Генрик Літвін. Злука поштивих народів: польського, литовського, руського. Волинь і Київщина в Люблінській унії
пер. з польськ. М. Боянівської.
Ніка-Центр, 2021. 304 с., 16 с. кольор. вкл.
ISBN 978-966-521-765-7
(Серія «Історична бібліотека Польського Інституту у Києві»)

Як насправді відбувалася Люблінська унія 1569 року? Які інтриги, таємні важелі, поразки й тріумфи залишились за лаштунками офіційної історії? Ретельне й ґрунтовне дослідження відомого польського історика Генрика Літвіна дає відчути подих тієї епохи і стати причетними до тих людей і до тих подій…

Акт підписання Люблінської унії 1596 року та події, що йому передували, розглянуто під особливим ракурсом. Описуючи процес творення держави Речі Посполитої Обох Народів, автор розгортає перед читачем цілісну картину, що відображає дію шляхетської демократії на практиці. Водночас головну увагу зосереджує на приєднанні до Корони Волинської та Київської земель, що раніше входили до складу Великого князівства Литовського. На підставі прискіпливого аналізу відомих раніше й недавно опублікованих історичних джерел відводить українській шляхті важливу роль у формуванні нового державного організму: виступивши на Люблінському сеймі з власними вимогами, вона заявила про свої прагнення стати третім, поруч з поляками та литвинами, політичним народом Речі Посполитої.

Про автора
Генрик Літвін
Польський історик і дипломат, доктор історичних наук, професор Варшавського університету, Надзвичайний і Повноважний Посол РП в Україні (2011-2016). Українською мовою також видана його праця «З народу Руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569-1648)».

ЗАКІНЧЕННЯ

В історіографії Люблінської унії, а особливо в її українській частині, можна натрапити на критичні оцінки актів інкорпорації, арґументовані тим, що 1569 року Русь-Україна не перетворилася на окрему провінцію Речі Посполитої на кшталт Великого князівства Литовського. Інакше кажучи, дослідники висувають закиди, ніби тоді виникла держава лише «обох» народів, а не трьох, і вину за таке недотягнення покладають не так на польську, як на руську шляхту з «повернених» воєводств, яка, мовляв, поводилася пасивно і не спромоглася виступити з українською національною програмою. В цих сучасних розважаннях на тему «чого бракувало» великим проєктам сивої давнини, вчуваються досить сильні нотки презентизму. Так сталося і цього разу. Русини XVI століття не могли виказувати український патріотизм хоч би тому, що в той час ще не було України. Тож вдаватися в полеміку з цього приводу немає сенсу. Натомість, понад усякий сумнів, варто серйозно обміркувати інші теми, як-от ідея Речі Посполитої Трьох Народів i місце русинів у полікультурній та поліконфесійній державі.

Звісно, треба пам’ятати, що в XVI столітті групова ідентичність, пов’язана з культурно-етнічною самосвідомістю, формувалася з меншою інтенсивністю і на нижчому рівні, порівняно з національною свідомістю, що виникла в XIX столітті. Оту інтенсивність і отой рівень належить визначати дуже ретельно й обережно, не випускаючи цього питання з поля зору під час досліджень. Як влучно зазначив чудовий білоруський науковець Генадзь Саганович, «сучасний історик, занурений у пошуки стійких надреґіональних культурно-етнічних спільнот у східних слов’ян ранньомодерного часу, неодмінно натрапляє на багато форм і рівнів самоідентифікації, артикульованих при тому нечітко». Можливо, тут варто додати одне: і не лише у східних. У кожному разі, тут, безперечно, йдеться про багатозначність і мінливість понять «Русь», «русини» і «руський» у середині XVI століття.

