інакше ставлення до різних засобів спілкування, і те, що у минулому вважалося важливим носієм, через роки може втратити своє значення. Може скластися враження, що на наших очах зменшується роль письма на користь картини, а бібліотек і музеїв – на користь інтернету.

18. Деякі території підтримують пам’ять і тотожність Європи – Римський форум у Римі

Тож варто погодитися, що суспільна пам’ять може коренитися майже в усіх артефактах, незалежно від того, що саме було наміром їхнього створення: бажання закріплення чогось чи поточний, суто інструментальний задум. Усе, що містить якісь символічні аспекти (а практично такі аспекти можна знайти в кожному витворі культури), що є засобом комунікації між людьми, може бути також засобом комунікації між поколіннями та епохами. Суспільна мнемотехніка, яка застосовується свідомо або спонтанно, можливо, не завжди зрозуміла, однак завжди, навіть у формі своєрідного палімпсеста, це шанс на збереження багатьох інформацій з минулого для сучасного.
Це виникає з того, що суспільна пам’ять корениться в культурі, а культура є проявом суспільної пам’яті чи принаймні може виконувати функції цієї пам’яті. Історія культури (чи радше культур – стосовно різних спільнот) теж належить до історії суспільної пам’яті. У цьому контексті культуру треба сприймати дистрибутивно й помічати різнорідні культури пам’яті з їхніми відмінними, на різних територіях, у окремих групах і епохах, способами увічнення пам’яті. Поділ культур на усні культури, культури письма і культури образу видається мало витонченим, однак більш вишукані типології вимагали б широкомас¬штабних компаративістських студій.
У співвідношенні із суспільною пам’яттю кожен витвір культури, який походить із минулого, певною мірою є символічним повідомленням, контакт із ним (чи його оглядання) полягає в отриманні значень, цілеспрямовано записаних у ньому (наприклад, древній папірус чи стародавня скульптура), або інформації, вміщеної в ньому неявно чи приховано (наприклад, старе знаряддя чи зброя). Суспільна пам’ять не існує без комунікування, незалежно від того, як розрізняються його засоби: мова, письмо, будівля, фотографія чи фільм. Усі проблеми щодо процесу комунікування (кодування, повідомлення, отримання, деформування, бар’єри, комунікативна ефективність) стосуються, по суті, також функціонування суспільної пам’яті.
Підкреслимо: суспільна пам’ять локалізована у словах, у письмі, у друці, у територіях і в картинах, словом, майже в усіх витворах стародавньої і сучасної культури, які містять якесь значення, але також і в їхніх інституціональних формах сучасності: у бібліотеках, архівах, музеях. Суспільна пам’ять корениться й у менш помітних сферах: у системах цінності, в організаційних формах інституцій, у тривалості існування певних груп або певних суспільних систем, наприклад держави чи релігії.
Нижче подано кілька вибраних носіїв суспільної пам’яті.

Мова – дискретна форма пам’яті. «Вербальні конвенції створюють […] у суспільній пам’яті найбільш основні й найбільш сталі межі, зреш¬тою ті межі дуже вільні, бо дозволяють безперешкодно перейти всім спогадам, навіть малоскладним, і затримують тільки окремі деталі й ті елементи наших уявлень, яким бракує тяглості», – пише Моріс Альб¬вакс (1969, с. 127). Люди все-таки використовують слова, сенс яких вони розуміють завдяки конвенціоналізації, але конвенціоналізація, між іншим, є наслідком певних домовленостей між людьми завдяки їх присутності у часі (пор. також Jenkins 1980).
Різні автори підкреслюють (пор. Le Goff 2007, с. 106 і наст.), що люди, які живуть у культурах без письма, теж створили певні техніки запам’ятовування. Хоча, напевне, це не було поширеним (у деяких спільнотах пам’ятається лише про три покоління назад [пор. Malinowski 2003, с. 69]), створювалися більш-менш вигадані міфи про початки, які були своєрідним фундаментом існування окремих племен або їхніх складових, а саме – кланів. Завдяки індивідуальній пам’яті в суспільній пам’яті могла бути наявною інформація, прив’язана до далекого минулого, наприклад щодо генеалогії вождів, яка сягає понад 900 поколінь назад (пор. Sahlins, 2003, с. 130). Існували свого роду вартові пам’яті, що могли запам’ятати й відтворити такі генеалогії, які часто стосувалися привілейованих або панівних кланів у даному племені. У суспільній пам’яті існувало також технічно-практичне знання, необхідне для функціонування й відтворювання спільноти. До сьогодні у спільнотах, опертих на усність, великим авторитетом користуються старі люди, пам’ять яких є своєрідною скарбницею знань. Тому часто, коли стара людина помирає, зникають і великі ресурси пам’яті. Інша річ, що мнемотехнічні навички не давали змоги у спільнотах, позбавлених письма, достовірно відтворювати інформацію, що запам’яталася. Це, зрештою, і не було потрібно, адже виконавець міг підійти до змістів, що запам’яталися, у креативний спосіб.
Історики усності (напр., Ong 1992) підкреслюють її зв’язок з індивідуальною пам’яттю («я знаю те, що можу викликати в пам’яті; я можу викликати в пам’яті те, що пам’ятаю»), який не лише скороминущий, а й не якнайкраще служить акумульованому повідомленню між поколіннями, тому людська історія впродовж тисячоліть, а надто за останні кілька століть була записана на більш надійних і міцних носіях. Сталося так, наче люди в якийсь момент перестали довіряти власній пам’яті й почали користуватись її зовнішніми і штучними сховищами.

