Енріке Морадіельос
Франко. Анатомія диктатора

Enrique Moradiellos
Franco
Anatomía de un dictador

Анотація
20 листопада 1975 року генерал Франсіско Франко помер у Мадриді незадовго до свого 83-річчя. На момент смерті він очолював диктаторський режим, зберігаючи титул Каудильйо впродовж майже 40 років. Іспанський історик Енріке Морадіельос Гарсія зображує Франко у трьох вимірах: Франко як людина, Франко як каудильйо та Франко як правитель Іспанії. Автор пропонує здійснити переоцінку особистості Франко, його стилю керівництва та характеру режиму, який він заснував і очолював до самої смерті.
Як диктатор, який встановив свою владу до початку Другої світової вій¬ни й успішно утримував до середини 1970-х років, Франко був однією з важливих постатей європейської історії ХХ століття. Зараз для Іспанії він є привидом з її недавнього сумного минулого: незручним, але все ще дуже реальним і значущим. Ми знаємо про Франко менше, ніж про Муссоліні, Гітлера чи Сталіна, а йому поталанило прожити довге життя, зберегти впродовж тривалого часу політичний вплив і позитивний суспільний імідж. Дослідження особливостей та історичної еволюції його режиму по-новому висвітлює фундаментальні питання європейської історії, у тому числі соціальне і культурне підґрунтя тоталітаризму і авторитаризму як загроз демократії, й також підвалини політичної легітимності, заснованої на харизмі лідера.
Енріке Морадіельос досліджує диктатуру та самого диктатора і розкриває нові аспекти особистості генерала Франко – Каудильйо.

Про автора

Енріке Морадіельос (нар. 1961) — викладач сучасної іспанської та європейської історії в Університеті Естремадури, Іспанія. Раніше він викладав в Лондонському університеті королеви Марії та Мадридському університеті Комплутенсе. Є автором десяти книг про історію Іспанії ХХ століття.

Тривале царювання без корони

Дипломатичні перемоги 1953 року проклали шлях до найщасливішого і найспокійнішого етапу в довгому житті Франко та найстабільнішого періоду для його режиму каудильйо. Непорушний на своїй посаді й визнаний найвищим і беззаперечним арбітром усіма франкістськими політичними «родинами» (фалангістами, карлістами, католиками, монархістами та військовими), з середини 1950-х років він став монархом без корони, але з королівськими повадками. Цьому сприяли систематичні лестощі, що зрештою вплинуло на його особистість та особистість його дружини, як зазначали всі його друзі й знайомі, та як із прикрістю записав його двоюрідний брат, помічник і новий біограф у своєму щоденнику в грудні 1954 р.:

Ці збори в палаці Ель-Пардо [йдеться про хрестини першого онука каудильйо], хоча і добре організовані, зазвичай проходять у марудній атмосфері; надто формально та нудно. Ніби існує крижана стіна, яку, правду кажучи, й не знаєш чому і приписати, але яка є реальною. Каудильйо поводиться люб’язно, але холодно, дуже холодно. Нерідко його добрі друзі залишаються заціпенілими, не знаючи, чому приписати цю холодність і брак сердечності; але це не тому, що він цьому навчився і робить це свідомо чи через надмірну зарозумілість. Він таким і є; він завжди таким був. Ця манера стає особливо помітною, коли поруч його дружина, як я це спостерігав безліч разів. Вона дуже мінлива, і, хоча має такі чудові якості, як доброта, релігійність і елегантність, бувають дні, коли вона сама собі нестерпна. Набуває вигляду суворої та зарозумілої до абсурду. Насправді у присутності їх обох в товаристві ніколи не буває приязності, бракує спонтанності, веселості, всі почуваються як глядачі в театрі.

Наочним проявом стабільності позиції каудильйо на національному і міжнародному рівні було збільшення його вільного часу, присвяченого відпочинку, заняттям улюбленими видами спорту та розвагам. Серед них не було (як і у випадку доньї Кармен) ані музики (популярної чи класичної), ані літератури, ані танців, ані театру, ані опери, ані поезії, ані образотворчого мистецтва в цілому (окрім короткого та безсистемного захоплення малюванням олійними фарбами: натюрмортів, сільських пейзажів і, зрідка, портретів членів родини). Відсутність бодай одної особистої бібліотеки в приватних апартаментах родини Франко в палаці Ель-Пардо дає уявлення про основні культурні інтереси та про ізольованість і майже провінційну атмосферу, яка там панувала. Рохеліо Баон мимоволі підтвердив цю ситуацію у своєму захопленому нарисі «оселя Франко»:

Франко живе у палаці, але займає лише декілька кімнат; не більше, ніж звичайна родина середнього класу. […] Є їдальня для щоденного використання, добре обставлена і зручна; є також парадна обідня зала, яка використовується для прийомів та засідань Ради міністрів. Спальня з двоспальним ліжком та інші спальні для доньки та онуків, включно з ігровою кімнатою, та чарівна вітальня. […] Для роботи у каудильйо є два кабінети. Офіційний, великий, що служить місцем для прийому групових аудієнцій і комісій. Перед столом, заваленим паперами, папками і фоліантами, чотири крісла, а біля стіни ще два і диван. […] Невеликий кабінет у сусідній кімнаті, (який йому, ймовірно, більше до вподоби), але не настільки запов¬нений, як можна було б очікувати, тим паче, зважаючи на те, що робота Франко полягає у прийомі великої кількості людей.