Звернувшись до текстів унійних привілеїв 1569 року, пересвідчимося, що у Великому князівстві Литовському розрізняли «litewski, żmudzki i ruski» («литовський, жемайтійський i руський») народи. Водночас, як пам’ятаємо, під час сеймових дебатів головний представник литвинів на другому етапі переговорів щодо унії Ян Ходкевич запевняв, що Волинь — це «ziemia narodem tylko litewskim a ruskim, a książąt przedniejszych Olelkowego, Olgierdowego, Narymuntowego, Korybutowego rodu jest osiadła». Tут треба звернути увагу на вживання слова «народ» в однині. На думку Ходкевича, вказану провінцію населяв один народ з литовськими та руськими ознаками, a ще — хотілося б сказати: понад те — князі великокняжого роду. Отже, у литовському фокусі, залежно від ситуації, контексту й нагальної потреби часу русини поставали або як окремий, один з «питомих» народів, або як складова політичного народу Великого князівства.

Польський спосіб сприйняття «руськості» виявився ще складнішим. Внаслідок приєднання частини земель колишнього Галицько-Волинського князівства до Корони в її кордонах опинилося «Руське воєводство». Його громадяни-шляхта, незалежно від того, з яких родин вони походили — з руських чи польських, називали себе «русинами». Так само їх іменувала і шляхетська братія з інших коронних провінцій. Водночас прикметником «руський» окреслювали всі явища на території Великого князівства Литовського, пов’язані з культурною спадщиною «давньої Русі». Мову адміністрування Литви називали руською, a православ’я — «руською вірою».

Міру складності цієї мозаїки може відобразити ще одна цитата з листа Яна Ходкевича, який, наводячи Миколаю Радзивілові «Рудому» арґументацію прихильників інкорпорації, писав, що, на їхню думку, «Kijów […] nie ku Rusi, ale ku Wołyniowi należy». Тут бачимо змішування двох підходів до питання — інкорпораціоністів, що твердили про неперервність зв’язку Києва з Волинню, і самого Ходкевича, який послуговувався поняттями, зрозумілими для себе та адресата листа, тому «Руссю» називав землі, розміщені у Великому князівстві Литовському.
А як сприймали себе самі волиняни? Князь Костянтин Вишне¬вецький у своїй промові перед королем і сенатом, виголошеній 24 травня 1569 року, переконував, «zesmy jest narod tak pocztiwy, iako zadnemu narodowi na swiecie naprzod nycz nie dami». Але який народ він мав на думці? Вишневецький напевно говорив від імені князів, можливо, й волинян. Немає достатніх підстав приписувати маґнатові бажання виступати в ролі представника русинів, тим паче що православних у своїй промові він іменував «греками». Натомість прагнення звертатися до руських державницьких традицій виразно виявляли Гаврило Бокій i пов’язані з ним шляхетські політики, яких сенатори Великого князівства, листуючись між собою, називали «instygatorami przeciwko Litwie» («обвинувачами Литви»). Вже саме іменування Бокія Паном Хронікою в польських джерелах вказувало на те, що він вдавався до історичної арґументації. І з її допомогою «виводив» претекст для охоплення інкорпорацією Берестейського воєводства «po Narew i Jasiołdę» («по Нарву і Ясельду»). Як я вже згадував, такий факт наштовхує на думку, що луцький суддя апелював до територіальної пам’яті давнього Галицько-Волинського князівства.