Території – відкриті мемуари. Ще за часів Античності створювалися мнемотехнічні принципи, які давали змогу пов’язувати змісти пам’яті з відповідними місцями (loci), власне кажучи, видруковувати в пам’яті умовний зв’язок системи місць (насамперед, архітектурного типу) з певними словами чи речами (пор. Yates 1977, с. 14).
По суті, те, що фізичне, стійкіше записується в суспільній пам’яті, хоча б із огляду на свою матеріальну інертність. Так діється, зокрема, тоді, коли зміст, що запам’ятовується, насичений символами й асоціа¬ціями. Отже, не варто дивуватися, що спеціальну роль у зміцненні суспільної пам’яті має територія і будівлі (пор. Jałowiecki 1985). Це стосується як певних одиничних історичних будівель, так і цілих їхніх систем. Як відомо, інколи окрема будівля сама по собі не є чимось винятковим, але разом з іншими вона, однак, створює цікаву урбаністичну систему (такий характер мають багато збережених малих містечок з ринком, ратушею і парафіяльним костелом).

19. Території старих міст є сталими носіями пам’яті – Краків

Коммеморативний вплив території виникає з її незмінності й спротиву свідомому знищенню і невблаганному впливу часу. Минають віки, а пам’ять, що застигла в руїнах Трої, Помпеїв чи Петри, триває й дозволяє зрозуміти принаймні деякі прояви життя їхніх колишніх спільнот.
Пам’ять, пов’язана із відкритими територіями, по-різному проявляється в окремих країнах. Це має дві причини. По-перше, інакша історія та диференціювання можливостей як конструювання міцних будівель, так і їхнього існування. По-друге, різні обставини й умови підтримування суспільної пам’яті чи, навпаки, її затирання. Доля деяких територій з цього погляду аж надто дивна .
Наприклад, у Великій Британії в списку пам’яток перебуває близько 500 тис. будинків, 17 тис. пам’ятників і 5,5 тис. різних територій, які охороняються законом, і, крім цього, діє близько 1800 музеїв, половина з яких була відкрита впродовж останніх 40 років. Про характер суспільної пам’яті нехай свідчить той факт, що понад половина музеїв і пам’яток належать приватним особам, а кожного року близько третини британців відвідують якийсь історичний об’єкт (пор. Urry 2007, с. 155 і наст.). У Сполучених Штатах, за природою речей, пам’яток має бути менше, але й там кількість місць, внесених до Національного реєстру пам’яток, становить близько 40 тис. (там само, с. 157). Це стосується і територій, і об’єктів надзвичайно різного характеру: палацового, землеробського, фабричного і комунікаційного (наприклад, мости чи залізниці). Символічного характеру набувають нові території (наприклад, Країна Робіна Гуда чи Країна сестер Бронте у Великій Британії).
Найголовнішими носіями суспільної пам’яті в плані територіальної локалізації є все ж таки міста. Фрідріх Ніцше в «Невчасних роздумах» завважує (2003, с. 75): «Історія його міста стає його власною: він розуміє мур, браму з баштою, постанови Ради, народне свято як щоденник своєї молодості з малюнками і віднаходить у цьому всьому самого себе, свою силу, свою дбайливість, свою втіху, свої міркування, своє божевілля й недоліки». Жаль, що цю цитату не можна віднести до багатьох міст, а тільки до тих, які називаються містами-музеями (Венеція, Флоренція, Рим, Стамбул).
Таких територіальних носіїв багато. Окрім архітектури й урбаністичних структур, це пам’ятники й меморіальні дошки, цвинтарі зі склепами й надгробками (зокрема, історичні цвинтарі й так звані цвинтарі заслужених людей і мавзолеї видатних осіб). Вони несуть багато значень, хоча деякі з них і підлягали перетворенням (іноді багаторазовим) унаслідок перегляду змісту суспільної пам’яті.
Спеціальну роль у творенні й підтримуванні суспільної пам’яті відіграють назви вулиць і майданів, а також меморіальні дошки. На противагу будівлям, а тим паче урбаністичним структурам, назви вулиць не тільки більш промовисті, а й піддатливіші на зміни. Назви деяких вулиць (переважно розташованих у середмісті) є свідченнями численних змін політичних систем і окупації. Кожен переможець майже відразу «штемпелює» міста новими табличками з назвами вулиць і майданів. Ті зміни часто створюють умовний, хоча й певний час зрозумілий палімпсест (пор. Kula, 2002, с. 25 і наст.). Цікавим було б прочитання в тих палімпсестах певних достовірностей щодо того, які символи пам’яті мусять зникнути, коли приходить нова влада, які повинні з’явитися, а які – залишитися, адже є нейтральними. Однак видається, що зов¬нішній спостерігач, аналізуючи такі зміни ніби у прискореному перегляданні фільму, міг би визнати їх за своєрідний цирк пам’яті, який, утім, визнається за потрібний під кутом зору кожного нового центру, що приймає рішення .