Пілар Франко Баамонде, яку запрошували на обід до Ель-Пардо раз на тиждень або щодватижні, згодом згадувала, що її брат «може дозволити собі дуже мало розваг: гольф, риболовля, полювання. Він захоплюється коридою, але я гадаю, що йому більше до вподоби футбол»198. Звісно, полювання продовжувало залишатися пріоритетним і регулярним заняттям, оскільки звеселяло його «як віслюка зелений луг» (як він зізнався своїй дружині в 1962 році). Майже нарівні з полюванням Франко продовжував займатися риболовлею, як глибоководною (переважно в лагуні Ла Гранха, у супроводі свого дантиста і друга, доктора Івеаса Серни, або в річках в Астурії, де водиться лосось), так і надводною (влітку на борту «Азора» зазвичай у товаристві отця Буларта, доктора Вісенте Гіля, адмірала Педро Ньєто Антуньєса та Максімо Родрігеса Боррельї, одного з його небагатьох невійськових друзів).
На додачу до цих видів спорту, Франко також продовжував регулярно займатися тенісом, поки вік йому дозволяв, і гольфом. І він продовжував свій звичай проводити час пообіді на вечірках зі гостями, здебільшого з друзями-військовими, які й були партнерами та противниками у картах (мус і триплет) і доміно. Він також зберіг хобі, яке поділяла дружина, переглядати кінофільми у вітальні El Pardo, зазвичай увечері по суботах і неділях, і щодня слухати радіопрограми, а згодом дивитися й телевізійні від початку їх трансляції в 1956 році. Серед усіх цих програм він понад усе старався не пропустити жодної трансляції футбольних матчів, позаяк цей вид спорту вже цілком перетворився на «соціальний наркотик» режиму та «похідну політичної пристрасті» з 1950 року, коли Іспанія виграла у Англії й посіла четверте місце на Чемпіонаті світу в Бразилії, й в Ель-Пардо надійшла телеграма: «Каудильйо, ми побили підступний Альбіон». Ця пристрасть до футболу була особливо помітною, коли грала його улюблена команда: «Реал Мадрид», який досяг піку міжнародної слави в період з 1955 до 1960 року, вигравши кубок Чемпіонату Європи п’ять разів поспіль. Одним із наслідків цієї пристрасті до футболу стала звичка щонеділі грати в лотерею в товаристві свого лікаря Вісентона. І йому кілька разів таланило, аж настільки, що в 1967 році він виграв максимальний приз в обсязі майже мільйон песет за повний збіг.
На початку 1950-х років внаслідок внутрішніх інституційних змін та реабілітації на міжнародному рівні, режим Франко повністю консолідувався і «досяг зрілості». Однак економічна ситуація залишалася безсумнівно важкою через очевидний провал економічної політики автаркії, яку проводив режим від початку його встановлення. Пізніший звіт Світового банку показав катастрофічний для режиму баланс: «Зростання економіки з 1940 по 1950 рік було дуже повільним і супроводжувалося високою інфляцією». Додаючи: «Малоймовірно, що у 1950 році національний дохід − а тим паче дохід на душу населення − досяг навіть низького рівня 1935 року». Фактично у 1950-му всі економічні показники були або нижчими за відповідні показники до початку Громадянської війни, або залишалися на тому ж рівні. Дохід на душу населення в Іспанії (694 долари 1950 році) був навіть нижчим, ніж у 1940-му (746 дол.), і навіть не вищим, ніж у 1930-му (798 дол.). Індекс промислового виробництва (якщо брати рівень 1929 року як базовий − 100) відновився зі свого мінімального рівня 1941 року (78,5) і насилу піднявся завдяки кредитам США до 106,8 у 1950 році. Щодо життєво важливого виробництва пшениці й картоплі, у порівнянні з рівнем у 1935 році (індекс 100) його обсяги продовжували різко зменшуватися впродовж п’ятирічного періоду з 1945 до 1949 року до 73 і 54 для пшениці й картоплі відповідно.
У результаті на той час Іспанія стала разом з Грецією та Португалією однією з найбідніших і найменш розвинених країн у Європі, вона залишалася у стані економічної прострації, яку вже подолали західні країни, спустошені під час світової війни (у тому числі Італія й Німеччина), а її рівень соціального забезпечення і громадського споживання був навіть нижчим, ніж у деяких країнах Латинської Америки. Наприклад, у 1950 році з усіх іспанських домогосподарств лише 51,8 % мали власний туалет і тільки 33,7 % − проточну воду, натомість 20,5 % не мали електрики, а 97,4 % − опалення. Автомобіль, як і раніше, був справжньою розкішшю в Іспанії: лише три автівки на тисячу жителів – показник нижчий, ніж у Франції, Італії, Португалії, Уругваї чи Мексиці. Рівень охоплення початковою освітою в 1950 році становив лише 47,7 % дітей (від 2 до 13 років), а середньою − лише 18,6 % підлітків (від 14 до 17 років). Соціально-культурна ситуація була невтішною, і, як засвідчував стримано і з прикрістю один цивільний губернатор режиму на початку 1951 року: «Ми повинні об’єктивно визнати, що є голод, зубожіння та невдоволення».
Усвідомлюючи закінчення ізоляції та необхідність пом’якшити болісний курс автаркічної політики, Франко вдався до нової зміни уряду в липні 1951 року. Реорганізація міністерств була суттєвою, хоча і зберігся характер уряду як «команди коаліції», надання переваги військовим та католицько-інтегристський профіль (крім Мартіна Артахо увійшли Хоакін Руїс-Хіменес, колишній посол у Римі, який обійняв посаду міністра освіти, та Габріель Аріас Сальгадо – міністра інформації й туризму). Однак найбільш прикметною рисою нового кабінету було просування Карреро Бланко – того, хто вже був «сірим кардиналом режиму», на посаду міністра-заступника секретаря при президенті, що Франко виправдав самому Карреро, посилаючись на необхідність «уникнути повторного роз’яснення йому процедур роботи Ради [міністрів] після її створення». Відновлене переважання націонал-католиків в осередді режиму поряд з інституціоналізацією монархії sui generis посилило розчарування відстороненої «родини» фалангістів та спричинило збільшення розбіжностей з рештою політичних сил. Зокрема, фалангісти дуже критично поставилися до політики контрольованої культурної й університетської «лібералізації», котру здійснюватиме Хоакін Руїс-Хіменес. Фактично у 1950-ті роки суперництво між Фалангою та політичним католицтвом за підтримки військових прийшло на зміну попередньому суперництву між фалангістами та союзом військових і монархістів.
Добре поінформований про запеклі внутрішні суперечки у своєму кабінеті міністрів, Франко завжди відмовлявся повністю усунути Фалангу і, тим більше, розпустити її, як того хотіли католики за підтримки інших політичних сил та частини армії. Навпаки, він підтримував її діяльність, оскільки вона слугувала противагою вимогам монархістів і католиків, постачала «кадри» для державного управління та профспілкової бюрократії, й була найлояльнішою з наявних сил, адже не мала інших підвалин для існування, ніж вірність каудильйо. Як він уже відповідав Мартіну Артахо у критичні моменти 1945 року, коли той просив «витіснити Фалангу»: це «ефективний інструмент» («вони попереджають мене про небезпеку»), «формує громадську думку та організовує сили» («Я бачу це під час своїх подорожей»), слугує щитом для критики («їх обвинувачують у помилках уряду»). З цієї ж причини у жовтні 1953 року, тільки-но були підписані конкордат і угоди зі США, в рамках однієї зі своїх соломонових операцій з відновлення політичної рівноваги Франко дозволив провести перший і єдиний Національний конгрес ФЕТ і ХОНС у Мадриді, попри критику з боку деяких міністрів, які вважали це «безглуздям» і «новою сенсацією потенціалізування фалангістів». Це був справжній утішний приз з боку каудильйо, але він якимось чином зміг ще на десять років призупинити зростаючу анахронічність ФЕТ і втрату соціального впливу. Недаремно вірний двоюрідний брат і секретар Пакон записав у своєму щоденнику в жовтні 1955 року:

Забагато говориться про Рух, профспілки тощо, але в реальності все це озброєне збіговисько підтримується лише Франко та армією. […] Решта… Рух, профспілки, Фаланга та інші політичні збіговиська не прижилися в країні через дев’ятнадцять років після повстання; сумно це занотовувати, але це чиста правда. […] реальність така, що люди не на їхньому боці [Фаланги], як це мало б бути.