Звернення до тієї традиції в політичному дискурсі волинян другої половини XVI століття підтверджують дослідження реґіональної та державної символіки, оперті на геральдичний матеріал. Люблінські привілеї надавали воєводству право розміщувати польського орла поруч з реґіональними символами на гербах, застосовуваних у судовій (печатки) i військовій практиці (корогви). Однак у перший поунійний період на Волині не зафіксовано поширення таких гербових зображень. На відомій печатці луцького суду 1589 року видно рівнораменний хрест — традиційний герб воєводства, а на ньому двоголового орла. Білоруський історик Аляксей Шаланда вбачає тут запозичення з геральдики Великого князівства Московського, але, мабуть, відповіднішою була б інша інтерпретація факту: він свідчить про звернення до державницьких традицій Київської Русі та її спадкоємиці — Русі Галицько-Волинської (наприклад, герб Перемиської землі). Зображення двоголового орла використовували в геральдиці обох тих держав, i цей історичний слід набагато промовистіший за припущення про орієнтацію на московські взірці, яких зовсім немає в публічному просторі Волині середини XVI століття, де Москва асоціювалася лише з тиранією Івана IV Грізного. В кожному разі, територіальні претензії Бокія та дискусії на тему геральдики засвідчують, що пам’ять про традиції галицько-волинської держави не згасла, хоч у свідомості волинян прозирала й не надто чітко. Натомість виразно проступила в панегіричному письменстві зламу XVI i XVII століть.
Претензії волинян на землі Берестейського воєводства мали під собою певні реальні підстави, раз вже їх підтримала шляхта того воєводства. Як писав до Радзивіла литовський підскарбій Нарушевич у вже цитованому листі, «posłom powiatu brzeskiego nie kazała bracia wracać bez jakiejkolwiek uniej; i tego dokładając, że się nie chcą rozrywać z bracią swoją Pany Wołyńskiemi». Попри те, здійснити задум не вдалося, і Берестя-Литовське, відповідно до його назви, залишилося в кордонах Великого князівства. Натомість волиняни реалізували інший проєкт — охоплення інкорпорацією Київського воєводства. Таку ідею з ентузіазмом підтримали депутати Посольської ізби й декотрі сенатори, але її подали Бокій та його колеґи, ще й навели історично-правові арґументи. Латинський привілей про інкорпорацію Київщини, як вже кілька разів згадано, апелював до історичної події — захоплення Русі силами Казимира Великого, а отже, звертався до спадщини галицько-волинської держави, князі якої заявляли про своє право на верховну владу в Київському князівстві. У тому привілеї міститься також формулювання, що Київ треба трактувати як «caput terrarum Russiae, Podoliae et Voliniae». Визначення статусу міста як «голови» Русі перейшло і в польський привілей. Отже, волиняни висунули концепцію — наново дати визначення території Русі, яка мала б охоплювати простір, пов’язаний зі спадщиною Київського та Галицько-Волинського князівств. Нова дефініція стосувалася до земель Russiae, Podoliae et Voliniae. Всі терміни, крім назви Volinia, були багатозначні. Поняття Russia, що вказувало на стрижень історичного простору, могло охоплювати і Київське князівство, і Руське воєводство. Визначення Podolia зазвичай стосувалося до давньої спадщини Коріатовичів, тобто Подільського та Брацлавського воєводств, разом узятих, але кожне з них окремо іноді теж називали Поділлям. Тим часом в інкорпораційному привілеї для Київщини, найімовірніше, наголошено на тісному зв’язку між усіма «поверненими» землями, тобто в цьому випадку Russia, Podolia et Volinia означали Київщину, Брацлавщину та Волинь. Звернення до традиції caput Russiae в поєднанні з заново окресленою територією могло становити підмурівок для триалістичного сприйняття Речі Посполитої — як спільного тіла Польщі, Литви та Русі. Отже, в епоху унійного сейму польська та руська шляхта засновувалася власне на такому концепті, вимальовуючи політичні перспективи. Однак ми бачили, що триалістичний підхід до розуміння спільної Речі Посполитої не була готова застосувати литовська еліта: інкорпорацію вона сприймала як змову проти «Rzeczypospolitej Wielkiego Księstwa» («речі посполитої Великого князівства»), a волинян — як відступників, що покору королю та підданство Короні вивищили над вірністю «litewskiej ojczyźnie» («литовській віт¬чизні»). В остаточному підсумку виявилося, що польська шляхта, сповіду¬ючи доктрину звільнення [від усевладдя маґнатів], спромоглася — хоч і не відразу і не без зусиль — потрактувати волинян і киян як партнерів двосторонньої угоди. Проте укласти тристоронню унію було неможливо з огляду на позицію литвинів, які затялися і вважали інкорпоровані землі власними територіями, несправедливо й тимчасово відлученими від Великого князівства, тому, очевидно, вже невдовзі, в період безкоролів’я, домагалися їх реінкорпорації. Нагадаймо також, що до 1569 року в межах Великого князівства не було ніякої руської автономії. Волинь і Київщина мали свої скромні реґіональні привілеї, які, однак, істотно різнилися між собою315.