Окрім відкритих публічних територій, коммеморативну функцію виконують також як закриті публічні території, так і приватні.
Із закритих публічних територій особливо багаті на пам’ять старі християнські монастирі та храми (на відміну від мечетей, які зазвичай не містять усередині спеціальних носіїв пам’яті) та старовинні міські ратуші. Християнські собори та фарні костели, а також менші парафіяльні церкви заповнені епітафіями й табличками, що ознаменовують різні місцеві та національні події (наприклад, Маріяцький костел у Кракові). Це робить їх справжніми читальнями, сповненими різноманітної інформації та повідомлень, які часто зберігалися лише в цих місцях. У старих міських ратушах, особливо середньовічних (наприклад, у Флоренції, Сієні чи Перуджі), на стінах, а інколи й на обладнанні (головно на меблях), можна знайти багато пам’ятних написів, таблиць та інших символічних повідомлень (скульптур чи барельєфів), що стосуються минулого міста.
Закриті приватні території – це переважно аристократичні та міщанські салони, в яких інколи впродовж кількох поколінь стояли одні й ті самі меблі чи сувеніри й ті ж картини висіли на стінах. Рідше, насамперед через меншу фізичну міцність, такими територіями були сільські хати, хоча часто й там за святими образами збирали важливі для родини документи. Ці приватні форми суспільної пам’яті не менш важливі, ніж публічні, головно через те, що вони виявляються у повсякденному контексті. Їхнє знищення внаслідок чи то воєнних катастроф, чи то плину часу, стає непоправною втратою, оскільки такі інтер’єри зазвичай не реконструюються, а відновлення пошкоджених пам’ятних предметів взагалі неможливе .
Спільноти зазвичай усвідомлюють, наскільки важливо підтримувати соціальну пам’ять у різних, переважно громадських, але й у приватних місцях, бо іноді саме там якнайкраще помітна боротьба за вплив як на зміст цієї пам’яті, так і на місця, пов’язані з нею. Тому зрозуміло, чому низка дослідників розрізняє місце пам’яті та пам’ять місця (напр., Aleida Assmann, а за нею Magdalena Saryusz-Wolska 2006, с. 216).
У цьому контексті, певною мірою підбиваючи підсумки, варто розглянути, що таке місце і від чого залежить його тривалість. Отже, найпростіше визнати місце за своєрідний вузол у структурі території. Що триваліша ця структура, а сам вузол (наприклад, середмістя, перехрестя вулиць, міська площа, собор, ратуша, палац) є важливішим, то більша його пам’ятна роль. Але не лише місце в структурі визначає ранг пам’яті. Часто саме пам’ять місця визначає його важливість на території (наприклад, відновлене Старе Місто у Варшаві, чи Аушвіц як символ пам’яті про Голокост, чи фрагменти Берлінської стіни, що нагадують про поділ міста на східну та західну частини, а всієї Європи – на два блоки).
Території, урбаністичні структури, а також архітектура видаються тривалим носієм пам’яті. Однак і вони, змінюючись, ошукують або адаптують пам’ять, а надто якщо території, що оновлюються чи реконструюються, стають імплантами пам’яті. Тут замало місця для роздумів щодо проблеми методів збереження, яку так часто порушують і завзято обговорюють історики архітектури, містобудівники та реставратори пам’яток. Відомо, що існують різні школи консервації, які по-різному трактують консервований або реставрований об’єкт: від достовірного відтворення до стилізованого посилання на минуле. Зрештою, існує багато відомих міських і архітектурних об’єктів, які були істотно змінені порівняно з їхнім первинним станом: Каркассон, який у ХІХ столітті відбудував Віолле-ле-Дюк, краківський Вавель, реконструйований у період міжвоєнного двадцятиліття Адольфом Шишко-Богушем, середньовічне абатство бенедиктинців на Монте-Кассіно, зруйноване у 1944 році й відбудоване в 50-х роках ХХ століття, а також старі частини міст (зокрема, Варшави з її Королівським замком), відбудовані з руїн війни.