Напруженість між фалангістами і ліберальними католиками досягла кульмінації в лютому 1956 року, коли в Мадридському університеті почалися масштабні заворушення. Їх спалах був пов’язаний зі зростаючим невдоволенням нових поколінь студентів через жорсткий контроль уряду (їх зобов’язували вступати до фалангістської Іспанської студентської спілки) та гнітючою відсутністю свободи інтелектуальної критики у вищій освіті. Неприйняття культурних цінностей режиму особливо яскраво проявилися наприкінці 1955 року на похороні Ортеги-і-Гассета (звеличеного опозицією до символу лібералізму на противагу фундаменталізму Менендеса-і-Пелайо) і також у спробі, підтриманій колишнім фалангістом письменником Діонісіо Рідруехо, провести Конгрес молодих письменників (заборонений міністром Державного управління всупереч позиції міністра освіти Хоакіна Руїса-Хіменеса). Нарешті, 9 лютого у відповідь на попередній жорстокий напад загону фалангістів на Юридичний факультет, протестуючими студентами була організована велика демонстрація, яка пройшла центром Мадрида. Вона зіткнулася з демонстрацією Молодіжного фронту Фаланги, і в сутичці один з членів останнього був серйозно поранений.
Студентські заворушення прискорили початок політичної і урядової кризи величезного символічного значення. 10 лютого Франко вперше видав указ про зупинення чинності окремих статей «Фуеро іспанців», а також закрив Мадридський університет та наказав заарештувати кількох лідерів студентства й інтелігенції. Каудильйо вважав, що «університет тепер схожий на полк без сержантів», тому слід терміново відновити дисципліну. Очевидне порушення громадського порядку призвело до раптового звільнення Руїса-Хіменеса, якого вважали «винним» у заворушеннях, а також і генерального секретаря Фаланги Фернандеса-Куести, звинуваченого у нездатності контролювати своїх однопартійців. На заміну їм Франко обрав двох вірних фалангістів: Хесус Рубіо був призначений міністром освіти, а Хосе Луїс Арресе − міністром Генерального секретаріату. Цими перепризначеннями міністрів каудильйо поклав край експерименту «лібералізації» політичного католицизму, однак він не зміг позбутися внутрішньої напруженості у своєму режимі, яку несподівано проявила криза у лютому 1956 року.
Відтак внаслідок ослаблення автаркійних заходів та надходження фінансової допомоги США, період з 1951 до 1959 року став «першим для Іспанії етапом післявоєнного періоду, впродовж якого відбулось значне зростання» економічної активності, що перевищило довоєнний рівень і супроводжувалося «швидким розвитком промислового сектора у порівнянні із аграрним», частка якого у ВВП знизилася з 40,7 до 25,2 %. Менш ніж за десятиліття дохід на душу населення країни зріс із 694 дол. у 1950 році до 1042 дол. у 1960-му, а індекс промислового виробництва (якщо брати за базовий рівень 100 у 1929 році) підскочив із 106,8 до 203,6 за період з 1950 по 1962 рік. Відновлення економічної активності дозволило тріумфуючому Франко скасувати ненависну продовольчу картку в червні 1952 року. Проте тривожним зворотним боком цього – і тут американська допомога не змогла запобігти − було зростання інфляції, яка посилювалася негативним балансом зовнішньої торгівлі та відсутністю коштів для здійснення міжнародних платежів і сягнула жахливого рівня у 1957 році. На той час імовірність фінансового банкрутства зробила нагальним глибоке трансформування економіки, яке б остаточно поклало край залишкам автаркії та повністю відкрило б іспанську економіку для зовнішніх ринків.
Швидка реорганізація міністерства, схвалена Франком у лютому 1956 року, була екстреною відповіддю на кризу – масштабну як за її негативним впливом на громадський порядок, так і за інституційними наслідками. Одним з таких результатів стало те, що несподіване відсторонення політичного католицизму на користь Фаланги дозволило Хосе Луїсу де Арреcе здійснити останню спробу фалангістів скоригувати інституційний профіль режиму в своїх інтересах. Його проекти Основ¬ного закону про Національний Рух та Закону про Упорядкування уряду позбавляли б наступника Франко виконавчих функцій та запровадили б Національну раду Руху, уповноважену притягнути уряд до відповідальності, водночас перетворивши генерального секретаря Руху на потенційного віце-президента виконавчої влади. Пропозиція спровокувала жорстку протидію Арресе з боку опозиції, очоленої Карреро Бланко від імені військових, підтриману карлістами, монархістами й католиками. По суті, дебати між фалангістами й іншими «родинами» мали на меті визначити місце «Національного Руху» у найближчому майбутньому та після неминучого зникнення Франко: звичайне Об’єднання (всіх «родин» на засадах рівності) – або струнка Організація (від початку підпорядкована Фаланзі)? Нищівного удару тут завдало вище духовенство за згодою Ватикану в обхідний, але дієвий спосіб. Здійснюючи своє перше після закінчення Громадянської війни колективне втручання у державні справи, в середині грудня 1956 року, три іспанські кардинали (Пла-і-Деніель з Толедо; Арріба-і-Кастро з Таррагони і Кірога-і-Паласіос з Сантьяго) відвідали Франко в Ель-Пардо для вручення йому документа, у якому стверджувалося, що законопроекти «суперечать папським доктринам», та підтримувалися критичні зауваження, висловлені франкістськими «родинами».
Послідовні провали спроб інституційно прописати «лібералізований» католицизм, а згодом і фалангістів, створили, своєю чергою, умови для просування альтернативи, протилежної за багатьма інституційними й політико-економічними ознаками. Це сталось за постійного зростання напруженості на міжнародному рівні через активну деколонізацію: лише за місяць після розв’язання урядової кризи Франко довелося поховати свої африканістські мрії після несподіваного рішення Франції надати незалежність Марокко. 7 квітня 1956 року він визнав Мухаммеда V королем і без жодних умов передав йому іспанський протекторат. Однак довгоочікувана «мирна угода» про припинення страждання Марокко, втім, не могла бути поширена на південний анклав Іфні, майже на межі з колонією Ріо-де-Оро (Іспанська Сахара). Наприкінці 1957 року каудильйо довелося взяти участь у замовчуваній нетривалій війні з Марокко за панування в зоні, результатом якої стало поступове виведення іспанських військ до остаточної передачі Іфні в 1969 році. Відтоді єдиною метою колоніальної політики Франко було зберегти Сахару якнайдовше і без ризику втягнення у війну. Втрата Марокко, крім особистого болю для Франко, мала прямий вплив на офіційний протокол: йому нічого не залишилося, як відмовитися від мавританської гвардії, яка надавала екзотичного блиску його публічним аудієнціям і церемоніям.
Відмова від Марокко і війна за Іфні, й одночасний із ними політичний провал Арресе, збіглися з серйозним погіршенням економічної ситуації, яке поставило під сумнів політику хиткої рівноваги між автаркією та лібералізацією, завдяки якій насилу вдалося перевершити рівень довоєнних макроекономічних показників. У розпал 1957 року економіка Іспанії зайшла у глухий кут. З одного боку, в тому році інфляція зросла на 11 %, наступного року – ще на 11 % і ще на 5,5 % у червні 1959-го. Водночас фінансові обмеження призвели до падіння курсу іноземної валюти, тому наприкінці 1957 року вже майже не лишилося міжнародних резервів, які можна було б задіяти. Отже, привид призупинення зовнішніх платежів чітко окреслився, а ризик фінансового банкрутства ставав більш ніж реальним. Як із занепокоєнням відзначили аналітики Світового банку: «Наприкінці 1958 року валютні резерви Іспанії досягли дуже низького рівня та продовжували зменшуватися; була очевидною необхідність вжити рішучих заходів».
Змушений протистояти подвійній кризі політичного паралічу та економічного банкрутства, Франко був змушений здійснити докорінні зміни в уряді, відстрочені після попередньої реорганізації. Наприкінці лютого 1957 року він призначив новий уряд, що означало остаточне відсторонення Фаланги та обрання альтернативної політико-економічної програми, яку вже давно пропонував Карреро Бланко. Незважаючи на наявність звичних квот військових, католиків та фалангістів (з Хосе Солісом Руїсом на чолі Руху), новими зірками кабінету стали економісти з Opus Dei , які складали так звану команду «технократів»: Маріано Наварро Рубіо (міністр фінансів), Альберто Улластрес (міністр торгівлі) та Лауреано Лопес Родо (без статусу міністра, очолив Управління економічної координації та програмування). Їхнє вражаюче кар’єрне зростання відбулося завдяки твердій підтримці Карреро Бланко, який значною мірою поділяв їхній релігійний інтегризм та розраховував на них у тому, що стосувалося практичного втілення його програми остаточної інституціоналізації, економічної лібералізації та відкриття економіки. Справді, новий уряд у лютому 1957 року під керівництвом Карреро Бланко та за підтримки технократів доклав зусиль у трьох напрямках: підвищення ефективності державного управління, довершення інституційного профілю режиму відповідно до моделі традиційної монархії (включно з наступником in pectore ) і просування економічної реформи, яка покладе край решткам автаркічного інтервенціонізму та сприятиме зростанню, заснованому на відкритті економіки та пріоритетності вільної приватної ініціативи.
Метою адміністративної реформи було подолати нескоординованість і фрагментованість, характерні для бюрократичного апарату Іспанії. Хоча Франко зовсім не поспішав її схвалити (він відклав завершення реформи до прийняття у 1967 році Органічного закону про державу), комплекс вжитих заходів, попри усі їх недоліки, означав розміщення державних структур по всій іспанській території, співмірне розширення їхніх управлінських функцій та появу бюрократії, сформованої за меритократичним принципом, а не лише за політичною ознакою, у 1960-ті роки вона налічувала близько 600 тисяч осіб. Політична важливість цієї нової бюрократії, сенсом існування якої було підвищення ефективності держави, згодом втілиться у зростаючому політичному впливі її верхівки, вона відіграє ключову роль під час політичного Переходу 1975 року: вже у 1971-му 62 % міністрів, 53 % заступників міністрів і 24 % губернаторів були професійними державними службовцями.
Політичний вимір програми Карреро Бланко передбачав подальшу інституціоналізацію франкізму в напрямках монархії, католицизму та традиціоналізму з вирішенням питання про наступника трону на користь принца Хуана Карлоса. Першим наслідком цього стало те, що 17 травня 1958 року Франко оприлюднив Закон про засади Національного Руху, котрий підтвердив статус католицизму як державної релігії Іспанії, встановив, що Національний Рух є «об’єднанням» (а не «організацією»)» «іспанців, із ідеалами, які дали життя хрестовому походу», та визначив «політичну форму» режиму як «традиційну, католицьку, соціальну і представницьку монархію». Однак після цього оприлюднення Франко паралізував прийняття інших законів, підготовлених Карреро за допомогою Лопеса Родо (Органічний закон про державу та Органічний закон про Рух: «він заморозив їх на вісім років»), а також відклав усе, що потрібно було зробити, щоб остаточно забезпечити перехід до монархії, хоча вже практично виключив Дона Хуана і зупинив свій вибір на юному принці. Як він тоді зізнався своєму двоюрідному братові й помічникові: «Я вже казав за різних обставин і політичних подій, що поки маю здоров’я та залишаюсь фізично і розумово спроможним, я не піду з посади глави держави». І це все попри неодноразові вимоги Карреро, який з березня 1959 року закликав його затвердити останні закони та уточнити «приписи щодо наступництва»:

Ми вже маємо нормативну базу. Принципи. Фуеро іспанців. Закон про Кортеси. Закон про працю. Закон про спадкоємність. Наразі для завершення бракує регулювання повноважень глави держави […]. Тому слід просувати Органічний закон про державу та Органічний закон про Рух. Зробити це потрібно терміново. Якщо король забере повноваження, які має Його Екселенція, маємо бути насторожі, бо це все змінить. Водночас слід ратифікувати довічний характер виконання обов’язків Його Екселенцією, яким є каудильйо, що вище, ніж король, позаяк він є засновником монархії. Мені здається, що було б доречно об’єднати ці два закони в один, оскільки так краще підкреслюється взаємозв’язок. Мені не видається доречним виносити це на референдум, адже може статися так, що не буде досягнуто більшості голосів, як це сталося у 1947 році, й тоді це може йому зашкодити. […] Коли це буде зроблено, можна буде сказати дону Хуану: Ви приймаєте без зауважень? Якщо він каже «ні», проблему вирішено, переходимо до сина. Якщо той каже «ні», шукаємо регента.

Третій вимір політичної програми, яку просував Карреро та профілювали міністри-«технократи», полягав у провадженні економічної реформи, яка б дозволила подолати зношену інтервенційно-автаркічну модель, уникнути фінансового банкрутства та закласти підґрунтя для зростання виробництва, принаймні, подібного до того, що почалось у Західній Європі (очевидного з березня 1957 р., відтоді, як було створено Європейське економічне співтовариство). Розробка Плану стабілізації та лібералізації, прийнятого 21 липня 1959 року, була ризикованою і не позбавленою політичних ускладнень. Зокрема, Франко виявив неготовність визнати неспроможність автаркічного напрямку («все було не так і погано») і мав серйозні сумніви щодо потенційних політичних наслідків рекомендованого відкриття економіки. Як зауважив Карреро Бланко, каудильйо «недовірливо» сприйняв новий курс економічної політики, якого він, ймовірно, не розумів у всій його складності: «Я стаю комуністом». Однак врешті погодився із його нагальною необхідністю, коли Наварро Рубіо, якого він цінував за професійну компетентність і статус ветерана, що мав кілька поранень, пояснив не причини, а гіпотетичні наслідки його впертості й недовірливості: «Мій генерале, що буде, якщо після відновлення продовольчої картки у нас померзнуть апельсини?». Поставлений перед фактом імовірної жахливої й неприйнятної ситуації, каудильйо погодився по всіх пунктах і схвалив заходи зі стабілізації та лібералізації, яких вимагали його міністри-«технократи» і Карреро. Він зробив це не з доброї волі, а з вимушеного прагматизму: «Він незадоволений; у нього залишилися глибокі сумніви», – зізнавався Карреро Лопесу Родо.
Утім, ковтання цієї гіркої економічної пігулки було полегшене безперечним дипломатичним успіхом. Наприкінці грудня 1959 року Франко прийняв у Мадриді президента США Двайта Ейзенгавера, колишнього головнокомандувача військ «союзників» в період світової війни, під час нетривалої зупинки у поїздці по союзних європейських країнах. Короткочасне перебування Ейзенгавера в Іспанії, перетворене режимом на демонстрацію народної підтримки обох правителів, означало нове дипломатичне визнання та, ймовірно, стало апофеозом міжнародного визнання диктатури Франко, який у приватній розмові визначив це як «справжній плебісцит і народний референдум для моєї зовнішньої політики».
Введення в дію Плану стабілізації у 1959 році означило глибокі зміни в економічному курсі у подальшому розвитку франкізму. Вжиті заходи (бюджетна економія, кредитна рестрикція, девальвація песети, припинення державного втручання, замороження заробітної плати та відкриття економіки Іспанії для зовнішніх ринків) заклали основи вражаючого економічного зростання з 1960 року, яке радикально змінило соціальну структуру Іспанії. Таким чином, хоч як це парадоксально, політичний режим, який на двадцять років перервав процес економічної та соціальної модернізації, що розпочався в Іспанії наприкінці XIX століття, став його новим рушієм і покровителем. Тому новий етап модернізації виробництва і соціально-професійної диверсифікації розвивався і спочатку був рентабельним за умов заскорублого політичного режиму, далекого від такої прискореної динаміки розвитку. Незабаром ця зростаюча невідповідність між статичними політичними структурами та дуже динамічними соціально-економічними реаліями спричинить чималу напруженість в країні. Економічний розвиток не лише надав нової сили та легітимності режиму Франко на коротку перспективу, але також створив соціальні й культурні умови, глибоко протиставлені анахронічній політичній системі, не адаптованій до власної соціально-економічної реальності.
Справді, після короткочасної початкової рецесії, впровадження Плану стабілізації досягло своїх основних цілей, які полягали в уникненні небезпеки фінансового банкрутства та відновленні валютних резервів. Як із полегшенням відзначили аналітики Світового банку: «План зі стабілізації відразу ж досяг успіху». Відтоді одночасно із фазою експансії інших західних економік, для іспанської економіки почався етап безпрецедентного розвитку: так зване «іспанське економічне диво» з вищими за 7 % річними темпами зростання її ВНП впродовж періоду 1959–1971 років («один із найвищих у світі»), що перерветься лише через міжнародну економічну кризу 1973 року (впаде до 1,1 % у 1975-му). Впродовж цих майже п’ятнадцяти років ВВП на душу населення зростав «в сім разів швидше, ніж у попередньому столітті, і вдвічі швидше, ніж за останню чверть століття», відповідно до розрахунків Мартіна Асеньї та Мартінес Руїс. Внаслідок цього сталого зростання впродовж 1960-х років, «золотого часу іспанського капіталізму», економічна структура країни зазнала істотних змін: Іспанія перестала бути переважно аграрною країною і стала повністю індустріалізованою з динамічним диверсифікованим сектором послуг. Фактично, частка сільгоспсектора у структурі виробництва у 1974 р. становила лише 10 %, натомість як промисловий на той час сягнув 40 %, а сектор послуг наближався до 50 %.
Тобто, як наголошувалося в преамбулі вартого довіри міжнародного звіту в 1975 році: «Іспанія вже є розвиненою країною; це в жодному разі не «країна, що розвивається», оскільки тоді її ВНП становив «60 % сукупного ВВП країн Бенілюксу» і «майже 60 % сукупного ВВП восьми найважливіших іспаномовних країн Південної Америки»232.
Цей інтенсивний процес розвитку був результатом водночас нової економічної політики лібералізації та трьох супутніх зовнішніх чинників, зумовлених нею: великих іноземних інвестицій (обсяг яких зріс у 15 разів з 1960 по 1972 рік, при цьому Сполучені Штати були основ¬ною країною-інвестором), які приваблювали перспективою великих прибутків від відкриття можливостей, та гарантованою з боку режиму відсутністю трудових конфліктів; чималого доходу від масового туризму із західноєвропейських країн (з 1959 по 1973 рік кількість туристів збільшилася з 4 до 34,5 млн осіб – наблизившись до чисельності населення країни, а доходи від туризму зросли у кілька разів); і, нарешті, грошових переказів від потоків емігрантів, які сприяли зниженню безробіття в країні, шукаючи роботу в Європі (переважно у Франції, Німеччині й Швейцарії), у такий спосіб допомагаючи збалансувати платіжний баланс (з 1960 по 1972-й еміграція перевищила 100 тис. осіб за рік, при цьому щонайменше 843 тис. осіб постійно жили за кордоном, і майже стільки ж їздили на заробітки на довший чи коротший час).
Соціальні наслідки завдяки швидкому зростанню економіки не забарилися. Чисельність населення Іспанії зростала в 1960-ті роки й на початку 1970-х найшвидше за всю історію країни: з 30,4 млн осіб у 1960 році до 35,4 млн у 1975-му. Склад робочої сили зазнав не менш радикальних змін: зайнятість у сільському господарстві знизилася з 39,7 % у 1960 році до 21,7 % у 1975-му і за ці ж п’ятнадцять років кількість зайнятих у промисловості зросла з 33 % до 38 %, а у сфері послуг – з 27,3 % до 40,3 %.
Іспанія з економічною індустріалізацією і зростаючою роллю третинного сектора була також Іспанією з інтенсивною урбанізацією через масову міграцію населення з села: через десятиліття більше половини іспанців мешкали у містах, причому населення Мадрида перевищило три мільйони, а Барселони сягнуло двох. Згадане переселення з аграрних районів також означало кінець «традиційного сільського господарства» на дрібних непродуктивних фермах та «природне» скорочення перенаселеного латифундистського півдня. Наслідком цього стало зростання класу робітників промисловості й сфери обслуговування та їхнє поступове перетворення на спеціалізованих працівників з більш високим рівнем кваліфікації. Цей новий міський робітничий клас, кваліфікований та насичений молоддю, відіграє головну роль у наростанні соціально-трудових конфліктів, які незабаром почали супроводжувати економічний розвиток через стихійне висунення вимог щодо поліпшення умов праці та підвищення заробітної плати. Фактично, починаючи зі страйку шахтарів в Астурії в 1962 році, масштаби протестної мобілізації в Іспанії безупинно зростатимуть, це визначатимуть як «колективний конфлікт», кількість «конфліктів» зросте з 777, офіційно зареєстрованих у 1963 році, до 1595 у 1970-му, вони охоплять майже півтора мільйони робітників.