Втім, засіяне зерно раніше чи пізніше мало прорости, крім того, сформувалися інституційні зв’язки між інкорпорованими воєводствами, і цей факт вже був усвідомлений. Невдовзі, 1570 року київські, волинські та брацлавські посли виступали на сеймі одностайно і домагалися спільної для всіх трьох воєводств «конфірмації» («ґарантій») їхніх осібних прав, розглядаючи як прецедент відокремлену частину Речі Посполитої — Велике князівство Литовське (A 384). Ідею київсько-волинсько-брацлавської цілісності та її фундаментального значення для розуміння спільної держави як тріади з різною інтенсивністю просували протягом наступних десятиріч. Зосередження шляхти тих земель на релігійній полеміці та боротьбі за відновлення леґальної православної ієрархії після Берестейської унії трохи послаблювало цей процес. Після [визнання паритетності православної церкви] 1632 року і згодом наставлення митрополита та єпископів «грецької віри» відчуття, що Русь, «головою» якої є Київ, стає, по суті, третьою рівноправною частиною Речі Посполитої, чимраз більше посилювалося серед волинян та киян і, мабуть, виникало в коронярів та литвинів, бо на ньому наголошували дедалі чіткіше. За Владислава IV рух за руськість здобув видатного лідера в особі Адама Киселя (Adam Kisiel), який нарешті заповнив лакуну в політичній нарації, вдало дібравши визначення для всієї території, що роками мала лише описову назву, як-от: «…województwa, które charakterem ruskim prawa pisane mają». У 30-х і 40-х роках XVII століття почав поширюватися термін «руські князівства». У той час волинські та київські посли безперервно «засипали» сейм своїми «прозбами», домагалися дотримання їхніх прав, наданих «вільному народові» і викладених в інкорпораційних привілеях. Сеймикові інструкції часів панування Владислава IV містять чимало важливих формулювань, характерних для клопотань такого змісту. Наприклад, 1639 року волинська шляхта, з огляду на ймовірне скасування княжих титулів, рекомендувала своїм [сеймовим] послам наголошувати на леґальності цих переваг, спираючись на «prawo incorporatiey województwa naszego Wołyńskiego z Koroną Polską». Варто звернути увагу на те, як тоді пояснювали, чому цього потрібно домагатися: «…nie masz nic milszego wolnemu i swiebodnemu narodowi naszemu, nad to gdy praw, wolności i swobód swych inviolate (nienaruszenie. — Г. Л.) zażywa, tak nil acerbius fieri potest (nic nie może być bardziej bolesne. — Г. Л.) nad onychże naruszenie i niedotrzmanie […]. Poruczamy to ich mościom Posłom naszym, aby o te krzywdę y naruszenie praw y wolności naszych tak się oponowali, iakoby w swey całości przywiley unionis tak Wielkiego Xięstwa Litewskiego, iako y województwa naszego Wołyńskiego, Braclawskiego y Kiiowskiego był zachowany». Тут привертає увагу той факт, що шляхта трактувала інкорпораційні привілеї як невід’ємну частину Люблінської унії та фундамент державної будівлі. Важливо також, що питання про княжі титули вписано в контекст прав «вільного народу». Такий підхід застосовано і в інструкції, складеній трохи пізніше, 1645 року. У ній сформульовано вимоги, зокрема, визнавати окремішність руських князівств з їхньою прерогативою послуговуватися власним судовим правом. Шляхта тоді заявила: «Trybunał zawiera w sobie nawiększe argumentum wolności naszey, ponieważ te są proprietates wolnego narodu, samym sobie pisać prawa y sam siebie sądzić». В історичних джерелах тієї доби знаходимо також свідчення, що концепцію [Києва як] «голови Русі» пов’язували з територією, визначеною згідно з буквою інкорпораційних привілеїв. 1641 року волинська шляхта так писала про новостворене Чернігівське воєводство: «Woiewodstwo Czernihowskie, iako na gruntach głowy naszey Rusi, Kiiowa zasiadło, iest do wszytkich praw y zwyczaiów woiewódstw Kiiowskiego, Wołyńskiego y Bracławskiego inkorporowane». Отже, бачимо, наскільки життєздатною виявилася сформульована в люблінських привілеях концепція Русі, яка охоплює три інкорпоровані воєводства і «головою» якої є Київ, а «серцем» — окремішнє судове право.