25. Пам’ятник Замучених євреїв Європи – Берлін

Деякі території надзвичайно важливі для пам’яті певних спільнот. До Храмової гори в Єрусалимі, до Мекки, монастиря Ясна Гора в Ченстохові чи до Аушвіцу треба ставитися з найвищою повагою, чутливістю та делікатністю. Їх також треба зберігати незмінними, тому в них рідко з’являються якісь імпланти.
Деякі територіальні структури, і передусім характерні споруди, збереглися, незважаючи на те що вони вже не виконують функцій, для яких колись були створені: колишній паризький залізничний вокзал д’Орсе (d’Orsay) перетворений на імпозантний художній музей, так само як і берлінський Гамбурзький вокзал (Hamburgerbanhof); численні фабрики, бойні, водонапірні вежі, газові заводи та склади XIX століття, які використовуються (або невдовзі будуть) для художніх цілей. Таке повторне використання історичних об’єктів не здійснюється без обговорення, ба навіть суперечок, адже зазвичай це місця, розташовані в центрі міст, які є ласим шматком для інвесторів.
Тут варто запитати, що ми пам’ятаємо про такі імплантовані місця? Що ми пам’ятаємо через ці місця? Чи змінює реконструкція не лише зовнішню форму пам’яті, а й її зміст? Відповісти на ці запитання непросто, хоча в принципі ні в кого не виникає сумнівів (або ті сумніви трохи приглушуються), що такі об’єкти треба зберігати чи перебудовувати, принаймні тоді, коли є навіть мінімальна безперервність пам’яті. В іншому разі варто було б вивчити арґументи і контрарґументи суспільних діячів, які беруть участь у дебатах щодо таких ініціатив чи дій. Вони, напевне, показали б, наскільки багато всіляких ігор ведеться навколо суспільної пам’яті та забування.
По суті, на цьому етапі міркування, пов’язані з ресурсами суспільної пам’яті, закоріненими в території, варто припинити й повернутися до них у розділі, де йтиметься про забування й забуття. Однак пригадаймо, що «саме руйнування торує шлях до нових знахідок, розкриває перед нами невідомі поклади пам’яті» (Karpiński, 2002, с. 248). Це трапляється, коли внаслідок руйнування оголюються давніші архітектурні чи мистецькі шари: фундаменти, капітелі колон, фрески тощо. Перервана внаслідок знищення пам’ять, пов’язана з однією епохою, несподівано замінюється пам’яттю попередньої епохи, а жаль щодо втрати одних носіїв заспокоює усвідомлення випадкового знаходження давніших носіїв. Те, що було забуто і що, здавалося, безповоротно втрачене, що в пам’яті було зведено нанівець, раптом оживає. Так із пісків сьогоднішньої Туреччини виникла пам’ять про Трою, так було виявлено Пальміру в Сирії, Волюбіліс у Марокко та багато інших місць.