Тоді як економічний розвиток прискорив зміни всередині робітничого класу, він також заразом зміцнив і консолідував внутрішньо диверсифіковані середні класи, які доповнили й оновили проміжні сегменти іспанської соціальної структури. Так впродовж десятиліття існуватиме висхідна соціальна мобільність, зумовивши появу нових трудових контингентів («офісні службовці», менеджери середньої і вищої ланки в системі державного управління, банківській системі та бізнесі тощо), які доповнять і оновлять традиційні середні сегменти іспанської соціальної структури (як-от власники дрібних промислових і торговельних підприємств, працівники інтелектуальної сфери тощо). Економічні зміни торкнуться навіть вищих верств суспільства: втрата важливості сільського господарства означала кінець гегемонії земельних магнатів серед правлячої еліти та її заміну на нові владні сили, сформовані фінансовим капіталом, та на зростаючу велику промислову і торговельну буржуазію.
Отже, впродовж 1960-х років, завдяки економічному розвитку та його інтенсивності, сформувалося суспільство, яке дедалі більше набли¬жалося до своїх європейських сусідів за структурою, складом, характеристиками та ступенем розвитку і диверсифікації, у тому числі за масштабним включенням жінок в систему трудових відносин. Суспільство, в якому середня тривалість життя зросла з 69,9 року в 1960-му до 73,3 у 1975-му, а загальний рівень грамотності за ці роки сягнув майже 100 %. Суспільство, яке зареєструвало в ті ж роки вражаюче збільшення (у сім разів) учнів середніх шкіл, а в університетах кількість студентів з майже 65 тис. у 1960 році зросла до 400 тис. у 1975-му. Суспільство, яке поступово залучалося до культури масового споживання і починало насолоджуватися доти незнаним рівнем добробуту. Фактично, з 1960 до 1970 року завершиться електрифікація іспанських осель (частка зросла з 89,3 до 97 %), збільшиться доступність водопроводу (з 45 до 87 %) і пошириться використання власної ванни або душу (з 24 до 57 %) та опалення (з 4,3 до 55 %). Новий рівень добробуту відображають ці показові дані: у 1960 році лише 1 % домогосподарств мали телевізор, 4 % – холодильник, і 12 % – телефон, тоді як у 1971 році 56 % мали телевізор, 66 % – холодильник і 39 % – телефон.
Однак, поза сумнівом, найважливішим символом масового споживання було збільшення кількості автомобілів особистого користування: у 1960 році лише 4 % іспанських домогосподарств мали свій власний легковик, і за одинадцять років цей відсоток зріс до 35. Найпоширеніший SEAT 600 був більше ніж просто «засіб пересування», випущений у продаж у 1957 році автомобільним заводом, збудованим у Барселоні за сім років до того: він обернеться на символ нового розвинутого іспанського суспільства. Показово, що його поширення на іспанських дорогах відбуватиметься паралельно з загальним поширенням нових форм спілкування, ментальністю і звичаями, що поширювалися телебаченням, мільйонами туристів і тисячами емігрантів, які поверталися додому: мода на джинси, міні-спідниці у жінок і довге волосся у чоловіків, переважання поп-музики і рок-н-ролу, заміна суцільного купальника на бікіні, зменшення кількості шлюбів та зниження народжуваності тощо. Зрештою, як зазначали деякі аналітики, «прогресизм був не лише економічним феноменом», він також призвів до «зміни поведінки і ментальності».
Йшлося про сукупність поглядів і поведінки, докорінно протилежних офіційній ідеології націонал-католицизму, на них ринуло засудження з боку духовенства та офіційної влади, занепокоєних втіленням марної мети збереження Іспанії як «духовної скарбниці Заходу». На початку десятиліття сам Франко у приватній бесіді прокоментував свою неприязнь до «музики, яку зараз роблять молоді люди»: «Я, якщо відверто, іноді слухаю радіо, і така музика мене дратує». Він також ніколи не зміг оцінити нові панівні естетичні тенденції в живописі та скульптурі. З нагоди відкриття нового Музею сучасного мистецтва в Мадриді він у приватній розмові не зміг утриматися від коментарів: «Це не живопис». Утім, попри все не припинив користуватися технічними перевагами модернізації: з 1968 року він знову почав використовувати літак як безпечний транспортний засіб у своїх офіційних поїздках та подорожах під час літнього відпочинку.
Погодивши введення в дію Плану стабілізації, помітно старіючий Франко (йому виповнилося сімдесят у грудні 1962 року) поступово відходив від активної повсякденної політики, надаючи перевагу протокольним церемоніям, товариству своїх онуків та потуранню їхньому захопленню іграми і розвагами; зокрема, перегляду телевізійних програм – хобі, яке він поділяв зі своєю дружиною. Глибокі соціальні та економічні перетворення, що відбулися впродовж десятиліття технократичного прогресу, прискорили цей відхід, оскільки каудильйо не зміг цілком осягнути складність нової ситуації та її вимог. Це проявилося, зокрема, у його дедалі більш мовчазному головуванні на щотижневих засіданнях Ради міністрів.
До того ж його альтер-его, адмірал Карреро Бланко, продовжував здійснювати обов’язки глави уряду настільки ж непомітно і віддано, наскільки ефективно. Як згадувала донька Франко: «Карреро Бланко був тим, хто розв’язав за нього багато проблем. […] Я ніколи не чула про жодні незгоди між Карреро та моїм батьком, ні».
Поступовий відхід каудильйо з першого плану політичного життя посилився після небезпечного інциденту на полюванні 24 грудня 1961 року в горах Ель-Пардо, який міг коштувати йому життя. Вибух бракованого патрона в його рушниці зламав йому кілька кісток лівої руки та вказівний палець, що призвело до болісної операції у Центральній лікарні дель Айре, яка потребувала загальної анестезії та подальшої тривалої реабілітації. За свідченням його приватного лікаря Вісентона, це була перша складна ситуація в історії хвороби, майже позбавленої інцидентів: «Його хвороби були нечастими і звичайними. Два-три грипи, інфекції ротової порожнини, харчові отруєння». Імовірно, тому раптове нагадування про те, що він смертний, зробило його більш замкненим і відстороненим, на думку отця Буларта: «Генералісимус був значно відкритішим до поранення […]. Відтоді, на мою думку, він почав більше заглиблюватися в себе». Окрім того, невдовзі після нещасного випадку і, безперечно, з 1964 року, у Франко почали проявлятися симптоми хвороби Паркінсона з характерним тремором рук, прогресуючою ригідністю обличчя і тіла та поступовим ослабленням і так зазвичай слабкого голосу.
Початок фізичного ослаблення Франко прискорив політичне підвищення Карреро Бланко, що втілилось у реорганізаціях уряду в липні 1962 року, коли молодий Мануель Фрага Ірібарне приєднався як міністр інформації та туризму, і також у липні 1965-го, коли Лопес Родо вперше обійняв посаду міністра-уповноваженого з реалізації Плану розвитку. Це був політичний тріумф технократичної програми, спрямованої на зростання економіки як механізму забезпечення добробуту населення, з надією на те, що процвітання зміцнить мир у суспільстві, заповнить брак вільної демократичної участі та надасть «легітимність на підставі здійснення повноважень» режимові, який залишався авторитарним, але діяв як посередник модернізації. Дійсно, стійке економічне зростання 1960-х років дозволило замінити в ідеологічному дискурсі диктатури стару «легітимність на підставі перемоги» новою «легітимністю на підставі досягнень під час здійснення повноважень». Як згодом оголосить Хосе Соліс Руїс та під час десятиліття розвитку поширить контрольована преса: «Франко перетворив Іспанію у постолах на націю, яку він зробив однією з дванадцяти найбільш розвинутих у світі».
Каудильйо особисто приєднався до цієї кампанії оновлення ідеології, свідомо приписуючи собі свідоме батьківство щодо «іспанського економічного дива» та свій сприятливий вплив на масове народне споживання. Це стане головною ідеєю кампанії, розпочатої у 1964 році з нагоди святкування «двадцяти п’яти років миру» – майстерно спланованої пропагандистської операції, розробленої Фрагою Ірібарне, вищою точкою якої мав стати біографічний фільм Саєнса де Ередіа «Франко, ця людина», зосереджений на «людському вимірі» генералісимуса, а не на його «політичній та державній діяльності». В унісон із цією кампанією 1 квітня 1964 року з нагоди Дня Перемоги вельми задоволений Франко заявив пресі:

Економічний розвиток, що потребує миру, безперервності та внутрішнього порядку, є безпосереднім результатом політичного розвитку. Без нашого політичного Руху не було б можливим закласти основу, від якої ми сьогодні відштовхуємося; країна мала кращі засоби на попередніх етапах, однак не змогла цього досягти; але зі свого боку економічний розвиток збільшує цінність, престиж і міць політичного Руху та спонукає його до розвитку і покращення.

Однак, попри нову офіційну риторику про необхідність «покращення наших державних інституцій», каудильйо залишався зануреним у доктринальну спадщину громадянської війни та несприйнятливим щодо закликів до толерантності, гласності та політичної еволюції, які почали звучати в Іспанії. Власне, єдине обмеження, накладене ним на експерименти своїх технократичних урядів з «керованою демократією», було політичного характеру: ніщо не мало обмежувати його верховну владу в тому, що стосується прийняття рішень, оскільки «немислимо, щоб переможці у війні віддавали владу переможеним, говорячи, що нічого не відбулося, і все має повернутися до відправної точки, тобто коли було встановлено злощасну Республіку». На публіці він висловився ще чіткіше: «Лібералізм − це одна з основних дверей, якими проникає комунізм» та «ми не перетворилися з тоталітарних на ліберальних, бо ми не є жодними з них». Усе навпаки. Як він заявив у Кортесах в червні 1961 року, іспанський режим був проміжним варіантом «між світами радянського рабства та органічної демократії», світлим майбутнім, заснованим на «збройному плебісциті»:

Така держава, як наша, народжена дійсно національним Рухом, не могла жити, повернувшись спиною до народу, вона не могла припустити, щоб її хтось переміг у площині справжньої й чистої демократії. […] Нація на стежці війни – це референдум, який не підлягає оскарженню, це голосування, яке неможливо купити, це відданість, яка засвідчується самопожертвою. Ось чому я вважаю, що ніколи в історії Іспанії не було більш легітимної, більш народної і більш представницької держави, ніж та, яку ми почали будувати майже чверть століття тому.