Шляхта руських князівств, перейшовши в політичний наступ, крок за кроком досягала успіхів і закладала фундамент триалістичного сприйняття Речі Посполитої, раз вже вальний сейм спромігся на таку констатацію реальності в стосунку до Волині та Київщини, як-от 1638 року: «…prawa y zwyczaje ich własne i udzielne (wyróżnienie. — Г. Л.), przywilejem Unij y konstytucjami pośledniejszymi onym potwierdzone». Ідею Речі Посполитої Трьох Народів поступово втілювали в життя завдяки не лише разовому акту зміни державного устрою, а й безперервним «реколекціям», що їх влаштовували коронним і литовським послам ледь не на кожному сеймі волиняни та кияни. Почуття окремішності не маліло, а міцніло, і шляхта була ладна вдаватися до давніх випробуваних способів, коли доходило до порушень прав, визначених у привілеях. Так сталося, наприклад, 1645 року, коли волиняни пригрозили: якщо не будуть узяті до уваги їхні автономістські «прозби» щодо функціонування Коронного трибуналу, то вони відновлять роботу цілком окремого Луцького трибуналу. Однак процес творення триалістичної моделі сповільнився, точніше, перервався через повстання Хмельницького. Щоправда, Адам Кисіль ще силкувався підпрягти до цього починання козацьку еліту, але це виявилося нереальним. Річ Посполита Трьох Народів могла виникнути в рамцях держави шляхетської демократії, з притаманною їй логікою політичного устрою. Спільна Річ Посполита польської шляхти, литовської шляхти й українських козаків була утвором ефемерним, тому експеримент з Гадяцькою унією зазнав фіаско. Бунтівниче козацтво, попри кілька спроб, не здужало збудувати «власну Русь» на підмурівку нового суспільного та політичного устрою і врешті-решт спричинилося до розширення сфери впливу «московської» Русі, тим самим унеможлививши реалізацію концепції триалістичної Речі Посполитої, яка зароджувалася в 40-х роках XVII століття. Диплом Яна Казимира від 12 січня 1650 року, який містить привілеї для православної церкви, засвідчує, що еліти вже тоді були готові до такої «тріади» i сприймали її як історичний феномен:

Zjednoczenie narodów cnych: Polskiego, Litewskiego, Ruskiego w tey Rzeczy Pospolitey iest naywiększe firmamentum i dla tegoż divi nostri praedecessores, Najjaśniejyszy królowie Polscy przestrzegli tego, aby do tych cnych narodów zawsze zostawała zgoda i miłość nierozerwana.

Злука поштивих народів — польського, литовського, руського в цій Речі Посполитій — це найвеличніше firmamentum [небесне склепіння, небесний намет], тому divi nostri praedecessores, найясніші польські королі застерегли, щоб між тими поштивими народами зав¬жди панували згода й непроминальна любов.