Пам’ятники – закам’янілі дороговкази пам’яті

Пам’ятники розміщують на відкритих територіях (за винятком тих, які через певні обставини, наприклад, унаслідок політично-історичних змін, потрапили в якийсь музей рідкісних речей). Однак вони мають настільки однозначно пам’ятну функцію, що про них варто поговорити окремо.
Важко сказати, якою є історія зведення пам’ятників. Імовірно, на початку встановлювали статуї героїв, потім статуї святих, і лише у сучасну епоху в масових масштабах почали створюватися пам’ятники лідерам, політикам і митцям. Спільноти й окремі особи подеколи споруджують пам’ятники літературним персонажам або героям національних чи міських легенд; існують також памʼятники подій (найчастіше
переможних битв і визволення) та ідей і навіть пам’ятники тваринам – собакам, котам, коням чи коровам.
Утім, мотиви й обставини спорудження різних пам’ятників і суспільні реакції на них можуть виявитися цікавою темою досліджень. Існують також пам’ятники, які фальсифікують історичну пам’ять, але мають величезну мистецьку цінність (наприклад, видатний пам’ятник на горі св. Анни, розроблений Владиславом Хасіором для вшанування народної влади).
Варто також звернути увагу на те, що іноді самі пам’ятники стають своєрідною святістю, особливо ті, що були встановлені за складних обставин (наприклад, пам’ятник «Солідарність» у Ґданську), або ті, щодо яких історія не завжди була ласкавою (наприклад, численні польські пам’ятники, знищені під час гітлерівської окупації).
Особливий тип пам’ятників – надгробки та мавзолеї. Правителі часто ставили їх собі самі, наче за життя стверджуючи свою посмертну славу, вшановування якої вони намагалися нав’язати своїм нащадкам (таку роль відігравали піраміди єгипетських фараонів і мавзолей Августа в Римі чи мавзолей, який для себе побудував Франко у «Долині полеглих» поблизу Мадрида). Звісно, правителі також будували мавзолеї своїм попередникам, якщо вони визнавали, що це допоможе легітимізувати їхню владу (таку роль відіграв мавзолей Леніна в Москві чи мавзолей Хасана II в Рабаті).

30. Мавзолей Джузеппе Гарібальді в Римі

Збережені мавзолеї дійсно справляють неабияке враження. Їхня монументальна архітектура повинна бути своєрідним підтвердженням того значення, яке творці пов’язували з їхнім створенням, незалежно від того, чи це правителі, що самі спочивали в них, чи їхні наступники. Це означає, що допоки вони залишатимуться непорушні, історія буде до них прихильною .
Менш претензійними є саркофаги (як правило, кам’яні) світських чи релігійних правителів, розташовані в храмах (або в їхніх склепах). Майже кожна монархія будує пантеон династії – іноді священнодіючий, іноді зневажений, однак він завжди зберігає суспільну пам’ять.
Цікаво, що до таких місць, як собор на Вавелі, Вестмінстерський собор чи саркофаг Румі в турецькому місті Конья тощо, своїх громадян та іноземців возять на екскурсії не для того, щоб показати їм ці об’єкти, а щоб представити минуле та славу династії, а за нагоди на здогад усього суспільства. Треба зазначити, що деякі саркофаги були створені видатними художниками (наприклад, Нікколо Пізано чи Мікеланджело) і мають високу художню цінність.
Історії цвинтарів та їхніх надгробних пам’ятників зазвичай не несуть ідеологічного навантаження, хіба що вони визнані національними некрополями й на них розташовані алеї заслужених людей або вони визнані історичними об’єктами.
Цвинтар Повонзки у Варшаві, цвинтар Россі у Вільнюсі, Личаківський цвинтар у Львові, Пер-Лашез у Парижі, Кампо Верано у Римі, Чімітеро Монументале у Мілані та багато інших сьогодні відвідують охочіше, ніж мавзолеї та склепи династій. Пам’ять, яку підтримують цвинтарі, видається більш автентичною, оскільки мотивація відві¬дувати їх також є автентичнішою, а надто коли там зберігаються могили близьких .