Він отримав можливість засвідчити своє несприйняття будь-яких ліберальних чи демократичних змін у червні 1962 року через збори іспанських опозиціонерів, які залишалися в країні, й тих, які були у вигнанні, на IV Конгресі Європейського руху, що відбувся у Мюнхені: він санкціонував істеричну кампанію в пресі проти «мюнхенської змови», застосував суворі санкції до учасників, які повернулися до Іспанії, та тимчасово призупинив дію «Фуеро іспанців» як «останнє попередження». Майже рік по тому, в квітні 1963 року, він схвалив страту лідера комуністів Хуліана Грімау, заарештованого і засудженого військовим трибуналом за ймовірні злочини, скоєні під час Громадянської війни, незважаючи на протести, що поширилися по всій Європі.
Команда міністрів-технократів спробувала відновити свої проекти з одночасної раціоналізації державного управління та остаточної інституціоналізації мірою досягнення перших економічних успіхів, вочевидь врахувавши обмеження у політичній площині, визначені каудильйо. Ця програма модернізації державного управління, покликана сприяти досягненню всезагального добробуту, отримала максимальне втілення в оприлюдненні Органічного закону про державу, який Франко з його звичайною обачністю не схвалював до кінця 1966 року. Винесений на всенародний референдум у грудні того ж року, на якому він отримав 95,9 % голосів «за», він став останнім із «Основних законів» держави та передбачав істотну раціоналізацію режиму. Навіть сам Франко брав участь в останній контрольованій урядом пропагандистській кампанії, виголосивши емоційне радіозвернення за два дні до голосування. У ньому він виступив у привабливій ролі дідуся нації, який просив народної підтримки для продовження самовідданих зусиль задля загального блага і прогресу країни:

Я хочу, щоб ви замислилися над тим, ким ми були і ким є. Ніколи не забувайте порівнювати нещастя сумного минулого та щасливі плоди нашого сьогодення. […] Ви всі знаєте мене: найстарші з часів Африки, коли ми боролися за умиротворення Марокко; дорослі, коли серед бід Другої республіки ви поклалися на мене в надії на керівництво заради захисту миру в суспільстві, що опинився під загрозою; учасники хрестового походу, оскільки вони не можуть забути хвилюючі години спільних зусиль, докладених задля перемоги над комунізмом; ті, хто страждав у ярмі червоного панування, бо вони завжди згадуватимуть безмежну радість від визволення; ті, хто відтоді залишився вірним моєму командуванню, тому що ви є частиною цієї перемоги над усіма змовами і облогами, які зводилися проти Іспанії; ті, хто прожив у цьому незрівнянному мирі останні двадцять сім років, надихаючи наш народ своїми піснями віри і надії, позаяк ви всі добре знаєте, що я завжди додержував свого слова. Мною ніколи не володіла жага влади. З молодих років на мої плечі було покладено обов’язки більші за можливі у моєму віці чи на моїй посаді. Я б хотів насолоджуватися життям, як багато хто з іспанців, але служіння батьківщині заповнило весь мій час і зайняло усе моє життя. Я впродовж тридцяти років кермував кораблем-державою, вберігаючи націю від штормів сучасного світу; але, незважаючи ні на що, я залишаюся тут, за штурвалом, з таким же запалом до служіння, що й у молоді роки, покладаючи залишок мого життя на служіння вам. Хіба це так багато – вимагати те, про що я вас, у свою чергу, прошу: підтримати закони, які будуть винесені на референдум суто на користь вам і державі?

Тріумф пропаганди, яким ознаменувалося проведення другого за часів Франко референдуму, надав більший імпульс зусиллям Карреро Бланко з подальшого втілення плану інституціоналізації режиму шляхом призначення наступника з титулом короля. На той час Франко вже повністю виключив можливість призначити дона Хуана своїм наступником та виказував більш ознак надання переваги його синові, який у травні 1962 року одружився з принцесою Греції Софією та облаштував свою офіційну резиденцію за межами Мадрида неподалік палацу Ель-Пардо.
Необхідність прийняти рішення стала нагальною в січні 1968 року, коли принцу виповнилося тридцять років (вік, встановлений Законом про спадкоємність посади глави держави, з якого надавалось право здійснювати правління) і коли того ж місяця народився його перший син (Філіп де Бурбон-і-Гресія). Відтоді Франко зазнавав тиску з боку різних кіл (політичних, церковних, дипломатичних тощо) щодо забезпечення наступності режиму, й зрештою призначив спадкоємця. Однією з тих, хто здійснював тиск, була сама колишня королева Вікторія Євгенія, яка приїхала до Мадрида вперше з 1931 року в супроводі свого сина дона Хуана на урочисті хрестини свого правнука, які відбулися у палаці Ла-Сарсуела 8 лютого 1968 року за участі Франко і його дружини. Під час короткої розмови наодинці з каудильйо колишня королева, безсумнівно, наполегливо закликала його прийняти рішення стосовно питання про спадкоємність та, ймовірно, сказала, що вона наперед з ним погодиться, якщо вибір припаде на члена династії Альфонсо XIII: «У вас уже є троє, Франко. Обирайте». Їхня зустріч мала неформальний і теплий характер, всупереч загальновідомій відсутності симпатії між колишньою королевою та подружжям Франко. Як раніше зазначив Пакон у своєму особистому щоденнику:

Кармен зізналася, що не відчуває симпатії до королеви, і сказала, що та також не відчуває симпатії до її чоловіка, якого вона вважала відповідальним за неповернення короля до Іспанії по закінченні війни. Насправді це так і є, хоча мені сумно це визнавати.

У жовтні 1968 року Карреро Бланко передав каудильйо меморандум на тему «настанов щодо спадкування», в якому він повторив свою думку: «Те, чого хоче іспанський народ, мій генерале, це щоб Ваша Екселенція при всій повноті вашої влади визначили, хто змінить вас свого часу, і нехай Бог якнайбільше відтермінує цей день». Франко лаконічно відповів: «Я з усім згоден». Однак після цього мине ще кілька місяців до вжиття відповідних заходів, хоча він не припиняв застерігати принца, як у січні 1969 року: «Зберігайте спокій, Ваша Високосте. Нічим не переймайтеся. Усе зроблено». Його співрозмовник відповів на пораду так само загадково: «Не турбуйтеся, мій генерале. Я вже добре у Вас навчився Вашого галісійського стилю».
Нарешті, 12 липня 1969 року, у віці 77 років, Франко викликав дона Хуана Карлоса в Ель-Пардо, щоб оголосити своє рішення призначити його спадкоємцем «з титулом короля», і попросив його прийняти або відхилити пропозицію, «прямо зараз», не порадившись зі своїм батьком, главою королівського дому Бурбонів та суб’єктом династичних прав. Оскільки нарешті настав момент, якого він давно побоювався, принц вирішив поставити відновлення монархічного ладу вище за принцип династичної легітимності, й відповів: «Я згоден, мій генерале, я приймаю»252. Він був глибоко переконаний, що, зійшовши на престол, завдяки широким повноваженням глави держави він зможе розпочати перехід до демократії законним і мирним шляхом. Не порушуючи присягу та не ігноруючи пов’язані з цим процесом великі труднощі. Його основний наставник і радник, професор політичного права і прихильник монархізму з рядів Фаланги, Торкуато Фернандес-Міранда, розвіяв його страхи впевненими юридичними обґрунтуваннями: «Ваша Високість не повинні хвилюватися. Присягніть принципам Руху, а пізніше ми в законному порядку змінимо їх один за одним. Слід переходити від закону до закону»253. Крім того, менш ніж за місяць до зустрічі з Франко дон Хуан Карлос відвідав свого батька в його португальській резиденції в Ешторілі, щоб отримати його відповідь на випадок гіпотетичної пропозиції корони:

Якщо ти заборониш мені погодитися, я зберу валізи, заберу Софі з дітьми та поїду. Я не зможу залишатися у Ла-Сарсуела, якщо у вирішальний момент мене покличуть, а я відмовлюсь. Я не плів інтриги, щоб призначили мене. Я згоден, що було б краще, якби ти став королем: але якщо рішення вже ухвалено, що ми можемо зробити? […] І якщо, як я гадаю, мене запросять його прийняти, що ти зробиш? Чи є інше рішення, окрім того, що приймає Франко? Чи здатний ти встановити монархію?254

Отже, 22 липня 1969 року Франко запропонував Кортесам призначити дона Хуана Карлоса «моїм наступником» на чолі «монархії Національного Руху, безперервного продовження його принципів й інститутів» та гарантії того, що: «коли за законами природи я не зможу виконувати обов’язки керманича, що неминуче відбудеться, […] все вже закріплено і добре закріплено на майбутнє». Голосування було поіменним і публічним на прохання каудильйо, 491 парламентарій віддали голос «за», 19 висловилися «проти», 9 утримались і 13 були відсутні. Дон Хуан без заперечень погодився з цим рішенням та відмовився відкрито оскаржити монарші права свого сина, хоча й видав новий маніфест, підтверджуючи свій статус «глави іспанського королівського дому» і свої зобов’язання із забезпечення «мирного розвитку нинішньої системи у напрямку відкритості та демократичного співіснування».
Призначення влітку 1969 року дона Хуана Карлоса наступником стало кульмінацією програми інституціоналізації режиму Франко, яку просували Карреро і його технократична команда.
Але також це означало загострення зростаючих розбіжностей в уряді щодо напрямку майбутньої політики. Стикнувшись із новими соціальними і культурними умовами, породженими інтенсивним економічним зростанням, різні франкістські «родини» були змушені визначити свою позицію щодо потенційного ефекту та впливу цих перетворень саме на політичному рівні. В результаті утворилися дві великі групи, що визначалися або своїм прагненням до продовження попередньої політики без змін («іммобілісти»), або намірами здійснити вдосконалюючий розвиток («апертуристи»). Це був внутрішній розкол, внаслідок якого зіткнулися між собою різні «родини» та молодші члени зі старшими всередині кожної з «родин»: ті, хто під час війни були дорослими учасниками, із тими, хто були дуже молодими чи зовсім дітьми.
Другим головним після самого каудильйо поборником незмінності, безсумнівно, був Карреро Бланко, який у квітні 1968 року прямо заявив у промові перед керівниками Генерального штабу:

Нехай ніхто, ані зовні, ані зсередини, не плекає жодної надії на те, що зможе якимось чином змінити інституційну систему, тому що, хоча іспанський народ і так ніколи цього не допустить, на крайній випадок залишаться ще й збройні сили.

Його противниками-«апертуристами» в уряді були представники тих «родин», які були відсторонені на користь технократів, і чиї сподівання на повернення полягали у сприянні обережній політичній відкритості, яка б доповнила відносну економічну лібералізацію. Цього напрямку дотримувалися молоді фалангісти на чолі з міністрами Солісом Руїсом (профспілкова організація ) і Фрагою Ірібарне (міністерство інформації та туризму), а також міністрами − представниками політичного католицизму Фернандо Марія Кастіельєю (міністерство закордонних справ) і Федеріко Сільва Муньосом (міністерство соціальної праці). Апертуризм останніх був зумовлений новим курсом на демократизацію, ухваленим Другим Ватиканським собором та папським магістеріумом, скликаним папами Іоаном XXIII (1958–1963) та Павлом VI (1963–1978). Вибір неофалангістів на користь апертуризму був, насамперед, результатом зміни поколінь у їхньому керівництві та усвідомлення анахронічності тоталітарної партії в контексті сучасного західного світу.
Натхнений цими міністрами-апертуристами, Франко у березні 1969 року схвалив строк давності для злочинів, скоєних до 1 квітня 1939 року, що передбачало прощення всіх дій, вчинених під час Громадянської війни, та засвідчувало скасування політичної відповідальності для переможених республіканців. Показово, що іспанське населення дуже схвально сприйняло ці помірні заходи з примирення. За даними проведеного тоді Інститутом громадської думки й не опублікованого опитування, 77 % опитаних вважали указ «дуже хорошим» або «хорошим», і лише 6,5 % вважали його «посереднім» або «поганим», а 14,4 % не визначилися зі ставленням чи не хотіли відповідати258. Справді, наприкінці 1960-х років, таких далеких від Громадянської війни, майже 63 % населення Іспанії, які не брали в ній участі, мали про неї нечіткі й відсторонені спогади. І також, що було на гірше для Франко і для майбутнього франкізму: вони були схильні розглядати це братовбивче протистояння радше як трагічне і ганебне явище, ніж як героїчне діяння, що заклало основу панівному політичному режиму та стало виправданням його збереження.
Карреро Бланко скористався політичним тріумфом літа 1969 року, щоб вимагати від каудильйо повної реорганізації кабінету міністрів, обвинувативши Соліса у спробі використати профспілки для «захоплення влади» за підтримки Фраги Ірібарне (чий новий Закон про пресу від 1966 року розв’язав «наступ на іспанський спосіб життя та суспільну мораль») і Кастіельї (чия «засліпленість» у питанні деколонізації Гібралтару загрожувала втратою підтримки з боку Сполучених Штатів, одного з «фундаментальних стрижнів нашої зовнішньої політики»). Ослаблений інтенсивними ліками від хвороби Паркінсона і деморалізований інтенсивністю кризи, Франко підкорився вимогам на користь створення «уряду об’єднаного і без застарілості» й уповноважив Карреро сформувати «монобарвний» орган, в якому той залишатиметься формальним віце-президентом, але з функціями чинного президента. Внаслідок цього, новостворений уряд, склад якого був оголошений 29 жовтня 1969 року, порушив традицію дотримання балансу між франкістськими «родинами» та відобразив гегемонію Карреро Бланко і технократичної команди в межах режиму.
Результатом урядової кризи у жовтні 1969 року, як через її передумови, так і сам перебіг, стала остаточна акцентуація тотального розколу всередині франкістських «родин» та між ними, і водночас стало помітним ослаблення здоров’я і розумових здібностей самого каудильйо. Фрага виявив це фізичне погіршення під час полювання через місяць після свого зміщення з посади: «Я знаходжу його старим і відчуженим, сумним і самотнім». Лопес Родо згадував, що, піклуючись про здоров’я Франко, з жовтня 1969 року засідання Ради міністрів в Ель-Пардо були обмежені ранковими сесіями, на відміну від минулих часів, коли вони могли тривати дванадцять годин поспіль завдяки підготовчим зборам на чолі з Карреро Бланко. І без того ознаки виснаження Франко були очевидними: всупереч своїй давній звичці в грудні 1968 року він вперше встав зі свого місця в Раді, щоб піти до туалету; і «в останні роки Франко став виходити посеред пленарних засідань Ради міністрів». Фактично відтоді не лише Франко, а й сам його режим вступив у завершальну стадію агонії й наблизився до невідворотного кінця.